Проблеми українського православ’я давно вийшли за церковну огорожу, стали плоттю і кров’ю суспільного життя та політичних протистоянь країни. Протистоянь, у яких православні догмати перемішалися з політичними гаслами, а деякі церковні терміни, такі, як «канонічний», «благодатний», перетворилися на синоніми політичних визначень «проросійський» чи «проімперський». В останні дні перед Різдвом Христовим увагу до внутрішніх справ українських православних церков активно виявила найвища законодавча інституція України — Верховна Рада. У розпалі сумно відомого «аудіогейту» група народних депутатів на чолі з Ігорем ЮХНОВСЬКИМ зробила візит до Вселенського патріарха Варфоломія I заради обговорення шляхів утворення в країні єдиної незалежної загальновизнаної Православної церкви (див. «День» від 26.12.00) У зв’язку з цими подіями, а головне — напередодні Нового 2001-го року та 2000-літнього Ювілею Різдва Христового редакція газети «День» звернулася до Iгоря Юхновського з проханням висловити власні прогнози на 2001-й рік та трохи розказати нашим читачам про своє ставлення до віри, до церкви.
— Розкажіть, будь-ласка, які зміни в українському православ’ї ви передбачаєте після переговорів з Константинопольським патріархом у Стамбулі? Чи можна розраховувати на позитивні зрушення у першому році Третього тисячоліття?
— Як я бачу 2001 рік? Думаю, що будемо мати в Україні єдину помісну канонічну Православну церкву. Вельми важливим вважаю той факт, що звернення до Вселенського патріарха, яке ми щойно відвезли до його резиденції у Фанарі, підписали 240 народних депутатів — від усіх фракцій нашого парламенту. Це означає, що ідея Помісної церкви отримує — в особах народних депутатів — всенародну підтримку. Через те, що наша позиція законна, обгрунтована, абсолютно логічна. В подальшій перспективі бачу також об’єднання Православної церкви з Греко- католицькою. Але то, мабуть, не наступного року.
Хочу, однак, зупинитися на тому, що справа об’єднання та надання канонічності — вельми складна і переговори, які розпочалися у цьому році, йдуть важко. У червні наша делегація на чолі з віце-прем’єр міністром п. Жулинським було досягла певної згоди. Москва та Константинополь спільно запланували зустріч у Швейцарії зацікавлених сторін — представників усіх українських церков, українського уряду та представників Константинопольського та Московського патріархатів. Невдовзі, однак, всі ці домовленості стали недійсними — передумала Москва. Знову все було відкладено і знову почали їздити православні ієрархи за підтримкою — одні до Царгорода, інші — до Москви. А тим часом стан роздрібнення, розколу українського православ’я продовжується й поглиблюється, посилюючи розкол українського суспільства. Навіть звернення Президента України до українських православних церков, до Вселенського патріарха не приводить до помітних зрушень.
Зрештою зрозуміло, чому вагається патріарх Варфоломій — він непокоїться тим, що його енергійне втручання в українські церковні справи може привести до розколу Повноти Вселенського Православ’я. Адже частина помісних православних церков свiту знаходиться під сильним впливом Московської патріархії і може не наважитися дати свою згоду на утворення Української помісної церкви. Сам Вселенський патріарх, втім, глибоко переконаний у тому, що така церква має бути і що це — абсолютно канонічна справа.
І ось зараз, під час Різдвяного посту, побувала в Стамбулі делегація Верховної Ради. Думаю, що ми, зрештою, знайшли переконливу — логічну — формулу примирення, яка може влаштувати всіх. Вона полягає ось у чому. Починати треба зі зняття тих покарань, заборон у священослужінні та анафеми, які наклала на українських ієрархів Московська патріархія. Для цього Вселенський патріарх має скликати свій Синод, а може — Церковний суд. Йдеться про реабілітацію теперішнього патріарха Філарета та кількох єпископів УПЦ КП і АУПЦ. Цікаво, що у випадку митрополита (тодішнього) Філарета Московська патріархія зробила неабиякі інтелектуальні зусилля, аби обгрунтувати анафему (канонічних підстав для неї не було — митрополит Філарет не був винний у єресі). А що стосується, наприклад, єпископів Андрія та Іоанна, то там Москва взагалі не навела будь-яких суттєвих підстав. Це був чистий абсурд — їх засудили єдине за те, що вони виступали за незалежність Української церкви. Якщо ці єпископи будуть реабілітовані, вони стають канонічними, а також усі висвячені ними єпископи і духовенство.
Як тільки єпископат, а значить, і середнє, висвячене ними, духовенство будуть визнані канонічними, щезнуть всі перешкоди для спільних міжцерковних обговорень, зустрічей, дій. А найголовніше — тоді можна буде зібрати всеукраїнський православний Собор, який обере Патріарха згідно з канонічною процедурою. Думаю, що такий підхід не ущемляє інтересів Московського патріарха (З цією думкою можуть погодитися далеко не всі. — К.Г. ) і може привести до об’єднання православ’я, а значить — до консолідації народу України. Глибоко переконаний, що, за всіх обставин, логіка — то сильна зброя, яку розумній людині важко відкидати. Всі, хто займається справою об’єднання, мають наполягати саме на логічності наших дій, міркувань, поступувань. На рівні логічних доказів нам треба розмовляти не тільки з патріархом Варфоломієм, але також із предстоятелями інших Православних помісних церков світу, стукати в їхні двері, доводити нашу правоту, а головне — логіку міркувань.
Вважаю, що об’єднання розколотого сьогодні православ’я та створення канонічної незалежної Української церкви стане другою за значенням подією у новій історії України — після Всенародного референдуму, коли країна проголосувала за незалежність.
Звичайно, багато гострих церковних проблем залишиться й після об’єднання, у ХХI столітті. Такі, наприклад, як загроза клерикалізму. Адже сьогодні духовенство схильне зловживати Страхом Божим заради того, щоб забезпечити собі певні — зовсім не духовні — вигоди, переваги; заради того, щоб самоутвердитися у суспільстві. Утвердитися не мудрістю, духовністю, добротою, а сучасними релігійними протиріччями, експлуатуючи сумний факт роз’єднання православ’я. Втім, надіюся, що від клерикалізму нас захищає передбачене Конституцією України відділення Церкви від Держави. А загалом, від «релігійного» дурману є тільки одне спасіння — високий рівень духовної освіти. Сьогодні ж освіченість, культура духовенства вельми низькі.
— Відомо, що ви, доктор фізико-технічних наук, професор, є віруючим православним. Чи не буває внутрішніх протиріч між вірою та науковим поглядом на світ?
— Я не належу до так званих «нових віруючих». Бо походжу із старовинного дворянсько-священицького роду (з боку матері — рід Бєльських, з боку батька — Юхновських-Карнківських), у якому налічується кілька поколінь священиків. Я знаю це з точністю до мого прапрадіда. В селі Княгинин на Рівненщині, під старою дзвіницею поховано кілька моїх пращурів — місцевих священиків. Я там жив у дитинстві, Досі пам’ятаю стародавній, зі стінами товщиною в цілий метр, з контрфорсами, священицький будинок, який переходив від одного покоління до наступного. Батько мій був дуже набожною людиною, може через те я навіть не пам’ятаю, коли почав молитися, ходити до церкви. Коли почалася війна, пішов до армії зі старовинною іконкою (вона й зараз у мене в домі). Вважаю, що саме завдяки їй ні разу не був поранений.
Сьогодні я є парафіянином церкви свв. Антонія й Феодосія Київського патріархату. Дуже гарна церква, де панує атмосфера духовності, благочестя, де постійні парафіяни, які йдуть до храму саме помолитися, а не для чогось іншого. Там немає того, що спостерігаємо в Лаврі, та й у Володимирському соборі, де люди під час служби Божої постійно входять, виходять, як на вокзалі.
Як уживається віра з наукою? Вважаю, що добре. Адже деякі закони фізики вказують, хоча й посередньо, на існування Бога. Зокрема, я переконаний, що люди не знають усіх тих силових полів, у яких існують. Деякі з цих полів можуть сприйматися тільки в таїнстві молитви, а не науковими методами або приладами. Думаю також, що Бог, вічний Бог, не може мати форми, меж, бути чимось конечним, окресленим, бо згідно з II законом термодинаміки всяка конечна форма накопичує ентропію (безлад), структурно деградує і, зрештою, щезає. Христос, Син Божий, прийняв форму чоловіка і повинен був безвинно померти — за тим самим законом термодинаміки. … І воскрес, перейшовши у стан без форми. Тому Богу — Богове, а науці, яка займається формами матерії, — зовсім інше.
Хоча сам я є воцерковленим православним, однак вважаю, що можна бути віруючою й благочестивою людиною також без посередництва церкви. Бо благочестя — то найбільш економна й логічна форма людського, суспільного існування. Однак людина має конечну форму, тому ентропія безперервно руйнує її благочестя, не тільки збіднюючи але й ускладнюючи її життя.
Чи вважаю я за можливе реформування церковного православного життя у майбутньому столітті чи тисячолітті? Безумовно, певні речі — не догматичні, не принципові — повинні змінюватися. Тільки два приклади. Ми звикли вважати «стоячу» православну літургію чи не «законом природи». Я, однак, буваючи в Греції, переконався, що там православні храми устатковані стільцями та лавами для парафіян. Хто хоче — стоїть всю службу, хто хоче — встає тільки під час найбільш важливих молитов. Це створює кращі умови для молитви, а також надає людині почуття причетності до громади. Вітав би ще одне нововведення — перехід українського православ’я на григоріанський церковний календар. Нагадаю, що деякі православні церкви, зокрема, Константинопольський патріархат та інші грецькі церкви, уже відсвяткували Різдво Христове — разом з іншими християнами. Навіщо нам триматися за той застарілий календар, який давно розійшовся з сонцем?
На закінчення поздоровляю читачів газети «День» з Новим Роком, iз Різдвом Христовим.
