Пам’ятаю, як у юності (та й у пізніші часи) мене дивувало зауваження знаючих людей:
— О, то ти з Лаврова, з «бандерівського» села?!
Не буду стверджувати, що це було для мене відкриттям. Щось чула від старших людей на вечорницях у нашій хаті або коли пасли десь у лісі корів... Часто звучало ім’я одного з провідників крайової УПА — Ананія Закоштуя. У середині 50-х мої батьки з хутора, спаленого німцями, де замість хати постала землянка, у якій ще я народилася, вибралися і поставили хату поруч з колишнім обійстям його батьків. І воду з «закоштуєвої» криниці, якій зо сто літ, п’ємо до цього часу. Знала, що один мамин брат, Макар (псевдо «Козак»), загинув у бою з «совєтами» біля села Красне, що на Рівненщині (бо сестри їздили на його могилу). А інший, Альоша, — не стільки активний учасник УПА, скільки симпатик, — у 1949-му помер з голоду у «лагері», здається, у Вологді. Було, що й ми, дітвора, у лісовій гущавині вже у 60-ті роки минулого століття втрапили на напіврозвалений схрон... А у 70-х Лаврів і увесь тодішній Радянський Союз шокувала звістка: на горищі сестриної хати 27 (!) років переховувався колишній бандерівець Гриць Куля... Та це був чи не єдиний односельчанин, котрий хоч і вимушено, але відкрито визнав свою належність до УПА. І зауваження — «бандерівське» село — здавалося якщо не надуманим, то перебільшеним. Історія й насправді свідчить, що Лаврів не був якоюсь «штаб- квартирою» УПА. Таких «бандерівських» сіл на Волині багато. А ось чому національно свідома молодь масово пішла у підпілля, у схрони, не було кому й розказати. Одні, як Ананько Закоштуй, пропали безвісти, інших постріляли як не вороги, то свої. Пам’ятаю, як мама на запитання, чи справді такий-то дядько (як кажуть про нього) був у бандерівцях, могла сердито відповісти:
— За овечок людських він воював, а не за Україну! Награбував отар багато...
А які легенди розказували про рідкісної краси жінку, котра у прагненні збагатитися зуміла служити і «червоним», і «лісовим»!
— Пам’ятаєш, Любуню, яка у неї була коса?! Як прач! — захоплено пригадувала ще недавно мамина родичка.
Розкішну косу бандерівці, переконавшись у зрадництві, обрізали (та все ж не покарали жінку на смерть?!).
Немало лаврівців погинули у «лагерях», а ті колишні учасники «бандерки», котрі осталися в живих, примножували колгоспне багатство й тримали язик за зубами.
Живе тітка Степа на «кольонії», яку в моєму рідному Лаврові називають Перепілки. «Кольонії» — це хутори, з яких і складається Лаврів. Важко й уявити, що за 15 кілометрів від обласного центру, на віддалі, яку можна подолати машиною за 5 — 10 хвилин, збереглася територіально-господарська система, котру в царській Росії впроваджував відомий реформатор Столипін.
Перепілки — «кольонія» класична. Довга вуличка з двох десятків хат серед чистого поля, на горбах і у видолинках, за цвинтарем (на ньому були, але не збереглися могили козаків Богдана Хмельницького), ще донедавна оточена з обох боків височезними старими деревами. Дерева пам’ятали, як тітка дівувала, але їх уже зрізали, спорожніло й кілька будинків. Ось і Альошка, син тітки Степи, споруджує новий дім не на дідівському обійсті, а на самому початку вулиці, над шляхом.
Зранку полив дощ, і вулицю так розквасило, що ми не ризикнули добратися до хати Сілаєвих машиною. Сковзаючись чорноземом між калюжами, я пригадала розповіді старожилів: у Першу світову німецькі солдати посилали у фатерлянд посилки з родючою лаврівською землею... Родичі могли б інакше їм не повірити, що така земля існує у природі!
