Навіть через три тижні не сплющилося, не зблякло дивне враження першого дня нинішнього місяця. Травневий токсикоз почався начебто з гастрономічної атаки — згори сипалася нервова сніжна крупа, вітер нахабно бажав лише повного прилюдного роздягання, пил метушився і шастав так моторно, що як би не крутив головою, нагодувати, проте, встигав.
Несподівано для себе, спускаючись від Андріївської церкви донизу, звернула ліворуч, в урочище. Раптово опинившись у такій небувало поетичній тиші в центрі міста, та ще під час щоденного будівництва, то на мить застигла. У цей святковий вихідний тут було порожньо — побачила лише декілька робітників у майже кіношних декораціях. Окрім вітру, чудових, майже завершених вілл (деякі злегка переобтяжені багатством, але зараз не про це) і мене приголомшеної, розпатланої, замерзлої, яка абсолютно чітко і реально відчуває (проте, як би зі сторони) цю яскраву картинку початку нашого сторіччя. Підглянула в мить ніжного напівсну, на самому старті розкішного майбутнього. Дуже скоро тут угніздиться нове життя зі своїми правилами, але це буде потім, зараз же застала лише приготування пустинних Гончарної, Воздвиженської,.. вони проживуть набагато довше, аніж господарі, які, поки що, і не заселили нові особняки.
Звичайно, будівельники, які працюють тут щодня, такого захоплення не зрозуміли — замовлення як замовлення. Для стороннього ж — справжнісінький бенкет, усвідомлення, що таку самотність у чужих багатих хоромах, можна лише сприйняти як дивовижний випадок, який раптом видався. На щастя, він хоча б ненадовго, зім’яв стереотипи останніх тижнів, нав’язаних демократичним базіканням набридлих героїв. Такої оказії може й не трапитися більше — тут милуватимуться, вертітимуть головами, залишатимуть свої гроші натовпи туристів, якщо центральна вулиця залишиться доступною — як вельможі вирішать. У цей же сніжний травневий день всі особняки були моїми, ексклюзивність враження й подальші дні благодатно підживлювали душу, підкреслюючи вічну правду, — сприйняла своє враження саме так: істинна краса відбивається лише в спокійній воді.
Сподобалася й запам’яталася порада одного психолога: чоловік (може, він мав на увазі і деяких політиків, вони, здається, себе вважають такими) завжди повинен перебувати в центрі циклону, де тихо та спокійно, хоча навколо все бурлить. Так чіткіше видно істину. У нас же все навпаки — слуги киплять від емоційного самоперегріву, а народ уже на обкатані на далеких берегах заморочки не клює, зберігаючи, вірніше, успішно навчаючись зберігати довготривалі реакції — вони ще знадобляться. Доки «нью-васюки» надриваються, не забуваючи при цьому зміцнювати матеріально свої родини, нам пропонується провінційна суєта навколо указів, які зовсім необов’язково виконувати. Гадаю, що якби так розвивалося наше суспільство завжди, сидіти б нам на деревах. Тоді й демонтувати нічого було б...
9 травня почула, як молодий тато, на вигляд років 26, говорив своєму п’ятирічному синові: «Запам’ятай, сьогодні найголовніший день, навіть якщо ти забудеш чому, запам’ятай — найголовніший, — підкреслив він. Ми перемогли».
— Ми з тобою? — перепитав хлопчик.
— Ні, всі разом, потім зрозумієш. Я тобі подарую фронтовий ремінь і планшет прадідуся — у нас же свій домашній музей війни. Синочок уже не слухав, просто стрибав і кричав: «Ура! Ми перемогли!» І всі всміхалися малюкові.
Раптом подивившись на свої руки, поморщилася — чисті руки називається! Ще обіцяли натхнення й легкість у роботі, а вони ще не відмилися. Десь уже чула про особливо чисті руки, здається, створено такий клуб за інтересами, щоправда, вступний внесок туди не зібрати й за весь вік... У цьому випадкові, все набагато прозаїчніше — у наш час тотального комп’ютерного набору збереглися ще динозаври, які звикли до друкарської машинки. Дякую, що дозволяють таку вільність, — як на мене, то так текст теплішим виходить. Надійшов час міняти стрічку, шукала цю екзотику в усьому місті, нарешті купила охайні котушки, вони називалися «Чисті руки». Якщо в усіх такі чисті руки після роботи, то жарт зрозумілий: чорні пальці готові для зняття відбитків.
Проте, про що це? Та про те, що живемо не за коштами. Нещодавно в автобусі №24, який їхав до музею ВВВ, спостерігала дивну, як для кожного дня ситуацію. Контролер, який ввійшов до салону, виявив одного «зайця». Ним був іноземець. Квиток він тримав у руці, але забув закомпостувати. Молодий елегантний контролер блискучою швидкою англійською мовою пояснив, чому йому потрібно розлучитися з 10 гривнями. Скільки ж потрібно було вчитися, — подумалося (у нас не всі дипломати так володіють іноземною), щоб раз на сто років застосувати знання, зустрівши в транспорті іноземного «зайця». Де ж, у який момент у людини все так обламалося, що більше ніде його професія не знадобилася. Доля лише бідного суспільства...
Продовжуючи неквапливу прогулянку під девізом: що бачу, те співаю, — та це бадьорить не завжди, раптом біля галереї «Епоха», куди й прямувала, побачила незрячого парубка. Він жонглював по пам’яті яскравими цирковими кільцями, до його ніг притиснулися два худеньких пуделі — білий і чорний. Юнак, звичайно, жебракував, але так непомітно, занадто інтелігентно, щоб не дай Боже, комусь не перешкодити, що кожен перехожий начебто застигав на місці. На цій не дуже пожвавленій вулиці звичайно не працюють професійні злидарі, і цей юнак своєю щирістю пронизував, примушував ще раз ужахнутися — скільки ж викинутих людей на тлі лукавої балакучої свистопляски вгорі. Гей, ви, там...
Залишається хіба що купити собаку, але гавкати самій. Все ж таки, не так нудить.
