ЧАСТИНА II: «КІБЕРОН, АБО ЯК ЩУКІН ВИПРАВИВ ДЕКАРТА».
Теплого літнього дня Фінкель повертався з університету
до рідного гуртожитку факультету кібернетики. Несподіване щастя у вигляді
успішно зданого іспиту й ласкаве сонечко зігріли його студентську душу,
і на душі цій було чисто й радісно.
Фінкель зайшов до гуртожитку, усміхнувся чарівливою усмішкою
вахтерові й збіг сходами на четвертий поверх, голосно гупаючи черевиками.
Крикнувши веселим хрипким голосом: «Хто-хто в теремочку живе?», — він смикнув
за мотузочку й залетів до кімнати.
Умеблювання кімнати нагадувало про тлінність усього земного
та про мінливість фортуни.
Окрім всього іншого, на ліжку спав Щукін. Проте все це
було знайоме Фінкелю й не збило його легковажного настрою. Пританцьовуючи,
він поліз у холодильник за капцями. Дверці холодильника зі скрипом відчинилися,
та не теплом рідної домівки війнуло звідти, а холодом.
Капців у холодильнику не було!
Замість них: ніжна зелень салату огортала червоні шматки
м’яса, лінивою жовтизною блищало масло в маслянці, радував око холодець
у мисці, а з каструльки кокетливо виглядала курятинка. В очах Фінкеля замигтіли
блискавки, і коли через зблиски він побачив шампанське в морозилці, з якогось
маленького кутика свідомості, нескаламученого атеїзмом, спливло єдине природне
пояснення: КІНЕЦЬ СВІТУ!
— Так... ось воно, значить, як виглядає, — приголомшено
думав він, сидячи на підлозі перед холодильником. — Що ж пред’явлю я Господу
на страшному суді? Що в мене за душею? Хіба що роздруки та гуртожитське
ліжко з казенною білизною... Чи не мало буде? — стурбувався було Фінкель,
але тут його, як і будь-яку людину, котра навчалася у вітчизняному вузі,
охопила непевність:
— А раптом не кінець світу, а?.. Раптом щось інше, наприклад,
просто-напросто божевілля?..
І підказати нікому, — зовсім засумував він.
— Ну, як враження? — прозвучав знайомий вдоволений голос.
— Та-а-а-к, це не кінець світу, не божевілля, це набагато
гірше — чергова витівка Щукіна. Що ж цього разу?
— Цього разу — Кіберон. Плід моєї геніальної думки та натхнення.
Штучний інтелект на повному самозабезпеченні
Щукін підвівся з ліжка й прохляпав босяком у куток, де
на тонких металевих ніжах стояла дивовижна споруда, зверху увінчана двома
наглухо запаяними пляшками з-під пива.
— Я його на ніч до книжкової шафи підключив, щоб інформації
набрався.
— Судячи з холодильника, набрався він її з книжки «Про
смачну та здорову їжу».
— Добрий вечір, — скрипучий голос йшов явно зі Щукінського
витвору.
— Ура! — закричав Щукін, — Нобелівка! Із цього приводу,
— він дістав із холодильника шампанське й налив у три келихи.
Однак Кіберон пити ввічливо відмовився, пославшись при
цьому на ідеї академіка Амосова. Потім підійшов до книжкової шафи. Ніжно
потерся об неї боком. Дістав із полиці підручник математики й заглибився
в нього з такою цікавістю, немов це була книга із недокументованих переривань
WINDOWS.
Потинявшись кімнатою без діла, сусіди сіли перед телевізором,
очікуючи чергового бойовика. Але рівно о 22.00 Кіберон вимкнув світло.
— Академік Амосов рекомендує режим, — твердо сказав він
і додав з образою: — Попрошу в кімнаті не палити й голосно не розмовляти.
Ранком незбагненна істота влаштувала підйом о шостій годині.
Студенти репетували так, неначе їх ріжуть, але Кіберон незворушно стягнув
із них ковдри й погнав на зарядку, гугняво наспівуючи: «Если хочешь быть
здоров...». Співати Кіберону сподобалося з моменту свого створення, і співав
він із величезним задоволенням. Якщо врахувати, що пам’ять у нього була
практично безмежною, то до ранку він володів величезним пісенним репертуаром:
від епосу ескімосів до Алли Пугачової, і від пісень російських ямщиків
до «Бітлз». При цьому і слуху, і голосу був позбавлений начисто.
— Щось у схемі наплутав, — бурчав Щукін, слухаючи завивання
Кіберона.
— Який папаша, таке й дитя, — єхидно зазначив Фінкель.
— Тобі що, слава Барі Алібасова спокою не дає?!
Однак незабаром їм стало не до суперечок. Механічний тренер
задав такий темп, що біг став схожим на перегони.
— Що ж він так гонить? Адже в Амосова біг підтюпцем. Що
він у тебе за ніч ще опрацював?
— Я ... там ... про наших десантників, — важко видихнув
Щукін на повороті.
— Ідіот! Ти що не міг «Обломова» підсунути! Класику, класику
читати треба!
Позаду, як вільний син монгольських степів, легко дріботів
Кіберон.
Після зарядки він приготував сніданок і відвів друзів на
заняття.
Почалося важке правильне життя. Зарядка, лекції, секція
карате, курси англійської, французької, німецької і... О, Господи! Бальні
танці! Щукін став заводити розмови про свою душу й інші жахливі речі. Товариші
не могли їм допомогти — Кіберон відлякував усіх від кімнати, майстерно
імітуючи голос декана. Друзі терпіли, пам’ятаючи про наукове значення експерименту
для блага всього людства.
Але коли за їхніми спинами чувся захоплений шепіт дівчат:
«Подивися, подивися які пристойні молоді люди», — терпінню настав кінець.
Одного разу ввечері Щукін притяг із бібліотеки товстелезну
книжку «Штучний інтелект — міф чи реальність?» і підсунув її Кіберонові.
Той, не запідозривши пастки, як завжди, із задоволенням став поглинати
інформацію. О 22.00 Кіберон не вимкнув світла. Це був перший дзвінок. Підвиваючи
«Мы рождены, щоб сказку сделать былью», він поглинав сторінку за сторінкою
й потихеньку нагрівався. До ранку в кімнаті було жарко, як у бані. Кіберон
метався кімнатою, потім раптом осів, обхопивши у відчаї голову шарнірними
кінцівками, викрикнув: «Мислю — отже, існую!» У пляшках щось гарно зблиснуло
синім відсвітом, і він затих. Студенти, яким не судилося стати нобелівськими
лауреатами, тихо підійшли до останків.
— Ну що, синку, допомогли тобі твої книжки? — сумно пробурмотів
Щукін. — У нас, брате, тепер щоб існувати — не мислити, а крутитися треба!
Проте це вже зовсім інша історія...
№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
