Кілька тижнів тому громада міста Долини, що на Івано-Франківщині, передала відомій автогонщиці, а нині водію реанімобіля Галині Алмазовій, київському хірургові Геннадію М’ясоєдову, водію-волонтеру Юрію Силантьєву та медику-добровольцю Ользі Кулинич два реанімобілі. Й екіпаж «Вітерця» вирушив у чергову поїздку на схід — допомагати пораненим із Дебальцевського напрямку...
НА «ХРЕСТІ»
«Надінь каску», — спокійно каже Гена. Ми з ним сидимо в машині «швидкої», яка їде забирати поранених із передової. У машині шумно, нас трясе, але ми все одно чуємо звуки артилерійських обстрілів. Дивимось у вікно. Попереду на горизонті — кілька стовпів диму і червона заграва палаючих будинків. На швидкості минаємо табличку з написом «Дебальцеве».
— Надінь каску, ми під’їжджаємо, — знову каже Гена.
«Дебальцевський хрест» — це перехрестя на трасі, що з’єднує Дебальцеве з Артемівськом. Саме сюди військові звозили поранених і загиблих із передової, доки в Дебальцевому не утворився котел і бойовики не розбили вщент це місце. Там, на місці колишньої піцерії, був медпункт. Поряд — склад з продовольством. Двері там ніколи не зачинялися. Продукти могли брати всі, хто хотів: військові, цивільні... Ми виходимо з машини. Сіре небо, сірі дерева, чорно-сіра земля. Все сіре. Розбиті війною будівлі справляють гнітюче враження. Від такого пейзажу стає моторошно. Важко повірити, що ще якийсь місяць тому тут жили люди своїм більш-менш звичним життям. Обабіч дороги — дзот (дерево-земляна оборонна точка. — Ред.). Біля нього стоять бійці — замурзані, брудні, важко дихають. Вони — щойно після бою. Повз них у бік передової на великій швидкості їдуть два танки. Слух ріжуть постріли артилерії та черги стрілецької зброї. Біля медпункту на асфальті — калюжі крові, закривавлені вата й бинти, розірвана уніформа, пошматовані берці... На дорозі лежить розбита банка тушонки. Вітер перекочує використані пластикові стакани. Під ногами тріскається розбите скло. Це не перша моя зустріч із війною, але побачене пригнічує.
— О, це наші валять, — затягується сигаретою боєць — ....а це вже по нас у відповідь луплять. Десь за два кілометри в тій стороні лягло. Певне, по 128-й б’ють. До речі, а ви знаєте, де підвал? Ось там, по коридору і вниз.
Нас у команді того дня четверо. Гена — хірург, Юра — водій, Оля — медсестра і я, фотограф. По дорозі в Дебальцеве у нас щось сталося з машиною. Юра пішов просити бензин у танкістів, а ми залишились біля медпункту. Раптом із передової на нас вилітає «таблетка» — ВАЗ. Різко гальмує, звідти вискакують двоє військових:
— Медика!— з машини на ношах дістають пораненого. Це відбувається миттєво. Хлопці збуджені, кричать. Видно, щойно дістали побратима із самого пекла. Але не панікують.
— Що з ним? Що ви йому давали? — запитує Гена у солдата, котрий привіз пораненого.
— Йому відірвало ногу. Другу можна буде врятувати. Міна. Джгут на ньому вже близько години.
За дві хвилини ми вже мчимо до Артемівська. Юрко по розбитій війною дорозі витискає 120 — 130 кілометрів. А Оля і Гена рятують життя бійцю. Це дуже злагоджена робота й дивовижна, як за таких умов. Машина стрибає на ямах — важка техніка розбила «дорогу життя», тож перевозити поранених стало важче. Оля і Гена швидко ставлять крапельниці, для цього один раз довелося зупинилися — машину так кидало і трясло, що медики не могли попасти голкою у вену, розрізають одяг, міряють тиск. Гена з Олею розмовляють з пораненим. Той тихо стогне, але відповідає. Машина мчить, і медики працюють, як акробати — однією рукою тримаються, щоб не впасти, іншою проводять маніпуляції з пораненим. І я раптом чітко усвідомлюю: медики — святі. Янголи-охоронці, якщо хочете.
ЗЛА КАРУСЕЛЬ ВІЙНИ
Артемівськ. Лікарня. Нам швидко допомагають дістати пораненого. Його одразу везуть в операційну. Ми стоїмо, і буквально за дві хвилини після нас на подвір’я лікарні одна за одною заїжджають три чи чотири «швидкі». З них дістають тяжких. Один хлопець — обгорілий, другий увесь закривавлений і забинтований. Ще один боєць — із відбитою ногою. Одного за одним вивантажують із машини — і до операційної. Якась зла карусель. На ґанку стоять легкі поранені, яким зробили перев’язки. Забинтовані, в гіпсах, на візках. У холі лікарні висить карта, бійці показують один одному, де вони стояли, де прийняли бій і де отримали поранення. Одразу виникає дивне відчуття, що ти тут зайвий. І водночас, що ти тут маєш бути.
ЙОМУ — 19 РОКІВ...