Тітці Степі Сілаєвій вже 81. На покручених ногах ледь ходить iз паличкою. А очі напрочуд молоді. Зловила себе на думці: а як би ми, діти, сприймали інформацію про її бандерівське минуле, про те, що чоловік, шкільний завгосп, веселий дядько Василь, теж відсидів у «лагері» в Магадані?.. Тоді це була інформація за семи замками, а ми, виховані у радянській піонерській організації, сприйняли б їх чи не як «ворогів народу». Тобто так, як, на жаль, сприймають ще й досі вояків УПА на сході України...
У табір на Колимі тітка Степа потрапила 19-річною.
— Чому ви, така юна, були небезпечною для влади?
— Бо збирала хліб і сало для бандерівців... Просила, хто що має, адже хлопці сиділи у схронах. І в нас схрон був, — показує на ліжко, на якому нині спить. — Під ліжком була ляда дерев’яна, з неї хід під землею, а схрон на городі...
— А чого у «бандерку» пішли? (Бо ж у Лаврові вистачало й комуністів...)
— Тоді вся молодь пішла! Вийшло так, що нам не було де подітися: німці — б’ють, і совєти — б’ють. Українців переслідували і ті й інші. Дехто переховувався у чехів у Баківцях. Коли знайдуть, кажи, що чех, то ні німці, ні совєти не чіпали. З часом німці почали говорити, що віддадуть нам Україну, але щоб на їхньому боці з совєтами воювати. Зібрали наших хлопців, закрили у фільварку. Але й серед них знайшовся чоловік, який сказав: «Насправді вас усіх хочуть відправити у Німеччину на роботу!» І однієї ночі всі хлопці пішли в ліс, й почалася та партизанка...
Перед Новим, 1944 роком, Степа поховала 16-річного брата Степана. Друг Сорока стояв на варті, коли його знайшла ворожа куля. А напровесні до неї прийшли трої хлопців iз лісу, і попросили її та ще одну дівчину, котра теж співпрацювала з УПА, провести їх до своїх у село Новостав.
— Ми дійшли аж до новоставського моста, а його й нема, зірваний: одні шпали й дошки прибиті. Почали хлопців просити, щоб нас відпустили і далі йшли самі, бо боялися впасти у річку. По дорозі додому зайшли до моєї тітки Євки у Пілганів (тепер село Промінь. — Авт.). І там мене побачив один хлопець. Він хотів до мене ходити, але я його не любила. Побачив і зразу заявив! Спочатку арештували Степу Миколюкову, у неї теж було прізвище Герасимчук. Розібралися, що не я, — випустили. Потім взяли ще одну Степу Герасимчук, пам’ятаєш, на неї казали «Беба»?.. І, врешті, мене...
Зрадник не знав імені Степиної подруги. Тому вона стійко стояла на своєму: ішла сама. Прийшли хлопці у «совєтській» формі, попросили батька завести їх у Новостав. Сказали, що розстріляють, якщо не піде. Батька виручила, мовляв, дочка. Про схрони ж і бандерівців нічого не знає...
Їй, вважає, не пощастило, бо потрапила у лапи прикордонної енкаведе — надто жорстокої. Ті чекісти, які допитували лаврівських людей згодом, були більш милосердні. А її за те, що нічого не визнала й нічого й не довели, засудили до 20 років каторжних робіт. Арештували 18 квітня, а судили аж у серпні.
— З тюрми ще нас гонили на жнива у Полонку. Тут був якийсь радгосп, а поля не впорані. Обабіч — глибокі канави. Не раз думала: ото скочу — тільки мене й бачили! Але зупиняла думка про рідних. Знала, що на випадок втечі з них спитають. Не знала тільки, що рідне обійстя було знищене з лиця землі, а тата, мачуху і трьох сестер по мачусі ще на Петра вивезли у Караганду...
А Степі судився Магадан. Про долю рідних вона не знала років iз п’ять. Але був у конвої «добрий солдат» Саша Шевченко, у якого енкаведе теж заарештувало сестру. Степа написала лист знайомим у Лаврів, а відповідь вони надіслали на його адресу.
У бухті Находка вона з тисячами таких же стражденних возила тачками каміння: робили пристань у морі. Добувала золото у шахті. Валила ліс при 50-градусному морозі і таких заметах, що дерева, як впаде, не могли знайти. Потім на будові тягала пилку...
— Такою худенькою, як зараз, завжди була. А де й сила у мені бралася?.. Пам’ятаю, як мав Сталін померти, то у річці Ельген десь набралося стільки чорних щипавок, що кухарі воду через марлю цідили... А як помер, через три дні вони й щезли. Що то був за знак, донині не знаю.
З «лагеря» Степа вийшла 30-річною. Вся молодість минула на магаданському «курорті».
— Не лякала вас невідомість? Адже не знали, що доведеться відсидіти не 20 (років), а тільки 12?
— 11 років, 8 місяців і 10 днів, — уточнює. — У молодості все по-іншому. Мороз 50 градусів, а ми зверху на машині їдемо кілометрів з п’ятнадцять, до вечора валимо дерева, а вони такі, що неба не видно! І норма була — по 7 кубометрів у день. Як не поставиш їх, дадуть не 800 грамів хліба, а 300. Спали на необтесаних горбуляках. Вже коли Сталін помер, і нас розконвоювали, то видали постіль. І скажи: хлопців же не було, лагер жіночий, а лягаєш спати — складочки на спідницю водою намочиш, і під себе. Гімнастерку білим рубчиком підшиєш...
— А звідки у вас в таборі взялися українські національні костюми? — роздивляюся фотографії з магаданського періоду.
— Фартухи пошили з рушників, — сміється тітка Степа. — Лєнти з паперу вирізали, а квіток для вінка на лузі нарвали. Блузки ж вишиті, правда, були. Коли розконвоювали, стало більше волі. Тож, які потомлені не прийдемо, а сідаємо і вишиваємо. Дівчатам iз Закарпаття бісер присилали, після смерті Сталіна стало можна. А тепер і з хати виходити не хочеться! — з сумом каже тітка Степа.
Після того, як у 1955-му випустили з табору, вона ще три роки відпрацювала на магаданській землі. Додому хотіла повернутися не обдертою каторжанкою, а достойно. Вже була заміжня. Чоловік, Василь Сілаєв, воював у «червоній» партизанці. Був заарештований німцями, але зумів утекти. Коли ж, ризикуючи життям, добрався до своїх, чекісти назвали його... зрадником і запроторили на Колиму. Правда відсидів менше, ніж дружина, лише 8 років. Хоча що у цій ситуації «лише»?.. Коли не знав, яким буде навіть наступний, завтрашній день...
Могли жити у Києві, де була чоловікова родина. Але тягло у Лаврів. Чомусь і діти у вільній неволі, якою була праця на Колимі, не народжувалися, а прийшли на світ у Лаврові! Рідне обійстя енкаведисти зрівняли з землею, осталися одна криниця і старий садок. Інколи виручав шматком сала чи кілограмом цукру батько дівчини, котра того нещасного весняного дня разом iз Степою вела бандерівців у Новостав.
— Казав людям: вона приїхала з лагера така нещасна, бідна... Я їй цукру, сала дав... А мені так обідно! Думаю, і твоя дочка була б там, де я, і ти там, де мій тато! Але я все витримала на допитах. І били ж мене, аж спина чорна була! Не продала вас, а ти попрікаєш цукром...
Маючи 65 (!) років трудового стажу, бо магаданські роки зарахували їй один за три, колишня підпільниця УПА на псевдо «Горда» має таку ж пенсію, як і ті, хто не боровся за самостійну Україну, а чекав її за піччю.
