Журналіста, юриста громадської організації «Мапа реновації» Дмитра ПЕРОВА столична громада знає ще й як активіста, котрий дбає про захист історичних, культурних та природних об’єктів Києва, причому досить активно — і відвідуючи судові засідання, і організовуючи публічні акції. Сьогодні, 17 листопада, Дмитро Перов закликав небайдужих прийти до Господарського суду міста Києва, на засіданні якого розглядається питання комплексу будівель по вулиці Хорива, 2. Київська прокуратура подала позов про повернення історичних споруд у комунальну власність міста. Як стало відомо під час підготовки матеріалу, суд задовольнив позов прокуратури. Але приводом для розмови з Дмитром стала не лише остання судова справа, до якої він долучився, а й прикрий інцидент, що трапився з ним фактично напередодні суду. У ніч з 14 на 15 листопада у двері квартири, де мешкає активіст, хтось встромив ножа і приклеїв скотчем дві гвоздики. Сигнал тривожний. Виходить, що доводиться захищати не лише пам’ятки, а й тих, хто вкладає свій час і зусилля на їх збереження.
— Дмитре, розкажіть, будь ласка, про суть сьогоднішнього засідання в Господарському суді.
— У червні цього року Київська прокуратура подала позов про повернення у комунальну власність комплексу будівель по вулиці Хорива, 2. Інвестор, компанія «Конвалія-нерухомість», мала варіації — реставрувати або реконструювати ці будівлі. Мабуть, спочатку хотіли реставрувати. Проте потім у них змінилися плани: інвестор подав позов про те, щоб виключити зі списку пам’яток увесь комплекс із п’яти будівель. Я тоді залучився до цього процесу на рівні апеляції в Окружному адмінсуді. Він вилучив у письмовому режимі цей комплекс пам’яток — а це одночасно пам’ятка історії та культури. Апеляція була на нашу користь, після чого інвестор подав касацію, яка має зараз розглядатися у Верховному Суді — щодо позбавлення об’єкту статусу пам’ятки культури.
Сьогоднішнє ж засідання та позов є прецедентними, бо предмет позову — це повернення спадщини у комунальну власність. Оскільки це пам’ятка історії та культури, то з нею можна здійснювати лише реставрацію, але інвестор пішов тим шляхом, що просто нічого не робив, розібрав дах і чекав, доки все зруйнується. 2017 року вони розібрали дах, тоді ми вперше зупинили цей процес, і відтоді будівля стоїть без накриття. Я так розумію: інвестори сподівалися, що воно само рухне. Але будинок стоїть, там царська цегла — стара, надійна. Відтак запустили другий варіант — позбавлення статусу пам’ятки в судах.
Минулої п’ятниці я долучився до справи щодо виключення будівлі із переліку пам’яток історії. Я про це публічно не писав, бо першого разу, коли я розповів, що долучився до процесу щодо позбавлення статусу пам’ятки культури 2019 року, то мені розбили носа.
— А як ці будівлі опинилися в руках «Конвалії-нерухомість»? Це було рішення Київради чи інші підстави?
— У жовтні 2010 року було укладено інвестиційний договір, а компанію було створено у вересні. За інвестиційним конкурсом компанія зобов’язувалася реставрувати або реконструювати комплекс будівель на вулиці Хорива, 2. 2014 року ці будівлі набули охоронного статусу, проте це нікого тоді не турбувало. А 2015-го починається процес виключення будівель із переліку пам’яток. Хоча комплекс будівель давно мав повернутися у комунальну власність, бо незрозуміло, яким чином він із цієї власності вибув. Є склад злочину, є відкрите кримінальне провадження від прокуратури, що об’єкт четвертий рік зумисно доводиться до руйнації.
— Останні інциденти щодо вас пов’язуєте саме з цією судовою справою про будівлі на Хорива, 2?
