12 квітня виповнилося двадцять років з моменту відходу у вічність відомого україніста, славіста, професора Юрія Шевельова. Як зазначив у доповіді, що була присвячена видатному досліднику, директор Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук, професор Павло ГРИЦЕНКО: «Шевельов у спогадах підкреслює, і це вже самохарактеристика, що за першу парту сісти не прагнув, — так він метафорично передає, що не хотів тієї показної першості. Проте він справді був першим». На порозі яких сенсаційних відкриттів ми стоїмо? Якими були горизонти задумів Юрія Шевельова? І яку ціну видатному досліднику довелося заплатити через принциповість захисту правди про українську мову? Відповіді на ці та інші запитання було надано у глибокій доповіді Павла Гриценка.
ТРЕТІЙ ТОМ СПОГАДІВ
Кінець серпня 1993 року. Професори Павло Гриценко та Юрій Шевельов подорожують Південною Гуцульщиною й Південною Буковиною. Коли сильна злива завадила рушити в гори, розпочалася надзвичайної ваги розмова. «Юрій Володимирович сказав: «Ви знаєте, я написав спогади про своє життя. Це три томи. Перший том — життя в Україні, другий — Європа, третій — Америка. Але я написав заповіт, що ці спогади можуть бути опубліковані через 20 років після моєї смерті»... Тоді я вибухнув праведним гнівом і навів низку аргументів професорові: «У вас немає певності, що їх надрукують. У вас немає певності, що їх опублікують саме в такому тексті, як ви подаєте. Якщо Шевченка редагують і переписують, якщо Франка редагують і переписують, то звідки у вас впевненість, що у ваших надрукованих спогадах буде написано так, як написали ви?» — розповідає Павло Гриценко. — Цей діалог його трохи заскочив, бо йому раптом відкрилася та реальність, яка може статися. Він нічого не став говорити, а по паузі лише зауважив: «Але ж ви знаєте, що в Америці живе чимало тих, кого я згадую, й їхніх дітей, і ці спогади можуть їм нашкодити. Я цього зробити не можу». На цьому ми припинили ці розмови. А невдовзі мені стало відомо, що Юрій Володимирович таки друкує ці спогади, але публікує двотомник. І в першому подає — час, життя і обставини в Україні, а в другому — в Європі. А де ж третій том?».
Павло ГРИЦЕНКО
Це питання протягом довгого часу турбувало багатьох дослідників, видавців і загалом усіх поціновувачів праці Юрія Шевельова. Після тривалих пошуків, які завершилися невдачею, стала поширюватися думка, що третій том спогадів — міф. Проте нарешті стало відомо правду. «Де ж третій том, у мене була нагода з’ясувати у ближчих друзів Шевельова... Ці спогади двадцять років зберігаються як недоторканні в банку. Це було наперед проплачено, а також було визначено, хто за них відповідальний. І на сьогодні мені відомо, що за третій том відповідає рідний син Григорія Костюка, літературознавця, друга молодості Юрія Володимировича, Теодор Костюк (єдиний похресник Шевельова), — повідомив Павло Гриценко. — На конференції в Нью-Йорку з нагоди 100-річчя від дня народження Юрія Володимировича я зустрічався з Теодором Костюком, і він це підтвердив. Отже, сьогодні можемо сказати, що невдовзі буде остаточно реалізований видавничий проєкт «Я — мене — мені… (і довкруги). Юрій Шевельов. Том 1-3».
ОРГАНІЗАТОР МІЖНАРОДНОГО СЛАВІСТИЧНОГО ПРОЄКТУ
«Шевельов до кінця не прочитаний», — стверджує Павло Гриценко у доповіді. І слова ці стосуються, на жаль, не тільки третього тому. Як розповідає Павло Гриценко, під час досліджень історії формування білоруської мови, які здійснював Юрій Шевельов у Швеції, вчений остаточно переконався, що концепція про давньоруську мову (з якої потім нібито розвинулися українська, білоруська й російська) — це суто ідеологічний конструкт (який, до слова, і нині експлуатує рф). У 1952 році Юрій Шевельов переїжджає в Америку на запрошення відомого мовознавця Романа Якобсона. І, попри вдячність відомому славісту (адже тільки завдяки його впливовості до США вдалося переїхати й матері українського дослідника), Юрій Шевельов своїх позицій щодо питань походження української мови не змінив. Це й стало причиною того ідеологічного конфлікту з Романом Якобсоном. «Як переповідав Юрій Володимирович (частину цієї інформації він опублікував у нарисі), Якобсон категорично не тільки не прийняв цієї концепції, а й сказав, що цього друкувати не можна. На що Юрій Володимирович вчинив так, як вважав за потрібне. Він це надрукував і дорого за це заплатив — його цькували серед американських славістів, було й таке, що на одному зі з’їздів славістів йому фактично заборонили приходити й читати свою доповідь, — пояснює Павло Гриценко. — Юрій Володимирович через усе це пройшов і працював на науку так, як мало хто з відомих славістів того часу».
