Уже понад десять років, як в Україні оголошено епідемію туберкульозу. Хвороба з так званої соціальної (коли інфікуються та хворіють бідні, ув’язнені, безхатченки тощо) за роки майже безрезультатної боротьби стала звичним явищем для всіх верств населення — так само, як ВІЛ. За даними Міністерства охорони здоров’я, якщо 2004 року на сто тисяч населення, в середньому, в Україні на туберкульоз хворіли 80 осіб, то зараз — 64. Але вісім років боротьби — це не той показник, яким можна пишатися, особливо враховуючи високий рівень смертності населення України.
Із 2012 року в нас законодавчо закріплене примусове лікування хворих з відкритою формою туберкульозу. На жаль, про те, що людина хвора, вона може й не здогадуватися (або вперто ігнорувати симптоми). «Вперше я відчула симптоми чотири роки тому: в мене зовсім не було апетиту, я дуже схудла. Але в мене, втім, нічого не боліло, — розповіла «Дню» хвора на туберкульоз Сніжана, яка попросила не називати її прізвище. — Я, дурненька, так раділа, що маю тепер ідеальну фігуру... Узагалі я — з дуже благополучної родини, вела здоровий спосіб життя, спорт для мене — це норма життя, майже не вживаю алкоголю, хіба що шампанське, але курю. Де я могла підхопити цю заразу? Потім я стала трохи покашлювати. А ще через деякий час уночі в мене відкрилася кровотеча, чоловік відвіз у лікарню — там зробили знімок і виявили в мене туберкульоз у дуже запущеній стадії. Одна легеня була вражена майже повністю, друга — менше. Лікарі наполягали на операції, але я відмовилася. Лікувалася два роки: крапельниці, уколи, інгаляції, таблетки тощо. Спочатку — в тубдиспансері, тепер — амбулаторно. Антибіотики вже не п’ю два місяці, й зараз відчуваю, що мені стає гірше: недавно знову робила знімок — лікарі виявили ще одну дірку. Лише б не відкрилася кровотеча...»
Випадок Сніжани — з важких. Лікування туберкульозу дуже підриває імунітет, вимагає багато коштів (хоча держава закуповує протитуберкульозні ліки, але лікування потребує індивідуального підходу та індивідуального підбору препаратів). Тим більше, якщо суворо не дотримуватися порад лікаря після інтенсивної стадії лікування (в лікарні), то хвороба повертається (Сніжана курить). Таких випадків в Україні, на жаль, — десятки тисяч. Люди не знають про своє захворювання (чи не хочуть знати) й інфікують інших. Південна та Східна Україна — регіони, де найбільш поширені такі важкі інфекції, як туберкульоз та СНІД, при цьому близько 60% всіх хворих на СНІД помирають від туберкульозу.
ПИТАННЯ ДОВІРИ ДО МЕДИКІВ
П’ять років тому за сприяння Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» в Донецькій області запрацювала «Програма подолання епідемії туберкульозу на 2007—2011 роки». За цей час область отримала чимале фінансування з різних джерел для оновлення матеріально-технічної бази, підвищення престижності професії лікаря-фтизіатра та, власне, професійності медичного персоналу, вдосконалення методів діагностики й лікування тощо.
«У нас диспансер — для всіх тих, хто має відкриту форму туберкульозу. Коли хворий після інтенсивної терапії виліковується і перестає бути бациловиділителем, ми передаємо його на амбулаторне лікування, — розповідає головний лікар тубдиспансеру м. Шахтарська Донецької області Ірина Смагіна. — Шахтарськ курує сім міст і два райони. Туди виїжджають наші представники, звідти до нас — лікарі-фтизіатри для консультацій. Маємо добрі зв’язки. І тому, якщо хворий виписується зі стаціонару, він нікуди не пропадає. Ми його передаємо з рук у руки — на лікування в тубкабінети. Зриви лікувань зменшилися до п’яти-восьми відсотків, залежно від груп населення». За словами фахівця, за п’ять років змінилося дуже багато чого: найголовніше — було перерозподілено потоки хворих: ті, хто довго хворіє, тепер проходять терапію в одних диспансерах, а ті, в кого вперше виявлено хворобу — в інших. Палати в тубдиспансері Шахтарська нині повністю відповідають вимогам — по дві-три особи в кожній, а то й одна.
«Завдяки цьому покращився клімат диспансеру: більше довіряють лікарям, ніж порадам тих, хто 20 років хворіє на туберкульоз, — резюмує Ірина Смагіна. — Якщо цей процент буде триматися, то рівень захворюваності падатиме. Він падає й зараз: зменшується кількість випадків захворюваності серед людей, які ведуть нормальний спосіб життя, — хвороба знову стає «соціальною». Хоча раніше захворюваність трималася на однаковому рівні, а часом серед людей не з групи ризику цей рівень був навіть вищим.
ПРО ЗАСТАРІЛЕ ОБЛАДНАННЯ ТА «ПЕРЕЛОМЛЕННЯ» СВІДОМОСТІ
Звісно, є до чого рости: в Донецькій області досі використовують застарілі методи діагностики. Так, стійка форма туберкульозу діагностується протягом одного-двох місяців, хоча є технології, за якими це можна зробити за один-два дні (зараз силами різних фондів для цього регіону закуповуються нові апарати).
Що стосується непрестижності професії лікаря-фтизіатра, то її також пояснюють підвищеним ризиком інфікування: лікарі розповідають, що серед їхніх колег хворих та туберкульоз завжди було більше, ніж серед людей інших професій. Одна з причин — лікарі працювали без належних засобів захисту. «Я працюю «в туберкульозі» вже 12 років, і спочатку мені було страшно. Коли я тільки прийшла в лабораторію, люди там працювали «на столі». Ніхто не знав про респіратори. А зараз ми маємо шафи біологічної безпеки (витяжні шафи), які фактично, якщо ними правильно користуватися, знижують ризик інфікування до нуля, — розповіла завідувачка лабораторії Донецької обласної тублікарні Ангеліна Янн. — У принципі, за статистикою, медики хворіють частіше, ніж звичайні громадяни. Але в нас — хороше обладнання, яке повністю захищає. Робота складна, але цікава. Мені подобається, що завдяки нашим дослідженням ми можемо поставити діагноз хворому, почати лікування й вилікувати його — хоча, на жаль, не в ста відсотках випадків, тому що є ряд факторів, які від нас не залежать. Проте все-таки більшість тих, хто справді хоче лікуватися, — виліковуються. У лабораторію зараз приходять люди з бажанням працевлаштуватися. Напевне, це пов’язано з тим, що нам значно підвищили зарплату і покращили умови роботи».
До речі, засновник БФ «Розвиток України» Рінат Ахметов розповів, що проблема туберкульозу торкнулася його особисто — захворів брат, тому він теж «знає ворога в обличчя». Ще один важливий момент, про який згадувала головний лікар тубдиспансеру міста Шахтарськ Ірина Смагіна — соціальний супровід хворих, які пройшли інтенсивне лікування. Тут надзвичайно важливо контролювати ситуацію. Починаючи з 2008 року, за підтримки Червоного Хреста, хворі, які перебувають на амбулаторному лікуванні, два рази на місяць отримують продуктові набори, і 60% тих, які виписалися, — під соціальним супроводом.
«Вдалося «переломити» свідомість: фтизіатрія поступово стала престижною — 2006 року туди ніхто не хотів іти, галузь фінансувалася за остаточним принципом, умови праці були катастрофічні. До того ж ми підготували лікарів загальної практики — вони теж почали займатися діагностикою туберкульозу. Нині понад 60 відсотків усіх заразних форм у Донецькій області виявляють у первинній ланці, сказала голова обласного Управління охорони здоров’я Олена Петряєва.
У боротьбі з туберкульозом основне — послідовність: якщо відмовитися від подальшої роботи, то, як і з конкретним хворим, все зійде нанівець. Тож недавно Донецька облрада за сприяння Фонду «Розвиток України» затвердила нову програму роботи в цьому напрямі — до 2016 року. В ній акцент буде зроблено на подальшому вдосконаленні діагностики туберкульозу, зокрема серед ВІЛ-позитивних людей (для цього планується збудувати сучасну лабораторію), та на подальшому підвищенні кваліфікації лікарів. Також спонсори обіцяють запровадити в повсякденну роботу лікарів телемедицину — для отримання лікарем, за необхідності, якісної та швидкої консультації в колег. За словами голови Фонду «Розвиток України» Анатолія Заболотного, щоб досягти остаточного успіху в боротьбі з туберкульозом, потрібно систематично працювати 10, 15, а то й 20 років.
