Щороку Верховна Рада ухвалює постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв «Із метою консолідації та формування історичної свідомості Українського народу, збереження національної пам’яті…» Зокрема у постанові зазначається, що ювілеї і пам’ятні дати мають відбутися на державному рівні, що Кабмін має утворити комітет, розробити і затвердити план заходів, забезпечити фінансову й матеріально-технічну складову.
2021 був щедрим на ювілеї визначних особистостей. Рік почався гучним святкуванням 150-ліття Лесі Українки, не таким помпезним, проте згаданим 150-літтям Агатангела Кримського. На інших ювілярів, очевидно, не вистачило ні грошей, ні натхнення, ні знань, ні зацікавлення. Десь на маргінесі, традиційно, залишилося 180-ліття Михайла Драгоманова. Про Євгена Чикаленка, 160-річчя якого нині, держава промовчала. Добре, що не промовчали земляки і відкрили погруддя (детальніше у «Дні» №№ 145-146 від 10 грудня 2021 р.)
Тож варто вкотре нагадати про Великого Українця і досі гідно не пошанованого народом, якому віддав не лише душу, а й свої чималі статки.
Агроном-новатор. У час дії Емського указу і Валуєвського циркуляру в Одесі, яку віддавна всі сприймають як винятково російськомовне місто, українською мовою виходить перша книга Євгена Чикаленка «Розмови про сільське хазяйство: чорний пар і плодозмін». Петро Стебницький, один із найближчих приятелів Євгена Харлампійовича, кращий економіст і фінансист, бачив у «п’ятикнижжі» для селян своєрідну енциклопедію сільського господарства. П’ять серій – «Чорний пар і плодозмін», «Худоба: коні, скотина, свині та вівці», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград» і «Сад» – стали народними бестселерами, другими за популярністю після Шевченкового «Кобзаря». «Розмови» регулярно додруковувалися уже Петербурзьким товариством загальнокорисних і дешевих книг для народу. Їх наклади сягали пів мільйона – мільйон. Чикаленко регулярно вносив правки і редагування, доповнюючи тексти новою інформацією з певної царини сільського господарства. Нові підходи й технології, підвищення врожайності, модернізація аграрного сектору і підвищення добробуту селян – таке завдання ставив перед собою автор, нагороджений за успіхи у сільському господарстві золотою і двома срібними медалями. Сільськогосподарські виставки у Ромнах, Гадячі, Катеринославі відзначали «Розмови» як прорив у традиційній культурі роботи на землі.
Книги написані на основі власного досвіду аграрних нововведень у с.Перешори Херсонської губернії. Як зразкове господарство, перешорський маєток (станція Мардарівка) було включено до ілюстрованого путівника Південно-Західними казенними залізницями (К., 1898 р.).
Шоста книга «Розмов» – «Розмова про мову», де автор обґрунтовує важливість освіти і видань рідною, українською мовою. Мовне питання пережите Євгеном Чикаленком. Булінг, якого зазнав Євген у одеському пансіоні Рандаля, де дітям заборонялося розмовляти мужицькою мовою. Саме тому так резонувало у його серці кожне слово, а особливо пісня рідною мовою. «200 кращих українських пісень», зібраних Чикаленком, побачать світ 1897 року в Одесі. А ще раніше записані ним і двоюрідною сестрою Настею фольклорні матеріали рідного краю було передано Володимиру Антоновичу.
Активний учасник одеської і київської «Громад» не цурається роботи у словниковій комісії. Організатор засідань, ініціатор культурних заходів. Коли б упорядкувати перелік справ, зреалізованих Євгеном Харлампійовичем, та додати до всього відсутність інтернету й автомобілів, обов’язкову присутність під час окоту овець у Перешорах і на жнивах, від’їзди до Петербургу чи Москви у фінансових справах, обов’язковий щорічний курс лікування у Мінводах (хвороба вимагала) неможливо повірити, що все це – справи рук однієї людини.
За словами й діями – фінансування з власної кишені далеко не єдиного українського проєкту. Одна з найбільших заслуг Євгена Чикаленка, безумовно, видання щоденної україномовної газети «Рада». Газета, що об’єднувала, інформувала, просвіщала, виховувала і формувала нову генерацію українців, вирощувала журналістів і літераторів, популяризувала нові погляди і течії. Газета, яку час від часу закривали за порушення цензури, громили чорносотенці, до якої так непросто було залучити авторів і знайти грамотного головного редактора. Газета, де нове покоління із соціалістичними поглядами, м’яко кажучи, бойкотувало консерваторів-землевласників.
