У принципі, в гастарбайстерстві як такому нічого поганого немає. Поляки, наприклад, завжди їздили на роботу до сусідньої Німеччини, навіть коли Польща ще була «країною народної демократії». Там вони заробляли добрі гроші у шанованій валюті, платили податки своїй рідній країні, і всі були задоволені. Югославів, китайців, в’єтнамців сьогодні можна зустріти скрізь у світі. Вони знаходять себе, як правило, в сфері обслуговування, відкривають свої ресторації й кав’ярні, працюють водіями, сільськогосподарськими робітниками, платять податки й цілком захищені в соціальному плані. Є, безперечно, й нелегальні іммігранти, але з цим неухильно борються спеціальні служби.
У нас усе інакше. Коли жити в себе вдома в добу змін стало зовсім несила, десятки тисяч наших співгромадян рушили в пошуках кращої долі за кордон. Дехто осів на Кіпрі, в Греції, Італії. Наші розумниці й красуні виїхали за кордон, щоб одружитися в благополучних країнах. І все ж більшість ринулася до Москви. Величезне місто, яке стрімко розвивається, де всі говорять російською і не вимагають закордонного паспорта з візою, вабило наших земляків великими можливостями.
До речі, луганчани активніше за багатьох інших громадян України взялися за освоєння московського ринку праці. Наприклад, Микола Степанович, за фахом муляр, колись працював у одному з будівельно-монтажних підприємств Луганська: «Професію я особливо не обирав. Мій батько був будівельником, і я також вступив до ПТУ. Став муляром, потім навчився й інших будівельних професій. Чого лише не будував — і житлові будинки, і крамниці. А потім все закінчилося. Навіть приватники перестали наймати — самі намагалися зробити ремонт, щоб було дешевше. А тут знайомий запропонував до Москви поїхати, — сказав, там багаті з’явилися, хочуть, щоб їм будували швидко та якісно. Платять добре. Ми найнялися до одного дачу будувати — величезний такий заміський будинок. Все вийшло, грошей багато заробили, з нами чесно розрахувалися, як і обіцяли. Це вже ми потім довідалися, скільки вони своїм місцевим платять, а тоді нам здавалося — величезні гроші. Поки будували, нас уже інші наперед найняли. І ми вирішили: залишимося, заробимо, а потім повернемося додому. Побачили всякого! Скільки разів нас «кидали», платили третину того, що обіцяли, і те, частинами, зі скандалами. Бувало, що й зовсім без грошей виганяли. Особливо права там не покачаєш: ми ж нелегально там живемо, без прописки. То хабара даси, щоб відчепилися, а то й до міліції потрапиш. А там не церемоняться! Часом господарі з нами, як із рабами, поводилися — годували чим попало, і жили ми в хліві, як безпритульні. А вимоги до якості такі високі, що спочатку доводилося за свій рахунок по 2-3 рази переробляти, ми ж раніше за цим особливо не гналися… І все ж таки не виїжджаємо з Москви. Багато тут наших хлопців. Найбільша проблема з родинами. Хіба можуть зберегтися нормальні взаємини, якщо ти майже завжди в Москві? Багато хто з чоловіків там зійшлися з іншими жінками, в основному, звичайно, з такими ж приїжджими. Багато хто п’є на пару. Це ще добре, що я здоровий — адже в міських лікарнях там нас не приймають, тільки до платних іди...»
Історія Миколи нудна своєю банальністю і трагічна — безвихіддю. Попри те, що і в нас почалося певне економічне зростання, таких грошей, як у Москві, поки що будівельники не заробляють. А звичка до них уже є. Щоправда, плата за таке життя дуже вже ж велика — розпад багатьох родин, часто — пияцтво, розрив зв’язків із дітьми. Микола розповів не лише про себе. З багатьма його знайомими траплялися такі ж історії.
