ЧАСТИНА 1: «КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СТИПЕНДІЯ»
На початку весни, у переддень прильоту птахів і появи перших
пролісків, у кімнаті №80 потихеньку розквітав махровими кольорами каннібалізм.
Хоча йшла вже перша година ночі, ніхто з мешканців кімнати
не спав, побоюючись бути з'їденим своїми сусідами. Найважче було Щукіну,
який, зрадивши свою багаторічну звичку, не поспав вдень на лекціях. Його
повіки налилися свинцем, а голова розколювалася, неначе він кілька годин
поспіль дивився по телевізору репортажі з засідання Верховної Ради. Щукін
мотав головою і напружено вдивлявся в темряву, в якій горіли мерехтливими
зеленими вогниками чотири ока. Йшлося про життя і смерть! Він затамував
подих і тихенько стукнув головою об шафу. Усім Всесвітом прокотився глухий
звук наче від удару палицею по порожньому залізному відру й стих десь у
районі Альфа Центавра. І одразу запанувала така дивовижна тиша, яка буває
тільки в студентському гуртожитку після півночі.
Зазирнув у віконце повний місяць, і в його мертвотно блідому
світлі побачив Щукін неголені фізіономії Плаксіна і Фінкеля, люб'язних
своїх сусідів по кімнаті.
Фінкель з ласкавою усмішкою дивився на нього, почухуючи
голову. «У принципі, — сказав він, не перестаючи чухмаритися, вовкулаки
були не такі вже й далекі від істини». Плаксін плотоядно клацнув зубами
і пробурмотів: «Усі упирі прекрасні хлопці! Про це навіть у Пушкіна...»
Що саме було у Пушкіна про упирів, Плаксін не договорив і почав повільно
наближатися до Щукіна.
«Не підходь, — заволав той, — не підходь, пришию!» Перед
поглядом Щукіна за мить промайнув увесь роздрук його останньої програми,
написаної для університетського комп'ютера. Програма була чомусь надрукована
криваво-червоними буквами. Відтак усе закружляло в його очах у такт популярному
вальсу з кінофільму «Мій ласкавий і ніжний звір». На секунду з цього гармидеру
виринуло всміхнене обличчя декана. Обличчя підморгнуло і спитало: «Почім
фунт лиха, брате?» Щукін і хотів було відповісти, але сказати вже нічого
не міг. Провалюючись у чорну безодню, він запізніло здивувався, що декан
міряє лихо на фунти, а не на гривні.
Розбудили його гучні голоси. Плаксін і Фінкель сиділи на
підлозі і, лаючись, тягнули кожний у свій бік єдину в кімнаті сковорідку.
— Китайці кажуть, що їсти можна все, — гарячкував Плаксін,
— треба тільки знати, як приготувати!
— Я не китаєць, — з гідністю заперечив Фінкель.
Це був такий залізний аргумент, що навіть Плаксін не знайшов,
що заперечити, і змовк.
— Про що суперечка? — зацікавився Щукін, отямившись після
кошмарного сну.
— Він пропонує з'їсти Гошу, — гидливо скривився Фінкель.
Гоша був єдиним тарганом у кімнаті. Решту Фінкель давно
вивів, але Гоша був найхитрішим, найдосвідченішим і, поміркувавши трохи
Щукін чесно визнав, доволі вгодованим тарганом.
— Консенсус є? — діловито спитав він.
— Ніякого дідька у нас немає, — гірко відповів Плаксін,
— навіть олії.
— Вашу суперечку треба вирішити демократичним шляхом, а
саме голосуванням.
— Причому відкритим і поіменним, — знов підбадьорився Плаксін.
За те, щоб з'їсти таргана проголосувало дві третини присутніх,
і доля нещасної комахи була, таким чином, вирішена кваліфікованою більшістю
голосів.
Фінкель і Щукін сіли в засідку за тумбочкою. Плаксін був
загоничем. З бридкою усмішкою дістав він підручник англійської мови, відкрив
його і почав читати...
Небеса здригнулися від страшного, сковуючого душу житомирського
акценту. І тут, всупереч очікуванням, замість Гоші зі стіни, завиваючи
і скрегочучи зубами, вийшов чоловік у старомодному камзолі, ботфортах і
зі шпагою. Чоловік сів на підлогу посередині кімнати, обхопив голову руками
і заплакав.
— Чоловіче, ти хто такий? — спитав ледь здивований Плаксін.
— Вiльям, — сказав незнайомець, не перестаючи плакати.
— А що ж ти так побиваєшся?
— Шекспір, — пояснив прибулець і заплакав ще гіркіше.
Плаксін крякнув і, закривши ненависну книгу, збентежено
пробурмотів: «Трапилася ерора. Даруй, брате, що потривожили, більше не
повториться. Слово честі!» При цьому він приклав руку до того місця, де
в нормальних людей, які ніколи не жили в гуртожитках, серце.
Великий драматург звівся і, не перестаючи ридати, забрався
з кімнати.
— Видно до романо-германців пішов задумливо сказав Фінкель,
— у них завтра залік з іноземної.
— Ні, друзі мої, так далі жити не можна, — рішуче вигукнув
Щукін, — необхідно поворушити мізками і щось придумати!
І він придумав, утім, це вже зовсім інша історія...
(Далi буде)
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