Ба більше, Юрій Шевельов, на відміну від інших тогочасних відомих славістів, не мав ані фінансової підтримки, ані зв’язків у впливових колах. «Він мав лише одне — ідеї, що треба для славістики, і бачив, як це можна зробити, — наголошує Павло Гриценко. — Як людина, яка мислить системно, він розумів одне: недостатньо лише йти далі та стверджувати, що українська мова постала на ґрунті діалектів праслов’янської мови від кінця VI століття, і аналізувати історію української мови упродовж століть. Треба глянути на весь слов’янський контекст. Чи міг він це зробити? Для однієї людини це було неможливо. Тож він чинить так: формує базу щодо праслов’янської фонологічної системи й далі робить те, про що ми, українці, на превеликий жаль, забуваємо нагадати, — він стає фактично організатором міжнародного славістичного проєкту. Не маючи ні фінансової підтримки, ні доручень від Міжнародного комітету славістів, маючи лише ідею і бажання це зробити, він починає працювати з провідними славістами кожної слов’янської країни. І що ми маємо в результаті? На сьогодні стан такий: більшість слов’янських мов мають свої історичні фонології, зроблені більш-менш за єдиним планом, і тому зіставні між собою. Так ідея Шевельова, щоб прочитати українську чи будь-яку іншу слов’янську мову на тлі інших слов’янських мов, поступово ожиттєвлювалася». У такий спосіб вдалося не тільки звільнити українську мову від імперської брехні про походження від давньоруської мови, а й повернути їй належне місце серед інших слов’янських мов. Це засвідчує, наскільки широкими були горизонти задумів ученого.
Водночас повільного читання потребує усе, що написано Шевельовим, — монографії, статті, спогади... Адже це яскраві приклади, за словами Павла Гриценка, «густого письма», тобто текстів, у яких у мінімальному обсязі знаків викладено максимальну кількість важливих думок. «Скажімо, пише Юрій Володимирович про Шевченка. Скільки закладено в одному тільки його вислові, що ключем до розуміння місця Кобзаря в історії літературної мови є розуміння його семантичної варіантності! Він підкреслює, що Шевченко напрочуд динамічний щодо семантики, — зазначає Павло Гриценко. — А ми про що весь час читаємо й пишемо? Про наявність тих чи тих елементів суто формальних. Це просто неймовірна здатність — «кинути» ідею, фантастично важливу, яка в україністиці й досі не реалізована».
«ЦЕ НЕ ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА, А НАШЕ СЬОГОДЕННЯ»
Спадщина Юрія Шевельова охоплює понад тисячу друкованих одиниць, серед яких є праці обсягом у тисячу сторінок. «Це не історична спадщина, це наше сьогодення. Нам лише треба навчитися його читати», — закликає Павло Гриценко. І це те, на чому також постійно наголошує «День», видавши мегаактуальну нині працю «Москва, Маросєйка», публікуючи статті про відомого дослідника й звертаючи увагу на головні тези вченого в передмовах до книжок з «Бібліотеки» газети.
Юрій Шевельов
На завершення наведемо також кілька штрихів до портрету цієї видатної постаті — про якості, які є надзвичайно цінними не тільки для дослідника, а й для кожної людини. По-перше, принциповість. Павло Гриценко розповів історію про те, яким непоступливим був Шевельов навіть щодо одного слова. Зокрема, коли головний редактор одного з українських журналів хотів замінити у статті дослідника слово «тяглість» (це нині ми до нього звикли, а тоді воно майже не вживалося на підрадянській Україні). По-друге, неймовірну відповідальність. «Якось я йому замовив статтю до книжки про Костянтина Михальчука, і він мені надіслав телеграму, що не може виконати прохання, бо в Нью-Йорку тієї статті, за якою треба перевірити цитату, немає, — зазначає Павло Гриценко. — Я йому тоді зателефонував і подовжив термін. Він поїхав до Вашингтона й у Конгресовій бібліотеці перевірив цитату, а після того надіслав мені цю статтю». А, по-третє, потужне прагнення пізнавати щось нове, яке, наприклад, спонукало Юрія Шевельова навіть у дуже поважному віці підніматися на піраміди в Південній Америці. Тож підкорював дослідник не тільки інтелектуальні вершини...
