В театру є коло своїх авторів як серед сучасників, так і серед класиків. Сербський драматург першої половини XIX століття Браніслав Нушич — з-поміж них. 1948 року на сцені Російської драми Миколою Соколовим було поставлено спектакль «Пані міністерша», у 80-ті Ірина Дука випустила «ОБЕЖ», й ось тепер Михайло Рєзникович поновлює «Пані міністершу». З формального погляду, це — remake. З усіх інших... Ось у цьому і спробуємо розібратися.
Перше запитання, яке напрошується саме собою: навіщо сьогодні п’єсу 1929 року взято в репертуар театру? Я поставила його всім основним виконавцям «Пані міністерші». Відповідь була практично однозначною: п’єса гостросучасна, «не злободенна, а саме сучасна», уточнила Наталя Кудрявцева, виконавиця ролі тітки Савки. А Тетяна Назарова, яка грає роль головної героїні, відповіла: «Мене весь той час, поки я читала п’єсу, а потім почала її репетирувати, не покидало відчуття, що Нушич сидить десь поруч, може, на вулиці Пушкінській, за булгаковським висловом, «за кремовими фіранками», і пише свою комедію, де багато що співзвучне з реаліями сьогодення. Усе це викликає безліч асоціацій й пробуджує енергію для створення образу».
Можливо, в цьому енергетичному підживленні й полягає головне значення поновлення спектаклю на сцені Російської драми. Однак «Пані міністерша» — твір першокласний, найсправжнісінька висока комедія з ряду мольєрівських, гоголівських, уальдівських. «Нушич — визнаний авторитет у світі комедії, — твердить Валентин Шестопалов, виконавець ролі дядька Васи. — Саме тому його п’єси багато років ідуть на сценах театрів світу. Він майстер у виліпленні характерів та розкручуванні сюжету, в якому немає пустот».
Але одночасно, як і годиться високій комедії, «Пані міністерша» виводить цілу галерею характерів від головних до епізодичних. І всі без винятку актори, зайняті в спектаклі, кажуть про те, що отримали якісний матеріал для роботи, і виглядають втомленими від кількості цієї роботи. Стрімкий за ритмом і легкий за подачею спектакль (така установка режисера) явно народжується важко і творчо напружено. Тетяна Назарова в цій, певною мірою бенефісній, постановці так визначила загальний принцип роботи М. Рєзниковича з акторами: «Наше головне завдання — дати виникнути на сцені тому живому життю, на яке глядач безпосередньо відгукнувся б як на щось пізнаване і навіть добре знайоме. Я, крім того, хочу і повинна виправдати свою Живку. Зять Чеда каже про неї: «Коли вона стала міністершею, то з’їхала з глузду». І справдi, сьогодні поглянеш навкруги і подумаєш про щось або про когось: «Це ж клінічний випадок». Однак спробуйте такій людині сказати, що вона з’їхала з глузду. Нею ж керували певні пристрасті, бажання, дуже сильні, могутні. Ось і моєю героїнею, якщо придивитися до неї уважніше, рухають її конкретні спонукальні мотиви: вона живе в дуже обмежених обставинах, чоловік у неї роззява, недотепа, приносить голу платню в той час, як інші чиновники, хто хабара візьме, хто ще як-небудь увірве шматок. Двоє дітей — і обоє не такі, яких би їй хотілося. Живці здається, що вона обійдена життям, що хтось без будь-яких підстав має більше і краще. І раптом, несподівано сама отримує більше і божеволіє. Тому що в її натурі дуже розвинені хапальні рефлекси за цілковитої відсутності сумніву в собі. Я із цим стикаюся в житті, мене це зачіпає, і я хочу про це поговорити із глядачем».
Розмовляти із глядачем у «Пані міністерші», до речі, дуже нескладно. Таку кількість фраз-реприз, як у Нушича, можна знайти хіба що в «Ревізорі» або деяких п’єсах О. Уальда. Вони розкидані, як блискітки, в репліках багатьох персонажів, головних та другого плану, і, безумовно, розраховані драматургом на негайний відгук залу. «У ролі дядька Васи реприз чи не більше, як у всіх інших, — каже В. Шестопалов. — Текст дивовижно колоритний, так і хочеться кинути його в зал. Однак Ми хайло Юрійович запропонував нам не підкреслювати гострі фрази і не чекати сьогочасної реакції залу, а йти важчим шляхом: від внутрішнього стану персонажа». «Є навіть небезпека, — продовжує Тетяна Назарова, — подаючи репризний текст у чистому вигляді, піти нібито вбік вiд персонажа, піти, так би мовити, естрадним ходом, і перетворити постановку на якусь подібність програми мініатюр. А жанр нашого спектаклю інший. Рєзникович якось чудово сказав на репетиції, що комедія показує людині її саму всупереч їй». «Ми, можливо, цим спектаклем ставимо перед суспільством дзеркало, — підхоплює Олег Савкін, виконавець ролі Нінковича, — а справа глядача сміятися чи плакати над тим, що він там побачить. Я, скажімо, в моєму герої бачу, передусім, людину, яка, щоб жити в ногу із часом і користуватися тими благами, який він дає, розробила цілу систему дій. І, думаю, реакція на нього буде вельми неоднозначною: хтось Нінковича похвалить за кмітливість і цілеспрямованість, а хтось гидливо засудить за цинізм і пристосуванство».
Для постановника, який бере сьогодні для роботи драматичний твір першої половини минулого століття, існує ще одна небезпека — занурити спектакль у густо виписану автором побутову конкретність. Режисер доклав чимало зусиль, щоб «Пані міністерша» була забарвлена в позапобутові тони. Сценографія і костюми М. Левитської покликані створити образно-метафоричний ряд спектаклю, піднести історію Живки Попович у позачасовий смисловий пласт. Іще більшою мірою цьому мають сприяти зонги Ю. Шевченка на вірші Ю. Рибчинського.
Спектакль М. Рєзниковича поєднав в одному ансамблі акторів театру трьох поколінь. Актори, які прожили на підмостках Російської драми велике сценічне життя (Анатолій Решетников, Лариса Кадочникова, Валентин Шестопалов, Давид Бабаєв, Анатолій Пазенко) отримали в ролях другого плану якісний матеріал для роботи, можливість концентрованої передачі характеру. Молоде покоління театру (С. Мельська, В. Самойлюк, О. Олексій, Н. Шевченко, В. Семиразуменко, О. Нікітін, Ю. Яковлєв), можливо, отримають від участі у створенні «Пані міністерші» найбільше. Драматургічний матеріал, режисура М. Рєзниковича, входження до складу ансамблю майстрів обіцяє їм отримання професійного досвіду і робить їхню роботу над спектаклем етапною для сценічного шляху.