Наступного дня — знову на «Хрест». Їдемо на чергування — про всяк випадок. Зв’язку тут немає, а рації поки не підвезли, тому ми не знаємо, яка там ситуація. До «Хреста» не доїхали. По дорозі нас зупинила військова машина. В них на борту був тяжко поранений військовий. Я відклав камеру і став допомагати Гені перенести бійця до нашої «швидкої». Далі я подавав необхідні речі, доки ми мчали в Артемівськ, був за медбрата. Знімати не було коли. У хлопця виявився перебитий хребет, він не відчував ні рук, ні ніг. Кричав. Йому — 19 років. Чортова війна...
ПІД ОБСТРІЛОМ
Третій день чергування. Вирушаємо на Дебальцеве. Доки їхали, помітили на дорозі кілька нових ям, яких учора ще не було.
— Це вчора нас «Градом» накрили. Тут уже не дуже безпечно. — каже нам боєць із медроти. — Вчора тут крутилось двоє місцевих. Шукали якогось Васю чи Петю. А як зникли — так і прилетів «подарунок». Так що ви обережно тут.
Приїхали на «Хрест». І почули, як дуже близько до нас лягають міни. Одразу забігли в підвал. Гриміло так, що стало ясно — вибухи вже біля нас. У підвалі, де сиділи бійці, стояла гнітюча й важка тиша. Хтось перекинувся кількома фразами. Але розмови ніхто не підтримав. Було чутно, як дихає хлопець, котрий сидить поруч. І вибухи, вибухи, вибухи. Медики прислухалися, чи ніхто наверху не кричить і чи не потрібна допомога.
Потім постріли припинилися. Ми вийшли на ґанок будинку покурити. Надворі — тиша. Ніхто не стріляє. Тривожно. Раптом чуємо чергу глухих звуків.
— «Гради»! Всі негайно в підвал! — кричить хтось. Миттю влітаємо у сховок. За нашими спинами вже лягають снаряди. Юру, який забігав останнім, буквально заносить у підвал ударною хвилею...
— Медика терміново! — чути вигук. У підвал вносять пораненого бійця. Це «Карабах». Він водій «швидкої». Його контузило і пробило осколком руку навиліт.
Після обстрілів виходимо на вулицю подивитися, що з машинами. За звичкою ми поставили їх на відкритому просторі. У нашій «швидкій» повибивало скло і пробило колесо осколком. Дві інші машини — повністю розбиті. Залишилась тільки одна — «Карабахова».
— Я ж казав, що я заговорений, — посміхається «Карабах». Уже з перемотаною рукою він готується вивозити поранених.
Хтось знову кличе медиків. Гена і ще троє вибігають під обстріли, підбирають пораненого. Доки несуть, біля них розриваються дві міни. Вони падають на землю, але швидко підводяться і заносять бійця у підвал. Заходять бліді як смерть...
Наша команда залишається на «Хресті» до пізнього вечора. Чекаємо поранених із передової. За цей час «Хрест» щонайменше тричі накриває артилерія та міномети. Сидимо в підвалі. Один із медиків умудрився принести зі складу відерце вареників зі сметаною, що їх передали волонтери. «Хто хоче гаряченьких вареників?» — жартує боєць, бо вареники у відрі холодні.
Коли привозять поранених, уже темно. Небо освітлюють постійні спалахи від вибухів. Наша пошкоджена машина заводиться з першого разу. Ми без пригод доїжджаємо до лікарні, висаджуємо поранених, і... «швидка» більше не рушає. Не витерпіла тяжких «поранень». Здавалось би, машина — але тут її всі сприймають як друга. І в неї є душа, жартує екіпаж. І принцип військовий: сам погибай — а товариша виручай. Юра її поцілував. І подякував.
ПІСЛЯ ВАЖКОГО ДНЯ
Запитую Гену, чи були в нього випадки, коли котрогось із бійців не довезли до лікарні живим. Він каже: «Ні. Довозив усіх». Ми дивимось одне на одного якийсь час мовчки, і раптом одночасно стукаємо по дереву...
Увечері Гена бере до рук гітару. Співає повстанських пісень та пісню на слова Ліни Костенко про «причмелених гномиків». Гена — завідувач хірургічного відділення консультаційно-діагностичного центру Шевченківського району — вже вдруге на передовій. Був у Пісках, рятував вжиття «кіборгам», а нині — в Артемівську. Щоб мати змогу рятувати бійців, Гена бере відпустку за свій рахунок та їде. А ще він — лідер гурту, автор музики і багатьох текстів легендарного харківського гурту «Калєкція», створеного ще 1989 року.
Коли Гена заводить «Лента за лентою», в хаті зникає світло. Сміємось. Оля в’яже шкарпетки. У мирному житті вона працювала медсестрою в стоматологічному кабінеті, але вже досить довго допомагає на передовій. Екіпаж «Вітерця» уже має по парі теплих шкарпеток, тепер Оля роздає їх військовим...
P.S. Уже буквально наступного дня «Хрест» повністю зруйнують, і підвозити сюди поранених буде небезпечно. А за тиждень ситуація в Дебальцевому стане критичною. Днями, коли наші військові виходили з оточення, Медична команда швидкого реагування «Вітерець» була в епіцентрі подій. І продовжує далі працювати на передовій.
