Дався цей трюфель, причепився, як п’явка. В очі-то й не бачила, а з’явилася пристрасть про нього все дізнаватися та винюхувати, все випитувати та довідуватися. Чого це, власне, — розмірковувала, — довкола нього стільки накручено, з якої такої заморочки магнатів усіх мастей вводить він із легкістю у свій формат на правах особливої клубної приналежності: пробували і де, чорний чи білий, в якому рецепті та як подавали — з особливим ритуалом чи з класичною скромністю (що ще дорожче), чи злетів після цього на 101 поверх у власних очах. Пресингує, напевно, власників тугої копієчки певний пропуск, якщо ще не спробував, або розуміють — шлейф, флер часто заманливіший, ніж саме тіло. Грибне, звичайно.
Сьогодні тримати високий градус у цьому питанні абсолютно не актуально і навіть звучить зухвало. Кому він потрібний цей трюфель, якщо більшості доводиться жити їжачком — як побачиш вранці нові ціни, таке враження, що всю ніч цінники ці те й робили, що крутилися перед дзеркалом, приміряючи нові цифри. Ось і виставляєш голки, начебто когось налякати вирішив. Та хто таких боїться, та й думка, сформована владними розумами, не висить у тиші, а дуже навіть чутна: викручуєтеся ж, значить, жити можна.
Маючи вічну пристрасть до старих газет, якось дуже зраділа, отримавши в подарунок підшивку «Врачебной газеты» 1913 року. І до чого ж захопило мене занурення в те життя. Читаючи, відчула, що зовсім іншим було воно в багатому, висміяному шкільною історією, 1913 році. Історії хвороби, що публікувалися в цій клінічній і побутовій газеті для лікарів як ілюстрації, читаються як маленький роман. Тут і епітети для більшої наочності, і точні порівняння, і якась неспішність, розкутість лікаря, бажання побачити людину в цілому, а короткою анотацією до конкретного захворювання ніби покласти початок новій розмові. Дозволю собі процитувати одне солдатське меню, нинішнім захисникам читати шкідливо для здоров’я, яке піддалося санітарній перевірці: «взято 125 проб ковбасного товару 25 сортів: чайної, сала бокового, шинки, солонини, свинячої копченої грудинки, сосисок, сардельок, прескопфу, поляндвиці...». Товар узятий із солдатських лавок, другорозрядних м’ясних, якими користувалися служиві. Далі йдуть суто медичні висновки, що в перекладі означають — вживайте їжу свіжішу.
Пам’ятаю, у 90-ті, коли з прилавків зникло все, читала цей перелік як детективну історію. Втім, нині, начебто ставши мудрішим, розумієш, якщо навіть є все, а зникають лише гроші — сприйняття нереальності залишається. Дистанція — ось вона, тут як тут.
Ось і в мене трапилася аномалія при поверненні в реал — раптом захопилася особистим життям трюфеля і стала його біографом-самозванцем скромного домашнього масштабу. Ні, не для того, щоб залучитися до світу швидких грошей — туди, до речі, ніхто й не пустить, а просто, щоб володіти питанням. Так, для застільної ерудиції. Адже багато хто і подорожує світом заочно й часом знає значно більше, ніж пурхавки. Зимову тьмяність можна стирати по-різному, і так теж.
Трохи з досьє. Цього короля серед грибів не збирають, на нього лишень полюють, оскільки почути запах потрібно з-під землі. Раніше була впевнена, що для такого винюхування годяться лише спеціально підготовлені собаки. Такі, звичайно, є, але вони інколи коштують дорожче за авто, на якому несоромно їздити. Цікаво, що порода для трюфельної собаки не настільки й важлива — згодиться й найзвичайнісінька двірняжка, але з надтонким чуттям, з умінням визначити дорогу до мети, повністю сконцентрувавшись на завданні. А вже двірняжки вміють це краще за всіх — вони життя знають не з чуток.
До того ж досвідчені мисливці трюфелів не поспішають брати собі в помічники собак. «Хлопці» та їхні батьки, знаєте, є не надійними навесні та восени. Раптом в нічному лісі почують щось таке, невловиме, що в багато разів привабливіше за цього євроносного трюфеля — і рвонуть у всі чотири лапи. Інша справа — сука. Вона від господаря не піде, допоки не почує від нього вдячності, поки своїм носом не забезпечить бажаної галявини. Щоправда, стверджують знавці, з суками, знаєте, трапляється...
До речі, свиням лестять, коли приписують їм монополію на орієнтування в лісі трюфеля. Так, нюх у них гостріший, але, знайшовши гриб, поросятка не квапляться його віддавати, а можуть відразу з’їсти, абсолютно не цікавлячись скільки євро коштує її ранній сніданок або пізня вечеря. Та й ці євро їй ні до чого — погано пахнуть.
Один досвідчений шеф-кухар ресторану, де подають трюфелі, дещо поглибив мої знання. Дізналася, що існують чорні та білі трюфелі. Чорний — літній делікатес, а білий — осінній. При цьому знавці вважають: білий — більш ароматний, тому ті, хто платять — платять за запах. Чорний теж має аромат, але не такий сильний і не такий хвилюючий, зате в ньому є насиченість смаку.
Трюфелі давно стали об’єктом пристрасті багатих гурманів, товаром на аукціонах, частиною вишуканої колекції. У одному амбітному італійському офісі розповідають, що вже багато років зберігають кілограмовий трюфель у скляній посудині. І нащадкам буде що залишити, та й самоповагу власну підняти.
Цікаво, що нам можна було б запечатати у скляній посудині? Напевно, кращі в світі ціни на найскромніші продукти. Природно, таке не розбурхає фантазії, але покоління next зможе зрозуміти, як жилося далекої зими 2010.
Можливо, скоро з’явиться і така послуга — розмова по телефону про недоступні делікатеси. Кажуть, збуджує.
Щоправда це збочення.