«Рада» у буквальному розумінні згуртувала довкола себе тих, хто боротиметься за Україну у непрості часи становлення національної державності. «Рада» сама по собі варта окремого пам’ятного знаку як перший український засіб масової інформації.
Першим додатком до газети «Рада» була «Історія України» Миколи Аркаса. Якщо «Історія Русів» ходила по руках нащадків козацької старшини, то книга Аркаса стала джерелом знань із власної минувшини для народу. На сторінках «Ради» українці відкривали для себе Володимира Винниченка, Сергія Єфремова, Петра Стебницького. Чикаленко-видавець розумів значення підвищених гонорарів письменникам як мотивацію до писання творів українською мовою. Разом з тим, пояснював авторам, що їх стиль має бути доступний, жартівливий, цікавий читачеві.
Чикаленко-меценат сприяв виділенню коштів на відпочинок Михайла Коцюбинського на Капрі, пізніше наполіг на довічній пенсії письменникові, аби той міг присвятити себе літературі й залишити службу у земстві. Переймався долею студентів, докладаючи коштів до петербурзького товариства ім. Шевченка, яке фінансово підтримувало українських студентів у імперській столиці. Для українських митців і літераторів була придбана земля неподалік Алупки з перспективою створення будинку творчості й відпочинку. Маєтки у Кононівці й Перешорах завжди були відкриті для українських діячів для відпочинку і творчості.
Найближче Чикаленкове оточення – люди-легенди – Ілля Шраг, Петро Стебницький, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Дмитро Дорошенко, Василь Липинський. Пантеон української совісті, якої наш народ не бажає визнати.
Широкі погляди Євгена Харлампійовича не втискувалися у вузьку канву бачення держави окремими майбутніми політиками. Будучи людиною непересічних здібностей і чималих статків, він волів поступитися місцем (і таки даремно) очільника Центральної Ради і Гетьманату тим, чиї імена були більш гучними, проте інтереси – більш меркантильними. Та, засліплені особистою славою, політики разом з водою виплеснули щойно народжене дитя державності.
У 1919 році Євген Чикаленко вимушений був емігрувати, доживаючи останнє десятиліття в Європі у злиднях, хворобах, тривогах за дітей і Україну. У червні 1929 року у Подєбрадах було захоронено прах Великого Українця, який згідно із заповітом має бути похований у рідних Перешорах.
За 30 років Незалежності українці так і не спромоглися зрозуміти, яку величну постать мали у своїй історії.
В історії української культури за точку великого зрушення української справи заведено вважати 1903 рік – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. За яким гучно (і то у Російській імперії) вшановували Миколу Лисенка, далі – Нечуя-Левицького. Урочистості відбувалися у будинку купецького зібрання (Національної філармонії), і де була присутня не лише інтелігенція, а й селяни. 35-ліття творчості Миколи Лисенка відзначали і у Львові (підавстрійська Україна), наголошуючи на соборності українських земель.
Євген Чикаленко був одним із визначних соборників. Ще на початку ХХ століття профінансувавши Академічний дім, де могли б проживати студенти з підросійської України, що навчалися у Львові. Людина, котра завжди громадські й національні справи мала важливішими за особисті, котра не ділила людей за віросповіданнями, політичними поглядами, але завжди цінувала в людях – відданість українській справі. Недарма в одному з листів В.Винниченко пише, що бачить, як кияни обирають місце для пам’ятника Чикаленка. Знав би Володимир Кирилович, що кияни досі не присвоїли імені Чикаленка навіть вулиці.
160-ювілей Євгена Харлампійовича відзначаємо вузьким, «родинним» колом тих небайдужих, хто шанує і переймається спадщиною Чикаленка, його поверненням в Україну на мапи і – на кладовище у Перешори. Як не прикро, проте осторонь від пошанувань залишаються українська культурна еліта, патріотична громадськість, культурні чиновники міські й державні, бізнес-школи, де так багато говорять про інвестиції в культуру й меценатство. Таки недарма, дивлячись на окремих діячів, Чикаленко обирав спілкування з народом, почувався у Кошарбаді (Перешорах) морально краще, ніж у Києві.
Дякую всім, хто у ці ювілейні дні, добрим словом згадав Євгена Чикаленка. І в цьому наша справжня єдність.
«А ти, Марку, грай», – повторював Харлампійович і продовжував працювати для нації.
