Своєрідну назву хутора — Тризуб — ні краєзнавці, ні місцеві мешканці пояснити не можуть, але, перенісши у свій час перейменування на хутір... Червона зірка, міні-село з кількох хат переживає нове відродження.
Чого-чого, а хуторів навколо села Самари вистачає. Вчитель місцевої школи, а у 70-ті роки минулого століття — секретар Самарівської сільради Володимир Мефодійович Оніщук каже, що ще півстоліття тому хуторів було аж 72!
— Окремі хутори, як ось Дем’янів, отримали свою назву від імені господаря. Він ніби й не далеко від села та дороги, проте приказка «Кругом вода, а навколо біда» — про нього. Навколо болота, хутір же на невеликому підвищенні. Він залишився ще зі столипінських часів. Інші ж побрали свої назви від лісів: Дубова, Залісся, Соснове, Березниця, Боровуха, Бірки... Останній хутір цікавий тим, що розміщується... у двох державах! — Мефодійович, якого у Самарах за глибокі знання прозвали «енциклопедією хуторів», шокує й ось такими фактами.
Виявляється, що хутір Бірки має дві частини: українську й білоруську. Власне, він був споконвіку, а кордони між країнами (тоді ще союзними республіками) з’явилися пізніше. Ось так узяли й провели лінію на карті поміж хутірських хат! А лінія електропередачі залишилася українською. Тож нині громадяни з білоруських Бірок ходять у Бірки українські, аби сплачувати за спожиту електроенергію.
Сам Володимир Мефодійович, як багато корінних самарівців, теж народився на хуторі, на Дубовій. Нині тут лише дві хати, їхньої родової вже нема, але залишилося дідівське поле.
— І знаєте, я у Самарах із 1976 року, а у снах снюся собі лише на хуторі! А коли беру косу, щось поїсти і їду на Дубову... Я там про все забуваю! — признається Оніщук.
Як колишній секретар сільської ради пригадує, що в 1974 році тільки на самарійських хуторах народилося 126 дітей.
— Якби тоді дозволяли на хуторах будуватися, половина б мешканців так там і осталася б. Та не дозволяли. Тож самарівців — і з села, і з хуторів — охоче підбирала сусідня Білорусь. Нині маємо немало сіл у Кобринському районі, де цілі вулиці — з самарівців, де їх більше, ніж корінних білорусів.
Та якщо більшість назв самарівських хуторів можна легко пояснити, а від більшості, власне, вже й нема сліду на землі, тому, який назвали Тризубом, нічого вже не загрожує. І хоча акція з тотального знищення самобутньої форми селянського господарства Тризуб не обминула — з семи хат осталося чотири, проте у кожній — молоді господарі, а діток на ці чотири хати — аж дев’ятеро.
Юних тризубівців ми наздогнали на лісовій дорозі. Веселий гурт повертався зі школи. Сказати відверто, то поява дітей посеред лісу дивує. Мимоволі думаєш, а як добиратися їм у село, до школи, в магазин взимку, коли все замете?.. Та й без провідника у Тризуб навряд чи попадеш. Самарівський сільський голова Микола Штик кілька разів скеровував нашого водія все глибше й глибше в ліс... Нам ще пощастило, бо після недавніх морозів і снігопаду, які накрили були на короткий час Волинь, раптом різко змінилася погода. Сонце щедро лилося з неба, та все ж не могло розтопити снігових баб, виліплених юними тризубівцями. Тризубівські хати — суціль у лісі. Під ногами — зелений моріжок, за порогом у сезони — гриби-ягоди. У яку хату не стукали — скрізь закрито (школярики ще добиралися своїм ходом). Лише в одній були господарі. Катерина Петрівна і Степан Володимирович Концевичі, котрим уже більше 70, живуть обоє, «як шпаки». Стара хата вгрузає у землю, проте дає світло (від неї перекинули дроти) помешканню сина. І син, і невістка, і молоді сусіди були на роботі на самарівській пекарні. Підприємство, котре випускає (самі пробували!) дуже смачну продукцію, дало роботу півсотні мешканцям села і хуторів.
Поважний вік Концевичів все ж нас не виручив. І вони не знають, чому хутір прозвали Тризубом. Так було за батьків, дідів і прадідів. Опісля в місцевій школі мені пробували пояснити своєрідну назву стародавньою легендою. Начебто жив тут дід, котрий мав лише три зуби. Приплітають і політичну версію. Мовляв, жив на хуторі чоловік на прізвище Бігун, який прагнув незалежності України. Начебто в його хаті збиралися однодумці з інших хуторів, вели мову про вільну Україну, а в помешканні той Бігун зберігав жовто-блакитний прапор і тризуб. Вірогідніше, що ця версія висмоктана з пальця. Бігуни у Тризубі жили, чи були вони борцями за вільну Україну, особливих даних немає, та й, зрештою, назві було більше років, ніж найстаршому з Бігунів.
Володимир Мефодійович каже, що «зелені хлопці» (або бандерівці, або, як тут їх називали, бульбаші) у самарівській окрузі роїлися. Біля озера Засвяття схрони були аж до 1951 року. У 1947 — 1948 роках мешканців кількох хуторів — Залісся, Крива нива, Бірки, Соснова — вивезли до білих ведмедів не за те, що брали активну участь у національно-визвольному русі. А за те, що вимушено були симпатиками бульбашів: тобто мусили їх годувати, одягати і т.п.
Хутір Тризуб у це число не потрапив. Та за свою політично неблагонадійну назву постраждав. Нова, радянська влада, перейменувала поселення в хутір Червона зірка. Чому не Червоний прапор чи щось інше подібне, невідомо, але й ця назва так міцно до хутора пристала, що багато самарівців і нині швидше покажуть, де Червона зірка, ніж де Тризуб...
— Погостюємо в дітей із тиждень — так хочеться на наш хутір, що вмираємо! — признається стара Концевичка.
І хоча з шести дітей Концевичів на рідному хуторі залишився лише найменший син (решта у Білорусі, в Пензенській та Сумській областях), та плем’я тризубівців і три- зубенят вже не меншає, що дуже найстаріших мешканців лісового хутора радує.
