У №167 (вересень. — Ред. ) були опубліковані дві
статті Володимира Войтенка та Сергія Удовика, які стосуються перспектив
розвитку України, які мені хотілося б прокоментувати. Основна думка — весь
світ пройшов стадії аграрного й індустріального суспільств і перейшов до
інформаційного, і перед Україною стоїть те саме завдання. На мій погляд,
неправильно поставлене завдання при наполегливому його розв'язанні, не
відкоректованому реальністю дня, призводить до великих бід. В Україні немає
сучасного аграрного сектора, хоча на селі працюють трактори, комбайни,
застосовуються хімдобрива, гербіциди. Але продукція сільського господарства
збиткова, витрати ресурсів на одиницю продукції у багато разів вищі, ніж
у розвинених країнах, а врожайність (удійність тощо) — в декілька разів
нижча. В Україні немає сучасного індустріального сектора, хоча випускаються
трактори й автомобілі власної конструкції, тому що те, що випускається,
не відповідає сучасним вимогам і збиткове, організація виробництва, продуктивність,
контроль якості залишилися на рівні 30-х рокiв. І в Україні немає підстав
для переходу до інформаційного суспільства, хоча з'явилося безліч комп'ютерів,
і мільйони людей за ними працюють. Але це не інформаційне суспільство,
так само, як не є спеціалістом-комп'ютерником кожний, хто грає в DOOM.
Про яке сучасне сільське господарство може бути мова, якщо селянин з двома
коровами та косою досягає кращої удійності та рентабельності, ніж тваринницький
комплекс з наукою, кормороздавачами, автопоїлками тощо? Тобто досягнення
індустріалізації присутні в сільському господарстві, але не перетворюють
його, не виводять на якісно інший рівень. І комп'ютери в конторах, що використовуються
для гри, листування з друзями, навчання дітей і, як максимум, для підготовки
бухгалтерами дедалі зростаючого потоку звітності для контролюючих органів
— це настільки ж далеко від інформаційного суспільства, наскільки пан Журден,
який розмовляє прозою, далекий від письменницького ремесла.
Просто сільське господарство, як і промисловість, не сприймає
досягнень індустріалізації, вони йому не потрібні. І наша економіка не
сприймає інформаційні технології, використовуючи комп'ютери як іграшки.
Це не виключає того факту, що десь щось впроваджується і застосовується
успішно. Я говорю про загальну масу, яка створює обличчя нашої економіки
і яка спокійно , без усіх цих досягнень обходиться. І цей факт свідчить,
що індустріального суспільства в нас не створено й переходити до інформаційного
рано. Не є такий перехід сьогоднішнім завданням. От С.Удовик каже, що не
можна з сьогодні на завтра перейти до цивільного суспільства, до нього
треба йти не один рік. То що, до цивільного (яке виникло в Європі у XVIII
столітті — не можна, а до інформаційного (яке виникає наприкінці ХХ ст.)
— можна?
Природне запитання: чому, якщо в нас є й технології, й
фахівці, й зразки застосування й індустріальних, і навіть інформаційних
технологій, ми не можемо швидко побудувати відповідне суспільство?
Слід згадати про те, що елементи індустріального суспільства
були побудовані шляхом штучного втручання в громадське життя. При цьому
ініціатори добре знали, що будували, бо бачили й проблеми Росії, й досягнення
Європи, залучали добрих фахівців, як своїх, так і закордонних, брали найкращі
зразки. Стимулом було адміністративне примушення та необхідність створення
потужної військової промисловості, що дозволяла б конкурувати з кращими
країнами Заходу. Коли адмініструвати стали люди, які ніколи нічого іншого,
крім радянської системи, не бачили, стало просто нікому ставити завдання
для подальшого розвитку. Створена система застаріла, перестала відповідати
будь-яким завданням, а за відсутності останньої мети — участі в гонці озброєнь
— просто розвалилася. Тобто в нормальній системі, в якій економіка обслуговує
потреби суспільства і удосконалюється через розвиток цих потреб, наша індустрія
не працювала ніколи. А того суспільства, для якого вона створювалася, вже
давно немає.
