— Доброго ранку, діти, — як звикла, вже з першого вересня, сказала чи, може, збиралася сказати, бо хлопчики і дівчатка, її школярики, чомусь насторожено, аж моторошно, мовчали... а вікно, оно ото там, в кінці довгої і вузької, як стара панчоха, класної кімнати, наразі сіпнулося в один бік, у другий, а далі — пострибом, пострибом угору, угору, і... якби не вхопилася посинілими од холоду пальчиками за столішницю, то, чого доброго, могла б і впасти... як було вже ниньки вранці: звелася з ліжка і... не пам’ятає — опинилася на встеленій домотканою ряднинкою підлозі, а вікно, от дивина! — не в стіні, як йому й належить, на стелі, й через замерзлі шибки її третячки отак, ходом, в один голос: «Доброго ранку, Богдано Іванівно!». А зараз чомусь мовчать чи, може, вона прослухала, одсторонилась, помандрувала кудись подумки... Вікно вернулося на своє звичне місце, отуди, на блискучу од інею стіну, й учителька сповільна опустилася на стілець.
— Отже, мої хороші, що я вам задавала на зимові канікули?
Догори потягнувся верболіз дитячих долоньок.
— Добре... дуже добре... хто в нас сьогодні черговий? Вова Сльота? Збери, Вово, зошити з домашнім завданням і ми разом прочитаємо, хто як провів зимові канікули.
Вова Сльота, хлопчик бешкетливий, непосидливий, з «камчатки», нині був не схожий на себе, тихо пішов поміж партами.
А Богдані Іванівні, як і допіру, в пальчиках колючки, вона притулила їх до холодних уст і стиха «хукає», зігріває своїм духом, а перед очима вже не клас, перед очима — актовий зал педучилища, випускний вечір, вручення дипломів і голос директорки: «... а «чудова сімка» (їх, сімох, дитбудинківських, і в очі, й поза очі отак і називали — «чудова сімка») зараз зайде до мене, в директорську, там на вас чекає сюрприз». «Сюрпризом» виявилися болоньові куртки і чобітки із шкірзамінювача, а ще «сухі пайки» — по сім банок хамси в томаті, три кілограми гречаної крупи, три кілограми цукру-піску, і... по тридцять три гривні. «Це канікулярне, — сказала, плещучи в долоні, директорка. — А з першого вересня на місце, у своїх школах, вам піде зарплата». Але зарплата «не пішла» ні у вересні, ні у жовтні, ні у листопаді. Вчителі тишком-нишком обурювалися, обурювалися і одного таки дня не пішли на уроки. Нечувано! Страйк? Прикотила сама завідувачка райвідділом освіти, дама солідна, — зі значком «відмінника народної освіти» на лацкані червоного, схожого на чоловічий, піджаці. Ой і кричала ж на них усіх, кулаками об стіл гримала, ногами тупотіла, погрожувала розігнати «до чортової матері», звільнити «без виходного пособия». А до неї, Богдани, начальниця районна звернулася безпосередньо, сказала: «А тобі, Богдано Іванівно, має бути найбільше соромно, на твоє навчання, утримання наша рідна держава витратилася найбільше». Богдана ледь не згоріла тоді з ганьби і... образи, і...
— Ось, — поклав на стіл стосик зошитів черговий. – Усі двадцять два...
– А двадцять третій? – звернулася до класу Богдана Іванівна.
– Мій, – почервонів Вова. – Можна я потім, в кінці уроку?
– Богдано Іванівно, вічно він зі своїми штучками. Нехай, як і всі, нехай здає, не хитрує! – чулися голоси.
А Богдані Іванівні паморочилося в голові... Дитячі голоси то наближаються, то відаляються. Як луна в байраці. Химерія якась – то віддаляються, то наближаються... З помешканням їй неабияк повезло. Недовго і шукала. Добрі люди порекомендували Степаниду Марківну, бабусю тиху, отайну, правда, богомільну. Хімічка, ніби між іншим, сказала: «Вона ж, господиня твоя, штунда, за інших, наших, часів у тебе виникли б хіба ж такі проблем, не позаздриш». Але нехай, часи і справді інші. А до школи недалечко, п’ять–сім хвилин – і ти вже тут, у своєму першому в житті, третьому «Б». Ниньки ж що відстань вона долала не п’ять–сім, а всі двадцять сім хвилин, і ноги, як мерзле соняшничиння, підламуються, спотикаються... а в голові... що в голові?.. якісь наче джмелі... і гудуть... гудуть... аж душу вивертають... а на шкільному порозі, як запитальний знак, директор школи з годинником на витягненій руці.
– Дорога Богдано Іванівно, – тим часом говорив директор суворим голосом, – ви безбожно запізнюєтесь... на... надцять хвилин... зараз ідіть до класу, а після уроків подасте пояснювальну, – і додав не своїм, чужим, голосом. – Бєзобразіє, понімаєш... – а на новорічній вечірці в деректора був зовсім інший голос, якийсь медяний, солодкавий, танцюючи з нею, він шепотів їй на вушко: «Богданочко, чому ви така колюча кругом, ну, чистий тобі їжачок кругом, боюсь – поколюсь», – і хихотів улесливо...
Богдана Іванівна розгублено і надсилу усміхається до суворого директора, намагається пришвидшити крок, піти хутчіше, але... ноги, ноги мої ніженьки, як мерзле соняшничиння, не слухаються... У Степаниди Марківни Богдань, півроку, велося добре; і як ранок, і як вечір господиня, як рідну дитину, припрошувала її до столу: «Сідай, дитинко, попоїж, не стидайся, не об’їси мене, повен льох усякої городини, до нового врожаю можна не оглядатися». Нічого не скажеш, жаліла її старенька. Та неждано-негадано бабусин син нагадав про себе: заходився продавати мамину хату, а тим часом забрав її на зиму до міста і з льоху вигріб до цурки усе добро, ще й віничком підмів, примовляючи при цьому: «Базар не тітка, усе пожре!».
На другий поверх, до свого третього «Б» Богдана Іванівна ледь вичалапала, і все оглядалася: чи ніхто не бачить такої її немочі?.. На перших парах молоденьку вчительку якось мало непокоїв порожній льох: у школі справно працювала їдальня, і вчителі за невеличку, майже символічну, платню могли в ній харчуватися. Правда, в Богдани і таких невеличких грошей не було, але молода, майже її ровесниця, кухарка казала змовницьки: «Нічого, серденько, не збідніє колгосп через твою порцію». «Та я за так ні-ні, – червоніла учителька, – ось отримаю платню...». Кухарка лиш рукою махала: облиш, мовляв, крадуть мільйони, а ти тут з копійкою... Так і велося: вранці й ввечері вона обходилася порожнім окропом, в обід же розкошувала: і перше, і друге, і узвар на третє, а хліба – скільки душа бажає, ще й з собою можна шматочок- другий прихопити, а в суботу – блаженство! – пончик iз повидлом – пальчики оближеш... Та на канікули їдальня зачинилася. Під піччю Богдана натрапила на кілька картоплин, розділила на всі канікулярні дні, але... прорахувалася, не розрахувала, три дні тому спекла останню картоплинку, звідтоді – ні риски в роті. А піти до сусідів чи до когось із колег – як? Соромно? На ліпше – вмерти...
– Богдано Іванівно, – Вова Сльота стояв біля учительського столу. – Неправда...
Усі канікулярні дні молода вчителька просиділа на квартирі, їй нікуди було їхати, в усьому білому світі на неї ніхто не чекав, у неї навіть хлопця, як, у інших дівчат, не було, ніяк і сказати – вісімнадцять виповнилось, а хлопця немає...
– Богдано Іванівно? – це знову Вова. – Неправда, я не хитрую...
– То кажеш, не хитруєш? – перепитала учителька, як із туману.
– Ні! – хлопчик зціпив кулачки.
– А чому ж тоді не здав разом з усіма?
– Я написав тільки для вас одної, розумієте, одної.
Богдана Іванівна через силу усміхнулася: для неї одної.
Задзеленчав дзвоник. Перерва! Третячки, як різнокольорові м’ячики, позіскакували зі своїх місць і скоком, вибриком, голосливо і наввипередки подалися з класу.
– Ось мій зошит, – хлопчик, поклав свій зошит на край столу й теж пішов до дверей.
«...на канікулах ми з мамою, – читала учителька Вовин твір, – їздили в Тульчинське педучилище до нашої Натки, в те саме, де і ви, Богдано Іванівно, вчилися. І там, на стенді відмінників, я побачив вашу карточку й слова такі гарні про вас: що ви і кругла відмінниця, і громадською роботою займалися, і співали-танцювали, і вірші та пісні складали, і що ви... кругла сирота, нікого у вас нема, ні тата, ні мами, ні братиків і сестричок, нікого в світі божому... мама моя плакала, а я сказав, що хай ви, Богдано Іванівно, будете мені й Натці сестрою, а мамі і татові дочкою... мама не довго і думала – погодилася... тепер ви наша сестра і дочка».
Богдані Іванівні наразі щось здавило горло, рядки із зошита попливли кудись, розтеклися, а в голові знов джмелі об’явилися, і вікно в класі теж знов застрибало, подалося догори, вище, вже над головою...
Коли діти повернулися до класу, Богдана Іванівна, учителька їхня, лежала біля столу, на підлозі, й на грудях їй здригався, наче хотів злетіти і не міг, паперовий літачок, на літачку, пущеному якимось збитощником, можна було прочитати друковані слова зі знаком оклику в кінці: «...голосуючи за нашу партію, ви голосуєте за незалежну, соборну Україну, за правду, справедливість, добробут, заможне життя кожного громадянина, кожної родини!».
– Чия робота? – забіг до класу сердитий, спантеличений директор. – Чий літачок?
Третій – «Б» мовчав.