— Це один із варіантів. Я так розумію: інвестора не влаштовує, що судові процеси щодо позбавлення статусу пам’яток тягнуться так довго. Скажімо, 2019 року я долучився до справи щодо вилучення пам’ятки культури, понад два роки ці процеси тривають. Приблизно так само вони уявляють картину з позбавленням статусу пам’ятки історії, а кожен день простою — це ж усе кошти. Другий варіант — у п’ятницю я побував на вулиці Тургенєвській, де розташована садиба Маліна. Це також об’єкт, за яким ми спостерігаємо, щоб тут не проводилися будівельні роботи. Він не є пам’яткою. Але він потрапив у так званий охоронний список Віталія Кличка. 31 серпня було окреме рішення Київради, ініціатором подання якого був міський голова. У рішенні зазначено перелік проблемних об’єктів — будинків кінця ХІХ — початку ХХ століття, яким наразі загрожує небезпека. Їх вирішили на рівні міста захистити єдиним рішенням. Але це не зупинило забудовника на Тургенєвській, 22. Було декілька спроб знести будинок, які ми зупиняли. Зараз є відкрите кримінальне провадження від міської прокуратури, є припис КП «Київблагоустрій» та Мінкультури про заборону проведення будь-яких будівельних робіт. Тижнів два-три тому працівники благоустрою демонтували паркан і все завісили обмежувальними стрічками. У п’ятницю увечері, повертаючись додому по Тургенєвській, бачу, що садиба Маліна вже без стрічки, стоїть будівельна техніка і чути звук дрилі. Я пішов і все оглянув. Ми викликали тоді поліцію, що злякало забудовника, бо техніку забрали. Але на публічний допис про цей інцидент, грубо кажучи, прийшла армія ботів, очолювана цим забудовником, яка почала писати, що цей будинок не є пам’яткою, що він не має цінності, застарілий, аварійний… Того ж дня десь близько 22.00 мені зателефонували з невідомого номера, не представилися й почали одразу говорити, чи знаю я, що цей об’єкт аварійний. Я зрозумів, що я вже десь таке чув, точніше читав. Я очікував, що в понеділок має бути продовження цієї історії. Бо ця людина наполегливо просила зустрітися, приїхати на будівництво. Я не поїхав, вихідні минули спокійно, а в понеділок були вже квіти і ніж у дверях.
— Чи відкрито кримінальне провадження за цим фактом?
— Це теж загадка. Коли були присутні журналісти, то поліцейські опитували сусідів у будинку, перехожих на вулиці, знімали відбитки пальців. Після журналістів поїхала й поліція. Обіцяли відкрити кримінальне впровадження й у вівторок сказати номер справи. Але ніхто мені не дзвонив.
— Тобто вам потрібно самому з’ясовувати, чи відкрито провадження?
— Так, хоча я не очікував, що доведеться це робити. Я думав, що за резонансом цієї події не доведеться окремо ще йти в суд і доводити, що тут є склад злочину, погроза життю.
— Але при цьому ви посміхаєтеся і знову йдете на суди…
— Найгірше, що можна зробити в цій ситуації — це сховатися й нічого не робити. Це ж була мета цієї акції. Це показова акція як попередження. Якщо просто з цим змиритися й нічого далі не робити — такі ідеї теж були, — то це найгірший варіант. Бо вони досягнуть своєї мети, відчують, що ніхто нічого не розголошує, тож можна так діяти й надалі... Безкарність породжує безкарність, і на прикладі столичних забудов це дуже помітно. Якщо немає громадського протесту, то житлові комплекси зводять на місці історичної спадщини, природних об’єктів. А коли ці ЖК вводяться в експлуатацію, то починають будувати поруч нові.
— Тож що ви порадите киянам — бути активнішими, бо поки що більшість проблемних об’єктів мають точковий захист?
— Треба йти за забудовником у суд, інакше буде все навпаки — він прийде за тобою. Начебто ж існують державні органи, щоби тримати під контролем містобудівні перетворення в Києві: Мінкультури, Державна інспекція з архітектури та містобудування. Але чомусь це не працює.
— Яка ваша мотивація займатися цим усім — ходити в суди, досліджувати стан столичної спадщини, витрачати власні ресурси?
— Мене постійно про це запитують, завжди відповідаю одне й те саме, але зараз скажу так: на Майдані 2014 року мені тоді прилетіло по голові, дістав контузію, а тепер ходжу і займаюся цими справами. Захищаю природні зони та пам’ятки, бо якщо глянути, чим займаються люди, то здебільшого вони переймаються своїм життям, благополуччям, але прецеденти є. І мета така — я допомагаю нам усім разом створювати прецеденти. Один із них, який засвідчив, що у нас зароджується громадянське суспільство, — це історія з будівлею «Квіти України». Це не пам’ятка, в інвестора були на руках майже всі дозвільні документи, але не було враховано думку громадськості. Ніхто не знав, що там будується. Коли все стало явним, то люди пішли і пояснили, що забудовник не правий. Контролюючі органи зрозуміли, що на це потрібно реагувати, а місцеві та державні органи влади почали працювати разом.