Іншим проявом того ж явища може бути рівень організації
суспільного життя. Цей рівень відповідає доіндустріальному суспільству,
й саме він перешкоджає переходу суспільства на повноцінний індустріальний
рівень. Простий приклад: працівники майже всіх професій, виїжджаючи в найбільш
розвинені країни Заходу, рано чи пізно починають працювати за фахом, і
часто цілком успішно, досягаючи високих посад. Декому вдається піднятися
й адміністративними сходами у своїй сфері. Але ви не наведете жодного прикладу
того, як високий керівник поїхав з території будь-якої з республік СРСР
і зміг стати де-небудь керівником. Це при тому, що вже з 1984 року, як
свідчить, наприклад, Г. Попов, багато хто почав відправляти туди дітей,
купувати нерухомість, а з 1989 р. і самі туди почали виїжджати і їдуть
досі. І гроші везуть, маєтки в тамтешніх акторів купують, але ніхто не
став там працювати за фахом. Ті, хто досяг успіху в системі, де важливими
є неформальні зв'язки, підкилимові ігри, політична підтримка потрібної
людини, не можуть працювати в системі, де треба робити справу, а нездібних
виганяють, незважаючи ні на які зв'язки. Адже в системі, де успіх підприємства
на ринку не є основою благополуччя його самого та його керівництва, не
може масово висунутися керівник, здатний досягти такого успіху. Адже всім
давно відомо, що слід робити. Рівні вимоги для всіх. Закони, що дозволяють
підприємствам існувати і розвиватися. Реальне банкрутство злісних боржників
(не обов'язково геть усіх — можна виробити певний норматив відношення боргів
до активів або ще до чогось, щоб під нього потрапило не більше, ніж 5%
підприємств — якщо такий закон буде діяти незважаючи ні на що і не поширюватиметься
на неугодних, котрі підпадають під його дію, — упевнений, що наступні 5%
знайти вже буде непросто), збалансований бюджет, вільний доступ до ресурсів,
захист державою власників і максимально повний відхід від виконання розпорядчих,
торговельно-виробничих функцій дозволить досить швидко запустити всі елементи
індустріального суспільства, які в нас залишилися у працездатному стані,
досягнути на їхній основі розширеного відтворення на здоровій, природній
основі.
Перехід до інформаційного суспільства вимагає активного
державного втручання. Адже держава, що перебуває на доіндустріальному рівні
свого розвитку, не здатна втрутитися з користю для справи, як не здатен
той, хто не знає таблиці множення взяти інтеграл, навіть якщо це дуже треба.
Тому від держави треба вимагати, щоб вона освоювала методи регулювання
XIX століття — приймати закони, стежити за їх виконанням, боротися з корупцією
і злочинністю, охороняти життя і власність громадян. Більшого від неї вимагати
поки що не можна. Все, що вона намагається зробити крім цього, нічого,
крім шкоди, не принесе й принести не може. Під модною назвою проступають
методи й форми доіндустріального суспільства. Простий приклад — сертифікація.
У більшості випадків — це добровільний захід, що виконується виробниками
для підвищення авторитету своєї продукції. Якщо клієнт не хоче або не може
виконувати вхідний контроль якості, він старається мати справу з постачальником,
якість продукції якого зафіксована авторитетним сертифікатором. Такий сертифікатор,
якщо не хоче втратити свого авторитету, повинен перевіряти систему управління
якістю, засоби вимірювання, кваліфікацію персоналу, перш ніж дати свій
висновок. Отримувати висновок у неавторитетних сертифікаторів немає ніякого
сенсу — він нічого не дає. Наші державні регулювальники також вирішили
зробити, як у цивілізованих країнах. Але сертифікацію зробили обов'язковою,
сертифікаторів призначають самі, їхній авторитет ні на що не впливає. «Я
Вам не скажу за всю Одесу», але в тих випадках, які я знаю, про які чув,
все зводиться до заповнення паперів і перерахування необхідних сум грошей.
Цей сертифікат дає право займатися певною діяльністю, але ні про яку якість
не свідчить.
Внаслідок схрещення середньовічної системи управління та
нових термінів з'явився новий непрямий податок, нові чиновники виявилися
при ділі — й нічого більше. А нормальної сертифікації у нас, в умовах нерівноваги
ринку та відсутності громадянського суспільства, не може виникнути. Вона
буде виникати з появою потреби в ній внаслідок діяльності зацікавлених
людей і організацій. Про користь таких регулюючих інститутів, як санепіднагляд
і пожежна інспекція широко відомо всім підприємцям. Я читаю багато газет,
але не чув і у Вас не читав ні про один випадок корисного державного втручання
у виробниче-розподільні процеси. Кожного разу все зводиться до простого
здирства державних і пов'язаних з нею комерційних структур, корупції та
марної витрати ресурсів. Іншого й бути не може, і справа в неготовності
держави та суспільства до такого регулювання. Немає ні методик, ні законів,
ні традицій і процедур прийняття рішень, суспільного контролю, відповідальності
тих, хто приймає рішення. Все це виробляється роками, а без вирішеня всіх
цих питань не можна дозволяти комусь втручатися в такі тонкі та вразливі
процеси, як функціонування ринку. Зрештою, від держави, як і від жінки,
можна вимагати тільки того, що вона може дати в даний момент. Вимоги до
неї очолити похід до інформаційного суспільства лише відтягнуть наш рух
до давно необхідних реформ.
