Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Три програмiсти

(Казка для студентів-першокурсників у трьох частинах)
18 грудня, 1998 - 00:00

ЧАСТИНА 1: «КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СТИПЕНДІЯ»

На початку весни, у переддень прильоту птахів і появи перших
пролісків, у кімнаті №80 потихеньку розквітав махровими кольорами каннібалізм.

Хоча йшла вже перша година ночі, ніхто з мешканців кімнати
не спав, побоюючись бути з'їденим своїми сусідами. Найважче було Щукіну,
який, зрадивши свою багаторічну звичку, не поспав вдень на лекціях. Його
повіки налилися свинцем, а голова розколювалася, неначе він кілька годин
поспіль дивився по телевізору репортажі з засідання Верховної Ради. Щукін
мотав головою і напружено вдивлявся в темряву, в якій горіли мерехтливими
зеленими вогниками чотири ока. Йшлося про життя і смерть! Він затамував
подих і тихенько стукнув головою об шафу. Усім Всесвітом прокотився глухий
звук наче від удару палицею по порожньому залізному відру й стих десь у
районі Альфа Центавра. І одразу запанувала така дивовижна тиша, яка буває
тільки в студентському гуртожитку після півночі.

Зазирнув у віконце повний місяць, і в його мертвотно блідому
світлі побачив Щукін неголені фізіономії Плаксіна і Фінкеля, люб'язних
своїх сусідів по кімнаті.

Фінкель з ласкавою усмішкою дивився на нього, почухуючи
голову. «У принципі, — сказав він, не перестаючи чухмаритися, вовкулаки
були не такі вже й далекі від істини». Плаксін плотоядно клацнув зубами
і пробурмотів: «Усі упирі прекрасні хлопці! Про це навіть у Пушкіна...»
Що саме було у Пушкіна про упирів, Плаксін не договорив і почав повільно
наближатися до Щукіна.

«Не підходь, — заволав той, — не підходь, пришию!» Перед
поглядом Щукіна за мить промайнув увесь роздрук його останньої програми,
написаної для університетського комп'ютера. Програма була чомусь надрукована
криваво-червоними буквами. Відтак усе закружляло в його очах у такт популярному
вальсу з кінофільму «Мій ласкавий і ніжний звір». На секунду з цього гармидеру
виринуло всміхнене обличчя декана. Обличчя підморгнуло і спитало: «Почім
фунт лиха, брате?» Щукін і хотів було відповісти, але сказати вже нічого
не міг. Провалюючись у чорну безодню, він запізніло здивувався, що декан
міряє лихо на фунти, а не на гривні.

Розбудили його гучні голоси. Плаксін і Фінкель сиділи на
підлозі і, лаючись, тягнули кожний у свій бік єдину в кімнаті сковорідку.

— Китайці кажуть, що їсти можна все, — гарячкував Плаксін,
— треба тільки знати, як приготувати!

— Я не китаєць, — з гідністю заперечив Фінкель.

Це був такий залізний аргумент, що навіть Плаксін не знайшов,
що заперечити, і змовк.

— Про що суперечка? — зацікавився Щукін, отямившись після
кошмарного сну.

— Він пропонує з'їсти Гошу, — гидливо скривився Фінкель.

Гоша був єдиним тарганом у кімнаті. Решту Фінкель давно
вивів, але Гоша був найхитрішим, найдосвідченішим і, поміркувавши трохи
Щукін чесно визнав, доволі вгодованим тарганом.

— Консенсус є? — діловито спитав він.

— Ніякого дідька у нас немає, — гірко відповів Плаксін,
— навіть олії.

— Вашу суперечку треба вирішити демократичним шляхом, а
саме голосуванням.

— Причому відкритим і поіменним, — знов підбадьорився Плаксін.

За те, щоб з'їсти таргана проголосувало дві третини присутніх,
і доля нещасної комахи була, таким чином, вирішена кваліфікованою більшістю
голосів.

Фінкель і Щукін сіли в засідку за тумбочкою. Плаксін був
загоничем. З бридкою усмішкою дістав він підручник англійської мови, відкрив
його і почав читати...

Небеса здригнулися від страшного, сковуючого душу житомирського
акценту. І тут, всупереч очікуванням, замість Гоші зі стіни, завиваючи
і скрегочучи зубами, вийшов чоловік у старомодному камзолі, ботфортах і
зі шпагою. Чоловік сів на підлогу посередині кімнати, обхопив голову руками
і заплакав.

— Чоловіче, ти хто такий? — спитав ледь здивований Плаксін.

— Вiльям, — сказав незнайомець, не перестаючи плакати.

— А що ж ти так побиваєшся?

— Шекспір, — пояснив прибулець і заплакав ще гіркіше.

Плаксін крякнув і, закривши ненависну книгу, збентежено
пробурмотів: «Трапилася ерора. Даруй, брате, що потривожили, більше не
повториться. Слово честі!» При цьому він приклав руку до того місця, де
в нормальних людей, які ніколи не жили в гуртожитках, серце.

Великий драматург звівся і, не перестаючи ридати, забрався
з кімнати.

— Видно до романо-германців пішов задумливо сказав Фінкель,
— у них завтра залік з іноземної.

— Ні, друзі мої, так далі жити не можна, — рішуче вигукнув
Щукін, — необхідно поворушити мізками і щось придумати!

І він придумав, утім, це вже зовсім інша історія...

(Далi буде)

№243 18.12.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Дмитро СКРЯБIН
Газета: 
Рубрика: