Віддати судову медицину на відкуп особам із грошима, зате без честі й совісті — і вирішити проблему? А що: якщо в країні газ, нафту, метал, горілку, тютюн та решта вже давно віддано на відкуп пройдисвітам, чому б не продати й судову медицину?
Одного сумного дня у районному містечку Харківської області трапилося нещастя — залишивши трьох дітей, помер годувальник, чорнобилець і тому інвалід третьої групи, гіпертонік і сердечник. Через три дні в іншій сім’ї теж сталася прикрість — було заарештовано за отримання хабара судово-медичного експерта вищої категорії із 20-річним стажем, чоловіка, батька трьох дітей і також сердечника, гіпертоніка та діабетика, котрий залежить від інсуліну. Ці дві події, як уже зрозумів проникливий читач, пов’язані між собою міцною життєвою ниткою.
Фабула дійства сумна в своїй простоті (залишимо за дужками дрібні різночитання у викладі її різними сторонами): людина хотіла накосити сіна, пішла до сараю за косою — впала й померла. Але коли родичі покійного приїхали до моргу за довідкою про смерть, то експерт сказав, що загиблий був п’яний і тому не отримає ні належні чорнобильцям одноразову допомогу, ні страховку, ні пенсію. Заперечення родичів про те, що небіжчик не пив, були відметені блискучою формулою: «А хто із нас експерт — ти чи я?» Відповісти було просто нічого. Та експерт змилувався. «Можна, звичайно, поміняти формулювання, — сказав нібито він, — якщо привезете мені кабанчика чи на кабанчика». «А скільки це — на кабанчика?»— поцікавилися родичі, й було названо суму, приблизно відповідну зрозумілішим сучасним українцям 100 умовним одиницям. Експерт, правда, каже, що це родичі умовляли його не губити сім’ю, але принципового значення це не має.
Чи довго, чи коротко вони домовлялися, але наступного дня родич померлого, заряджений включеним диктофоном і потрібною сумою у національній валюті з переписаними номерами купюр увійшов до кабінету експерта, вручив йому гроші й отримав інше свідоцтво, де причиною смерті було вказано пухлину головного мозку. Помахуючи новою довідкою, родич вийшов із кабінету, а туди увірвалися добрі молодці, котрі вміють добре хапати за руки і чомусь завжди їх крутити. І, ймовірно, боячись, щоб експерт тут же на місці від них не відкупився, наділи на руки наручники...
Як відомо, просто так нічого не робиться й нічого не буває. І всім так само зрозуміло, що й я переслідую якусь мету. Навіщо пишу? Навіщо розказую? Так, є мета — немає, не змінити систему — висловитися. Бути почутим.
Або не бути.
Ось шахтарі збираються у жовтні знову до Києва: страйкуватимуть, відстоюючи свої права, зарплату, пільги, щоденний ризик життя, доводити можновладцям «на пальцях» (котрі самі того наче не розуміють і вимагають докладних пояснень) свою «потрібність», свою необхідність. Без цього вона, держава, не розуміє. Без страйків, крові, нервів, зла — не визнає потрібність. Шахтар, страйкуючи, наче каже: «Я шахтар, я потрібен тобі, я добуваю вугіллячко, я ще й ще добуватиму його, полізу під землю, у поті й на карачках, згодний вдихати розріджене, насичене метаном і вугільним пилом повітря, щодня, по багато годин підряд, можливо, я захворію й рано помру (оскільки існує цілий букет усіляких шахтарських хвороб), можливо, мене придавить породою, завалить, уб’є... Але я згоден. Згоден! Єдине моє прохання: платіть мені мої чесно зароблені гроші».
Шахтарі страйкують, а ось я, судмедексперт, «працівник моргу», хочу тільки поміркувати, можна?
... Я згадую липень, спеку, труп у лісопосадці. На місці події в купі, що ворушиться, не відразу впізнаю людину. Поки я, одягнувши рукавички, колупаюся у гарячій від черв’яків купі ганчір’я, гнилого, ослизлого чорного м’яса і диктую слідчому свою частину роботи, міліціонери, котрі стоять неподалік, по черзі, а іноді й хором, обливають шлунковим соком покриті пилом кущі, оскільки вмісту шлунків уже давно немає. Один із них, капітан, чомусь запам’яталося, сідає в коляску мотоцикла і просить товариша: «Жени!». Той мчить грунтовкою з граничною швидкістю, а капітан блює назустріч вітру, обливаючи блювотною масою своє обличчя, шию, потилицю. Зате вдихає чисте повітря...
Цей же труп у моргу. Холодильника немає. Сморід. Духота. Жирні трупні, фіолетово-сині й зухвалі, настирливі «моргівські» мухи, що з’являються відразу ж разом із трупом, лізуть у рот, очі, вуха, іноді за скло окулярів, скаженіють між склом і оком, примушують ледь не зривати окуляри. Я стримуюся — рукавички вже забруднені. Поки санітар роздягає труп (якщо цю процедуру можна назвати роздяганням), черв’яки, розсипаючись, розповзаються підлогою, й тому кожний наш крок супроводиться характерним хрускотом — хрум-хрум, хрум-хрум... Дивлюся, як санітар із якоїсь банки (води теж періодично-постійно немає) поливає воду на обличчя трупа, заповнені черв’яками, що ворушаться, очниці, ніс, зяючий рот — їх треба вимити, щоб провести дослідження, інакше як же встановити: природна смерть? Убивство?
Мухи обліпили повністю всі вікна, від них стоїть страшний гул. Санітар розбризкує на вікна, на труп, на підлогу, стелю флакон «Дихлофосу» — менше не допомагає — шум стихає, але замість нього до трупного смороду додається дихлофосний, від якого мухи дохнуть, а людині, певно, корисно. Ми розуміємо, що дихлофос не вивітрюється, нам, і нікому більше, треба «передихати « його.
Ще в лісі, на місці події, я виявив у потилиці дві дірки, схожі на кульові отвори. Тому у слідчого — двадцять чотири запитання, а значить, копатися треба довго, дуже довго...
Знайшов я йому дві сплюснуті свинцеві без оболонки кулі...
Все. Миюся у кочегарці лікарні. Добре миюся. На совість. Однак в автобусі люди, якщо є місце, розосереджуються від мене, якщо ж тісно, то відвертаються. Максимально відвертаються. І не дивляться в очі. Все це, звичайно, емоції, але як же без них? Чому ми повинні їх відкидати? Ми ж ще не зовсім роботи.
Я прошу пробачити мене за те, що пишу, як є. Я знаю, що люди таке читати не люблять. Ще за радянських часів я написав до райкому папір з приводу відсутності в морзі холодильника й води — ні, не мінеральної, а звичайної водопровідної для того, щоб змивати зі стола кров, бруд і мити після трупної отрути руки. Так партійні клерки обурено відповіли мені, що я «вдаюся до грубої форми опису», хоч ні до чого такого я не вдавався, а просто описав все те, до чого я повинен торкатися, в чому копатися, що міряти, різати, пиляти, нюхати, вдихати, тобто просто працювати. Вони написали тоді «нас усіх нудило, а дехто блював». А я думаю: нас адже не нудить і ми не блюємо, хоча ми, судові медики, всі працівники моргів, такі ж люди, як усі, і не менш гидливі, ніж інші. Просто ми не шахтарі, ми не страйкуємо, хоч у нас і небезпечніше, й гірше. Я якось під час розтину ненавмисно розрізав собі палець — він гнив понад місяць. Ми копаємося в трупах, а там СНІД, сифіліс, вірусний гепатит, недавно з’явилася сибірська виразка. Багатьох моїх колег останніми роками просто викосив туберкульоз... Я то в шахту ще піду, якщо треба, а ось чи прийде який шахтар на моє місце?
Я відхилився. Ми говорили про хабар. Хабар — це погано. Хабар — аморально. Хабар — злочин. Або економічний відчай. Я — проти хабара. Поки що не брав, хоча пропонували й машини. А наша держава — чи проти вона? Чи не простежується за загальним бідняцтвом частина свідомої політики, спрямованої на розтління суспільства? Тобто проти свого народу, проти своєї нації.
Поясню. Вся країна завалена всілякими, мабуть, дуже смачними продуктами, одягом, косметикою, машинами, речами, не баченими нами раніше, хіба тільки в кіно. А тепер — нате вам, ось воно, поряд, беріть! Велика знада. Особливо коли голодно й незатишно. Перед цим — сімдесят років поспіль: «скромність у побуті..., «багатий духовний світ..., «огида до «речизму», меркантильності», на фоні суцільних «окремих виродженців», берій, брежнєвих, адилових...
І ось я запитую себе: а чи має моральне і, не дивуйтеся, юридичне право наше теперішнє суспільство, яке виховало замість задуманої скупченням маразматиків «людини комуністичного майбутнього» фізичних і моральних виродків, пред’явити окремій людині звинувачення у злочині взагалі та отриманні хабара зокрема? Може ця людина має більше право пред’явити суспільству й державі звинувачення у розтлінні себе, в убогості своїй, у рабстві душі, за віру в обіцянки, за геноцид, за голодомор, за табори, за те, що робили дурними недурних, за сімдесятирічну брехню? За те, що нам знов обіцяють, і ми знову чекаємо?
Я ходжу базаром зі своїм восьмирічним сином серед прилавків, що ломляться від імпортних продуктів у красивих упаковках, серед красивого й необхідного, на нещастя, одягу й взуття, яскравих іграшок, що впадають в очі. Ходжу, відчуваючи в кишені позичені у друзів до зарплати гроші на чоботи сину, і зайнятий тим, що щохвилини огризаюся на прості запитання:
— Тату, а що це? Тату, а скільки стоїть цей шоколад? Тату, купи, будь ласка...
— Куплю, коли будуть гроші...
— Але у тебе ж є гроші, невже їх не вистачить, щоб це купити... А коли ти отримаєш гроші?
Стоп. Думаю. Дійсно, коли? Мені здається, що я їх давно заробив. Просто мені їх не заплатили. Перший нарком охорони здоров’я колись сказав: «І призначити лікареві зарплату в 300 рублів, решту йому принесуть хворі». (Брежнєв у схожій ситуації із зарплатою продавцям розказував, як він сам у молодості крав потроху...). У такому міркуванні — не явному, не офіційному, а ніби такому, що всі, хто призначає зарплату, тихенько має на увазі — і полягав радянський, а тепер невідомо якої влади лікар. Моральне обличчя нації. У минулому.
То чому ж ми, судові медики, повинні чекати, що хтось принесе нам шматок м’яса, хтось козуб яєць, хтось літр молока? Чому сім’я цього чорнобильця повинна платити різницю між тим, що дає держава, і прожитковим мінімумом? За що нас так принижують? І хто винен у цьому приниженні? Адже у нас — принижений народ.
У всьому світі професія судово-медичного експерта, або ж поліцейського лікаря, одна із найбільш високооплачуваних. У нас же із «судєбки» йдуть. Деяких відводять під конвоєм. Написати, що всім, хто працює у моргах, треба призначити гідну зарплату, визначити пільги за шкідливі умови праці, добавити відпустку, знизити вік виходу на пенсію? А сім’ям чорнобильців платити гроші при будь-якій причині смерті — аж до «отруєння космічним пилом», а не тільки алкоголем. Вони самі до Чорнобиля не їхали, а тепер кожен по своєму вирішує, як вийти зі своїх «глухих кутів», причина ж одна.
Безглуздо. Не дадуть, не добавлять. Закликати до страйку? І щоб трупи через тиждень почали складати на вулицях? Може розуміння проблеми дійде до влади разом із смородом?
Або нас підштовхують до простого — за життям — рішення: брати, якщо дають. Не дають — підказати. Якщо комусь «світить червінець» за вбивство, він і без підказу зрозуміє. Як відомо, перед судом народ завжди більш тямущий. Віддати судову медицину на відкуп особам із грошима, зате без честі й совісті — і вирішити проблему? А що: якщо в країні газ, нафту, метал, горілку, тютюн та решта вже давно віддано на відкуп пройдисвітам, чому б не продати й судову медицину? Внутрішня готовність у доведених до убогості медиків уже є. А народ потім за звичкою за все широко розплатиться.
Як відомо, немає нічого, що більш міцно сидить у натурі, ніж погані звички...
Місто Барвінкове Харківської області.
№188 02.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