Тим часом подібні історії мало не щодня доводиться вислуховувати… лікарям наркологічного диспансеру. Серед їхніх пацієнтів гастарбайтери бувають регулярно. Опинившись у величезному і, в кращому разі, байдужому до них місті, приїжджі стикаються з десятками проблем, які намагаються вирішувати, збиваючись у свого роду земляцтва. Втому, депресію, втрату роботи та грошей переживають важко і часто «втішаються» величезними пиятиками. Алкоголізм — поширена хвороба серед «гостей-робітників». У молодих все більше поширюється наркоманія. Наталці 16 років. Коли їй було шість, матір за крадіжку посадили. Дівчинка росла в дитбудинку, потім — у інтернаті. Звільнившись, мати забрала її додому, але в дитини не склалися стосунки з вітчимом. Виховувала її в основному бабуся. Наталка вживає наркотики, не вчиться, хоча має вельми непогані здібності. Працювати не хоче. Мати декілька років тому поїхала до Москви, торгувала там на стадіоні, змогла відкрити свій кіоск, потім — найняти земляків на роботу. Загалом, її доля начебто налагодилася. Але дочці, що приїхала до неї в Москву, мати сказала: «А мені наплювати, чим ти займаєшся, я тобі не нянька!» Сама Наталка декілька разів намагалася влаштуватися в Москві, але, крім нових знайомств із наркоманами і маргіналами, нічого не набула. І все ж столиця Росії, як і раніше, притягає її як магнітом.
Тим часом спроби з’ясувати в управліннях облдержадміністрації хоча б приблизну статистику заробітчан незмінно наштовхуються на небажання урядовців обговорювати цю проблему. Ні обласний Центр зайнятості, ні відділ у справах міграції Луганської ОДА, ні управління праці не готові говорити про трудову міграцію. Всі сходяться на тому, що на заробітки виїжджають щороку декілька десятків тисяч мешканців області, й лише 2-3% з них мають легальні трудові договори. Всі нарікають на відсутність законодавчої бази, що дозволяє регламентувати процеси трудової міграції. Валерій Новиков, начальник відділу міграції ОДА: «У країні має бути створено єдину державну міграційну службу, яка взяла б на себе всі контрольні функції. Такий проект є у ВР, і він обговорюється, але поки що закон не прийнято. Сьогодні міністерство праці Росії, до якої наших співгромадян виїжджає на заробітки більше, аніж куди б то не було, і Мінпраці України мають міждержавну угоду про трудову міграцію, але коло питань, яке в ній окреслене, носить, скоріше, характер побажань і намірів, аніж конкретних ухвал. Хоча ще 10 років назад Луганська служба зайнятості намагалася займатися цими проблемами, проводила анкетування, але на цьому все й закінчилося». Йому підтакує начальник відділу оплати праці й зайнятості управління праці Луганської облдержадміністрації Михайло Полюшко: «Немає ніякої офіційної статистики щодо цього. Минулого року в Луганську відбувся семінар-конференція Мінпраці України і Росії з проблем трудової міграції. Було намічено план заходів, але поки що нічого істотного в цьому напрямкові не зроблено. Досі немає трудового договору між нашими країнами, а значить, і ми безсилі впливати на ситуацію. Ми надсилали запити до прикордонної служби, до міліції про кількість тих, хто виїжджає на заробітки через кордон, але відповіді не отримали. Бо спеціальний облік не ведеться».
ДО РЕЧІ
За експертними оцінками, за кордоном заробляє кожен п’ятий економічно активний українець. За даними Міністерства праці й соціальної політики, більше всього наших співвітчизників працює в Греції (за даними відомства, там працевлаштовано 7249 осіб), на Кіпрі (2914 осіб), Ліберії (2266), Великій Британії (1287) ОАЕ (703), Німеччині (551) та Росії (543). Щоправда, за неофіційними оцінками, через реєстраційні списки Мінпраці проходить лише 5% тих, хто виїжджає на заробітки. І за інформацією апарату Уповноваженого ВР з прав людини, лише 14% українців, які працюють у Росії, Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії та Туреччині, десь реєструються.
