21 лютого виповнилося 63 роки, як у Бабиному Яру в Києві гестапо розстріляло поетесу та громадську діячку Олену ТЕЛІГУ разом з іншими учасниками українського націоналістичного підпілля. Вчора на місці загибелі героїв відбувся жалобний мітинг.
Ім’я Олени Теліги в Україну повертається поступово. Це передусім пов’язано з тим, що більшу частину свого життя вона прожила за межами Батьківщини. Народилася в Іллінському під Москвою у родині імператорського вченого-гідролога українця Івана Шовгеніва. За якийсь час сім’я перебралася до самої Москви, згодом — до Петербурга. А з початком національно-визвольних змагань у 1917-18 роках переїхала до Києва. Батько став міністром уряду УНР, з яким потім емігрував у Чехію. Там Олена зблизилася з поетами та письменниками так званої Празької школи: Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Наталкою Лівицькою-Холодною, Галею Мазуренко... Як член ОУН у 1941 році Теліга повернулася до Києва, очоливши міську Спілку письменників. Тут і трагічно загинула у віці 35-ти років. Відтоді за радянських часів взагалі було заборонено згадувати про поетку.
Власне, перші відомості про неї з’явилися 1989 року в київській періодиці. На початку 90-х стали доступними вітчизняні архіви. По війні НКВД привезло з Чехії більшість документів (частина їх потрапила до Москви та Ленінграда), що стосувалися української еміграції. Деякі цінні матеріали все ж залишаються за кордоном: у Росії, країнах Західної Європи, Канаді та США.
«День» звернувся до науковця Катерини КРИВОРУЧКО, яка вже близько п’ятнадцяти років досліджує життя та творчість Теліги, з проханням розповісти про нові знахідки. «Впродовж останніх років я побувала в місцях проживання Шовгенових-Теліг у різні роки. Попрацювавши у тамтешніх архівах, а де поспілкувавшись із очевидцями тогочасних подій (дехто з них добре пам’ятає поетку), мені стало відомо кілька цінних фактів і подробиць, що відкривають завісу навіть над цілими періодами життя Олени, — говорить пані Катерина. — Сказати б, донедавна науковці майже нічого не знали про її дитячі роки. У 2002-2003 роках я знайшла у Москві та Петербурзі будинки, де мешкав Іван Шовгенів з родиною. У російській столиці той добротний дім XIX століття розташований у самому центрі — в Луковому провулку, 15. А Клінський проспект, 2, і вулиця Верейського, 4 — їхні петербурзькі адреси». Далі Катерина Криворучко розповідає, що всі ці квартири винаймалися. У Шовгенівих-Теліг ніколи не було власного житла, хоч Іван Шовгенів, відомий науковець, вважався людиною заможною. Мати Юліана Качковська (про неї досі взагалі не було відомостей) походила з шанованого роду священиків з Поділля. Вона закінчила Вищі Бестужевські жіночі курси. Батьки дбали, аби діти здобули добру освіту. Зокрема, іноземних мов: французької, німецької, російської — синів та доньку навчали гувернантки. «Очевидно, відчуття стилю та смаку в Олени виховано ще з дитинства, — вважає дослідниця. — З неї мала вирости світська пані: освічена, особливо обізнана в літературі... Я потім довго думала, як вона, аристократка, давала собі раду у глухому польському селі Желязна Жондова, куди переїжджала з Варшави на весну-літо з 1931 по 1933 роки. Власне, її чоловіка Михайла як геодезиста відряджали туди осушувати болотисту місцевість. А потім збагнула, що у неї був не майновий аристократизм, а аристократизм духу!»
У київському архіві кінофотофонодокументів науковець натрапила на невиразне фото з написом Михайла Теліги на звороті: «Я прожив три літа в родині Станіслава Прусіка в Желязній Жондові». Невдовзі поїхала шукати те село у Варшавському воєводстві. Нині в тому домі живе син господаря. Сам він про квартирантів знав із розповідей батька, а от сестра їх добре пам’ятала — тоді їй було 11-12 років. За розповіддю Катерини Криворучко, пані Софія, літня жінка, з теплом згадувала, як Олена багато читала. Просила робітників, які часто їздили до сусіднього містечка, привезти нових книжок із бібліотеки, віддаючи взамін прочитані. Пам’ятала, як поетка, зручно вмостившись на ослінчик, любила дивитися, як господиня розпалює вогонь у печі. У поезіях Теліги, власне, відчутно, що вогонь — її стихія. До речі, як потім з’ясувалося, вірші «Літо», «Поворот», «Сонний день», «Відвічне» та інші написані саме в Желязній Жондові. Зі слів очевидиці, у 1932 році Михайло Теліга купив фотоапарат. Це пояснює, чому фотографій середини й кінця 30-х чи не найбільше. З того часу в хаті залишилися дерев’яне розп’яття та порцелянова фігурка Матері Божої.
І майже сенсаційна новина — знайшлася ще одна поезія Олени Теліги «Вже тисячу разів я допивала келих...»! Разом їх налічується сорок. Остання датована 1939 роком. Катерина Криворучко передбачає, що ця також написана в кінці 1939-го — на початку 1940-го. «Вже тисячі разів я допивала келих...» — вірш символічний. Він написаний у відповідь на закид, мовляв, жінка давала приводи нею захоплюватися, зокрема, теоретику українського націоналізму Дмитру Донцову. Й справді, Теліга була надзвичайно жіночною, поставною і стрункою. Тому й не дивно, що в неї були закохані журналіст Олег Штуль-Жданович, письменник Улас Самчук, син українського новеліста Юрій Стефаник... У віднайденій поезії поетка дає відповідь недоброзичливцям, що вона з цим незнайомцем, ймовірно Донцовим, — друзі, побратими, але не більше... Вірш науковець знайшла у одному з архівів Північної Америки. А з ним ще близько 300 фото, особисті речі подружжя: нотні зошити чоловіка, відзнаки з його військової форми, студентські документи обох... Нові знахідки разом з іншими матеріалами увійдуть у книжку Катерини Криворучко «Олена Теліга», що з’явиться наприкінці цього року.
