«День» продовжує публікувати думки стосовно результатів десятиріччя української незалежності. Пропонована стаття, з багатьма формулюваннями-гаслами якої можна сперечатися, на наш погляд, свідчить, що все-таки значна частина громадян як мінімум не відчуває натхнення щодо незалежності держави. Можливо, вони вважають державу не цілком своєю (хоча декілька шансів — виборів — зробити її «ближчою» за ці десять років було). Однак не помічати цього — щонайменше легковажно. Варто хоча б звернути увагу на Молдову та на сталі рейтинги КПУ.
То що ж це за держава така, Україна, яка не думає про свій же власний прибуток?
Після розпаду Радянського Союзу східнослов’янські держави продемонстрували різні стратегії державного будівництва. Білорусь зберегла радянський спосіб життя й не зруйнувала дикою приватизацією економіку. Росія створила гібридний режим колишньої номенклатури з новими «демократами» й олігархами, перейшла до ринкових відносин з елементами свободи слова й друку. В Україні перетворення перших років незалежності, що почали позначатися, змінилися контрреформами, відомими у вітчизняній історії як Руїна.
НИЗКА КОНТРРЕФОРМ
Руїна — період української контрреформації з характерною міжусобною боротьбою за переділ власності з упором на «багатовекторну» зовнішню політику, коли тактичні завдання боротьби за владу домінують над стратегічними цілями становлення державності. В першу Руїну, або постхмельниччину, йшла боротьба за місце витісненої шляхти та її власність з опорою переважно на Османську імперію. В результаті від «руїни» татарської, турецької, польської, московської й української міжусобної народ йшов з Правобережної України у вільну Слобожанщину. Друга Руїна після Центральної Ради, яка покликала «проти більшовистської орди німецьке військо», характеризувалася небувалою анархією та міжусобною боротьбою за переділ царської власності між «білими», «червоними», «зеленими», «жовто-блакитними» й «гуляй-полем», еміграцією багатьох українців у далеке зарубіжжя. Третя Руїна почалася наприкінці ХХ століття, через декілька років після проголошення незалежності. Кожна з Руїн супроводжується відмовою влади від опори на власний народ і орієнтацією на зовнішні сили. Про цю національну тенденцію з гіркотою писав Володимир Винниченко.
«Сучасна» третя Руїна є найнебезпечнішою в українській історії. В державі править бал аморальне «гуляй- поле», пронизане радіацією атеїзму й казнокрадства. У сп’янілій від свободи країні йде міжусобна боротьба корпоративних угруповань за переділ радянської загальнонародної власності з опорою на «багатовекторну» зовнішню політику простягнутої руки. Через низький рівень і якість життя природне зменшення населення перевищує кількість загиблих на історичних вітчизняних полях міжусобної битви.
«ЕЛІТА В ЗАКОНІ»
Лідером української конрреформації є вітчизняна «еліта в законі» — маргінальний соціальний прошарок, що сплив на поверхню громадсько-політичного життя за роки «самостійності». Отримана зверху незалежність за дефіциту пасіонарності сприяла входженню у владу фізичних осіб без моральних обмежень. «Еліта в законі» намагається імітувати ділову активність і прагне отримувати державні ступені відмінності (урядові нагороди та звання), які «пов’язують» її з владою й таким чином створюють гарантію безкарності та довічних матеріальних благ. Благоденство «еліти в законі» зумовлене злочинним бізнесом на державних ресурсах, «нецільовим» використанням західних кредитів і розкраданням російської енергетичної сировини. «Еліта в законі» змушена функціонувати в умовах відкритого суспільства й економіки, що примножує непередбачувані наслідки її некомпетентності. Поняття «демократія», відповідно до старої більшовицької традиції, використовується корпоративними угрупованнями як булижник у боротьбі за владу. Українські націоналісти, представлені головним чином інтелігенцією в першому поколінні, пішли не в народ, а на союз і обслуговування партії влади.
«Еліта в законі» перетворила незалежність України на нескінченне свято або «бенкет під час чуми» для «друзяк» по партії влади. Її широкі груди рясніють численними мідними знаками різних ступенів мудрості й святості. Судячи зі зливи нагород, навіть на землі Древньої Палестини не було стільки мудрих і святих, не кажучи вже про сучасну Європу. «Золота», кристально чиста й прозора, мов гранована склянка, «еліта» будує у віртуальному просторі надхмарні замки європейської інтеграції, роздає власність наближеним і сама успішно «оре» на нивах приватизації. Незамінні «буревісники демократії» стали реальними гарантами злочинного бізнесу на державних ресурсах. У зв’язку із цим хотілося б відзначити десяту річницю незалежності «еліти в законі» від українського народу запровадженням особливої відзнаки — Заслужений мародер України.
Час уже чесно визнати, що в «самостійній» Україні перемогла влада мародерів. Не бандитів з великої дороги, що стали сьогодні, на жаль, повсякденною реальністю. А зовні благопристойних громадян, якими можуть бути представники політичних і ділових кіл, науки й інших прошарків суспільства, котрі тихо й підло грабують державу й народ, привласнюючи та приватизуючи те, що їм не повинно належати: владу й посади, заводи й колгоспи, вчені ступені й звання, чужі думки. Це найбільша трагедія українського суспільства.
«Еліта в законі» може існувати лише в атмосфері шкурницьких інтересів, а реальна ненависть до таланту до часу приховує власну неповноцінність або страх перетворитися з «дюже гарних» видатних діячів на нікчемні величини. Українська «еліта в законі» є реальною загрозою цінностям західної демократії й смертельною небезпекою для державності.
Третя Руїна характеризується повною підміною реальної географії на міфологічну. Влада, ігноруючи геополітичні, соціокультурні та конфесійні межі, поривається до «загальноєвропейського дому» й стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Зважаючи, що Західна Європа у військово-політичному сенсі є «васалом» Америки, Україна обрала державну модель «васал васала» в обмін на лояльність і кредити.
Міфологічна географія України тиражується в таких поняттях як «велика європейська держава», «міст між Заходом і Сходом». Втрачене геополітичне положення підмінюється на міф про Україну як центр в геоекономічному просторі Європи. В міфологічній географії плодяться численні стратегічні партнери, створюються «мильні» міждержавні об’єднання, зводяться енергетичні мости, прокладаються транспортні коридори й Великий шовковий шлях. Що свідчить і про відсутність елементарної географічної культури. Досить поглянути не на карту, а на глобус, щоб пересвідчитися, що найкоротшою відстань між Пекіном і Берліном буде через Росію й Білорусь.
Склався міф про інтеграційну роль «авторитарної» Білорусі у східноєвропейському просторі та про «демократичну» Україну, що поривається в «спільний європейський дім». Хоч як парадоксально, але реально найбільший «економічний» внесок у зближення східних «братів-слов’ян» зробила українська влада. Реалізуючи гасло «Захід нам допоможе», вона вже виконала завдання з точністю до навпаки, тобто зробила вагомий внесок щодо зростання люмпенізованих низів, яким дійсно вже немає чого втрачати. Ще ніколи за останні десятиріччя Україна не була настільки далекою від поставленої мети європейської інтеграції, як сьогодні, й, навпаки, настільки близькою до своїх східнослов’янських братів. Навіть Росія, яка, здавалося б, вирвалася вперед, «натиснула» на гальма й впритул наблизилася до України й Білорусі. Сьогодні можна говорити не про старшого й молодшого братів, а про «сіамських близнюків», народжених у муках великомасштабної імітації реформ і модернізації суспільства. За іронією долі, якщо ліві партії виступають за братський слов’янський союз з любові, то немічна влада реально створила умови для «шлюбу» з нещастя . Стратегія «Захід нам допоможе» трансформувалася в культурно-політичне дистанціювання східнослов’янських країн від Заходу.
Серед східнослов’янських братів Україна стала найбільш передовою країною ринкового фундаменталізму, що грунтується на аморальному «бізнесі» на державних ресурсах. Спроба за допомогою багатовекторної політики простягнутої руки вигідно продати «геополітичне положення» України закінчилася його цілковитою втратою (добровільна відмова від статусу ядерної держави, розграбований морський флот, занепад економіки та моралі, здичавілий інформаційний простір).
НЕЗАТРЕБУВАНИЙ РЕСУРС
Чому Україна стала країною прогавлених можливостей? «Троянський кінь» становлення української державності було закладено з перших днів незалежності. Замість того щоб побачити те, що є насправді, в підмурівок будівництва держави було закладено міфи, більшість з яких зводилися до пошуку простих рішень. Найбільш незатребуваним і дефіцитним ресурсом в Україні є безкорисливий патріотизм, самовіддана праця й інші джерела людської енергії, без яких неможлива будь-яка соціальна система та становлення державності.
Як легко дійти до самовдоволення, повторюючи, що Україна — пуп землі, тут міститься географічний центр Європи та розгулюють «останні оплоти демократії». Але все це пусте базікання, якщо немає співвідношення з європейськими цінностями, немає поняття цивілізованої форми. Один з «батьків» відкритого західного суспільства сказав із цього приводу: «Майбутнього ще немає, й саме ця обставина покладає на нас величезну відповідальність, оскільки ми можемо впливати на майбутнє, можемо докласти всіх сил, щоб зробити його кращим. Для цього ми маємо скористатися всім, чого навчилися в минулому. А один з найважливіших уроків минулого полягає в тому, що нам слід бути скромними».
Україна — країна де- юре, а де-факто — необхідні час, стратегічне бачення й політична воля для державного будівництва. Україна не гірша й не краща за іншу Європу. Щоб упорядити власний будинок, слід жити своїм розумом. Геостратегія помірного оптимізму грунтується на впевненості, що в європейського народу утвориться критична маса особистостей у політиці, бізнесі й науці, спроможних запалити «іскру запалювання» потаємного багатства енергонасичених меж багатомірного комунікаційного простору України.
