Забаганки заможних датчан, які взяли за моду покривати дахи своїх вілл... очеретом, задовольняють селяни з віддаленого Любешівського району, що на Волині. Що- що, а очерет на поліських болотах не знищила навіть потужна радянська меліорація! За один заготовлений сніп людям платять аж гривню... Проте сім’я з двох-трьох чоловік за день може легко «набити» 30 очеретяних снопиків і заробити 30 гривень, що просто фантастично при місцевому безробітті.
ОЧЕРЕТЯНА ЛИХОМАНКА
Рання весна, що несподівано розтопила міцні льоди у найврожайніших очеретяних місцях, сплутала усі плани «очеретозаготівель». У Лахвичах привітні бабусі, що зійшлися з усього села на базарчик (машини з крамом та продуктами заїжджають сюди тільки раз у тиждень, у середу), охоче розказали, як заготовляли очерет ще у роки їхньої молодості.
— Ото чіпляли на ноги такі залізні «ласти» — як у жаби... А тоді ідеш собі по замерзлому болоту і збиваєш очерет зліва й справа...
Недарма кажуть, що нове — це просто давно забуте старе. Мешканці волинського Полісся споконвіків крили свої оселі очеретом. У селі Бучин, що за кілька кілометрів від райцентру, i досі зберігся старезний хлів, якому вже 120 (!) років, — накритий наймоднішим нині у Європі дахом, він вірно служить уже не першому власнику обійстя. Є такі дахи у селах Великий Курінь, у Сваловичах так взагалі у півсела хліви криті, як тут говорять, «чиретою». А в’їхавши у Лахвичі, ми відразу нарахували з півдесятка очеретяних дахів. Щоправда, усі на старих будівлях. Проте на вулиці, яка носить горду назву Центральна (це при тому, що у селі всього-на- всього аж 170 дворів), віднайшовся господар, який рік тому, звівши новий хлів, згадав прадідівську науку та прикрив його очеретяними снопиками. А все тому, що на такому горищі сіно не тільки добре зберігається, а й пахне літом, сонцем — худоба охоче його їсть.
Місцевий лісник Михайло Марчик розказав, що очеретяні дахи служили поліщукам і... холодильником.
— Звичайно свиней у нас кололи серед літа, коли найважча робота — заготовляти на зиму сіно. Щось з’їдалося відразу, а решту м’яса, ковбаси (про тушонки тоді й не чули) підвішували на горищі під очеретяним дахом. Там вони й висіли часом аж до наступного літа — і зовсім не псувалися...
У це село ми приїхали тому, що тільки у ньому серед небагатьох ще тривала активна очеретозаготівля. Лахвичани й першими у районі прилучилися до нового «бізнесу». А почався він з того, що керівник Любешівського міжгосподарського лісгоспу Володимир Петрович Симонович шукав варіанти: чим би ще зайняти людей?
— Перед Новим роком залетів я аж у Нижньовартовськ. Їдемо з місцевим мером містом, бачимо: черга на 100 метрів. Зупинилися. А це... мої гриби гребуть перед святом! Ми ж туди відправили аж два вагони, — ділився радістю керівник. Були часи, коли їхній лісгосп одних соків заготовляв по 500 тонн, м’ясні консерви відправляли навіть у Карелію. А нині підприємство хоч і міцно «сидить» на деревообробці (відправляють європалєти на Польщу), заготівлі і переробці грибів та ягід, та обсяги вже не ті.
Випадково Симонович почув, що колеги-лісівники з Дунайського заповідника біля Одеси повним ходом заробляють «бабки» на експорті очерету у Німеччину. Та цього ж «стратегічного матеріалу» у нас на Поліссі стільки, що можна всю Європу окупувати!
Колеги попередили, що у європейських бізнесменів — «страшенні» вимоги. Очерет має бути надзвичайно тонкий, 3—6 міліметрів. З 35-ти тисяч гектарів Дунайського заповідника такий росте тільки на двох гектарах, де солончаки: не росте, а мучиться... Напряму з українцями європейці працювати не захотіли. Як переконався Симонович, Європа здебільшого знає про Україну три слова: Кличко, Чорнобиль і назву банку, котрий привласнив гроші остарбайтерів. Тому знайшов він поляка, а через нього — іншого поляка, тільки вже у Данії. Уклали контракт на поставку трьохсот машин з очеретом. На місцях новою старою справою зайнялися лісники. В одних Лахвичах заготовили 700 снопиків (а в машину входить 2300!).
— Сів я на сани, поїхав побачити, як іде заготівля. Зустрів сім’ю: батько, дочка і син. Їдуть коником на болото. Виїжджають з дому об 11-й, повертаються о 16-й. За чотири години вільно «набивають» тридцять снопиків. Гроші платимо того ж дня на місці. Де у нас сьогодні такі легкі заробітки? — запитує Симонович, нині лихий, що морозну зиму наче корова язиком за кілька днів злизала! У болото, де й росте очерет, не влізеш. Щоб відправити датчанам бодай перші машини з очеретом, люди добираються в очеретяні плантації човном, жнуть його серпом. А це вже не ті легкі гроші, що раніше!
«ОЙ НА МОРІ ЧИРЕТИНА...»
По дорозі у Любешів ми пригадували, хто які знає пісні про очерет. І, крім відомої кожному українцеві — «Очерет мені був за колиску» та кожному росіянину — «Шумел камыш, деревья гнулись...», нічого не пригадали. У поліських селах нас направляли до «Марфи чи Мокренi, які можуть розказати, хто коли у чому вінчався, а кого у чім хоронили». Але й ці всезнаючі бабусі не могли згадати власної поліської пісні про очерет-годувальник. Годувальник, бо, крім дахів, поліщуки використовували молоду «чирету» (як тут кажуть) на корм худобі: так само заготовляли у снопики, а тоді різали на січку. Допомогла відома на Волині педагог і знавець фольклору Олександра Павлівна Кондратович, яка записала і видала кілька книг поліських пісень. Але й вона пригадала тільки дві навіть не пісні, а «приспівки»: «Ой там у чирети сіла баба вечеряти. Пішов дід по ложки — баба з’їла галушки»; «Ой на морі чиретина то впірне, то вийде. Не будемо, серце, в парі — которесь одийде».
Щоб побачити, як росте «на морі чиретина» і як її заготовляють, потрібно було спочатку у гумових чоботах іти лугом майже по коліна у холодній воді (розлилася Прип’ять) десь понад кілометр. Потім лісник Михайло Марчик хитким човном з невисокими бортами добрi півкілометра доставляв журналістів у болото. Світило сонце, але вітрюган дув такий, що човна, здавалося, здмухне, як паперовий кораблик. Саме так потрапили на робочі місця і брати Олександр та Василь Сімчуки з дружинами. Їм ще важче, бо одним човном самі пливуть, а інший, у який і складають нарізаний очерет, тягнуть за собою. Проте і в таких умовах 20 гривень за неповний день «набивають», як кажуть, елементарно.
Шкода тільки, що вже 15 березня закінчується сезон очеретозаготівель. У заповідних зонах (а тут, на півночі Волині, їх багато) від цієї дати настає інший сезон, коли птахи готуються до виведення потомства. Тож доведеться європейцям, які хочуть дотримуватися старої поліської моди, зачекати. Але очерету, який щороку відновлюється, виростає новий, вистачить на всіх: і датчан, і німців, і французів з англійцями! Як же використовують вони цей споконвічний поліський природний будівельний матеріал, запитаєте? Попередньо обробивши, щоб не горів, криють офіси і вілли: матеріал легкий і стоїть сто літ! З крупнішого очерету — 8,12,14 мiлiметрів — виготовляють мати, які ставлять навколо аеропортів. Порожні всередині очеретини чудово поглинають шум реактивних літаків.
