Журналістика і журналісти нерідко стають об’єктами письменницької уваги. І нічого дивного у цьому немає. Якого письменника не візьми, він обов’язково або працював у якомусь періодичному виданні, або мав досвід — не завжди вдалий — співпраці з ним. І вже обов’язково будь-якому більш- менш помітному літератору перемивали кісточки газетні критики. Що багато в чому і пояснює ставлення письменників до журналістів: у діапазоні від доброзичливо-іронічного до саркастичного — у тих, кому найбільше газетярі дошкулили.
Як, наприклад, в Оноре де Бальзака, який у «Монографії про паризьку пресу» (1842) помстився своїм кривдникам: «Відмінні риси критиків вельми визначні, у тому сенсі, що в кожному критику притаївся бездарний автор». Утім, у тій самій «Монографії» Бальзак певною мірою виправдовує критиків, зазначаючи, що зло критики роблять «не задля користі, а виключно тому, що публіка любить щоранку отримувати на сніданок трьох-чотирьох авторів, засмажених на рожні впереміш із куріпками й обкладених замість сала скибками глузування». Підставте замість «авторів» «політиків» або «акторів» — і отримаєте рецепт, за яким готують і багато сучасних газет. Французький класик знав предмет, про який писав. У нього був власний досвід: на рубежі 1820 — 1830 років він писав для різних видань і політичні статті, і нариси, де описував звичаї. Бальзак навіть сам видавав журнал: у 1836 році — «Кронік де Парі», а в 1840-му — «Ревю Паризьєн». Можливо, саме тому багато пасажів його дослідження досі не втратили — з певними обмовками — своєї актуальності. Як, наприклад, такий: «Якщо знехтувати дрібними відмінностями, можна сказати, що передовиці складають тільки за двома зразками: бувають передовиці опозиційні та передовиці міністерські… Що б не робив уряд, автор опозиційної передовиці зобов’язаний його засуджувати, лаяти, дорікати, спрямовувати на шлях істинний. Що б не робив уряд, творець передовиці міністерської зобов’язаний його захищати. Перша передовиця — суцільне заперечення; друга — суцільне ствердження; різниця лише у відтінках стилю, характерного для прози кожної з партій, бо всередині кожної партії завжди є і помірковані, і радикали. Із плином часу на мізках літераторів тієї й іншої партії утворюється мозоль, вони звикають дивитися на речі певним визначеним чином і обходитися певною кількістю готових фраз».
Утім, бальзаківська класифікація газетярів дещо застаріла: новий час — нові жанри. Набагато цікавіше читати дослідження у цій сфері Карела Чапека — «Як робиться газета» (1936 рік). Можливо, ще й тому, що Чапек, який із 1921-го до 1938-го (до кінця життя) співпрацював у газеті «Лiдове новини», про журналістів писав доброзичливіше. І роботу в газеті вважав великим благом. «Вона примушує мене цікавитися усім на світі — політикою, економікою, спортом, останніми новаціями тощо; таке вельми широке спілкування з життям корисне людині, яка щодня просиджує за письмовим столом шість-вісім годин», — говорив письменник.
ПЕРА ЗОЛОТІ ТА СРІБНІ
У наш час багато хто схильний дорікати журналістам за недостатньо високий рівень професійної освіти. Справді, не кожен працівник пера закінчив профільний вищий навчальний заклад. Та за часів Чапека справи йшли ненабагато краще: «Наскільки мені відомо, ніхто досі не намагався встановити, звідки беруться журналісти. Щоправда, існує інститут журналістики, але я ще не зустрічав журналіста, який вийшов би звідти. Зате я з’ясував, що кожен журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником торгової палати або ще ким-небудь, але з тих або інших причин залишив колишню професію. Бувають і невдахи, які «застряли у газеті».
Щодо «невдах» хочеться «ввернути» кілька речень із довлатовського «Компромісу»: «У будь-якій газетній редакції є людина, яка не хоче, не може і не повинна писати. І не пише роками. Усі до цього звикли і не дивуються». Тим більше, що такі журналісти «незмінно втомлені і дуже заклопотанi».
Але повернемося до Чапека: «Журналістом людина стає зазвичай після того, як вона через молодість і недосвідченість напише що-небудь до газети. На чималий її подив, замітку друкують, а коли вона приносить другу, людина у білому халаті (такі халати, як зауважує Чапек, носили за його часів «переважно співробітники, які вели сидячий спосіб життя біля редакційного столу». — М.М. ) говорить йому: «Напишіть нам що-небудь ще». Таким чином, у більшості випадків людина стає журналістом внаслідок зваблювання; я не знаю нікого, хто з дитинства тягнувся б до журналістики».
Ким би не був «зваблений» до своєї роботи у газеті, одна із рис, властивих більшості потенційних (і тих, що вже відбулися) журналістів, — амбіції понад усе. Непряме підтвердження з «Компромісу» Сергія Довлатова: «У нашій конторі із тридцяти двох співробітників штату двадцять вісім називали себе «золоте перо республіки». Ми троє для оригінальності називалися срібними. Діма Шер, який написав в одній кореспонденції: «Штучна нирка — буденне явище наших буднів», мав славу «дубового пера». Іноді, проте, амбіції тягнуться далі журналістського «золотого пера». Там же:
— А чи правда, що всі журналісти мріють написати роман?
— Ні, — збрехав я.
Журналістські амбіції — палиця з двома кінцями. З одного боку, вони — «вічний двигун» газетяра. З іншого… Якось наш редактор, відповідаючи на запитання про критерії, що висуваються до кореспондентів «Дня», сказала про необхідність відповідності амбіцій «амуніції» (тобто інтелектуальному багажу). Зустрічаючи на сторінках деяких газет високорозумні роздуми про предмет, із яким журналіст — судячи з деяких ознак, — ознайомився вчора, розумієш, що зауваження небезпідставне.
Як і виникнення деяких несимпатичних літературних персонажів. У того самого Довлатова: «Він був готовий на все задля досягнення мети. Користувався будь-якими засобами. Мета уявлялася дедалі туманнішою. Життя перетворилося на досягнення засобів. Альтернатива добра і зла переродилася в альтернативу успіху та невдачі. Активна життєдіяльність загальмувала етичне зростання. Коли нас познайомили, цей був типовий журналіст з його роздвоєністю і цинізмом. Про журналістів влучно висловився Форд: «Чесний газетяр продається один раз». Але я вважаю це висловлювання ідеалістичним. У журналістиці є скупні пункти, комісійні магазини і навіть барахолка. Тобто перепродаж триває з усіх сил».
Проте не все так погано. Чапек: «…співробітники редакції… й адміністрації якось тісніше пов’язані зі своєю роботою, ніж службовці багатьох інших установ. Це для них «наша газета», як буває «наше село» або «наша сім’я». Перехід з однієї редакції до іншої — це немовби пляма на совісті і завжди носить дещо скандальний характер, на зразок розлучення. Редакційна атмосфера сповнена фамільярності, люди газети метушливі і трохи цинічні, часто поверхневі і легковажні, але я думаю, що якби мені судилося народитися знову, я б ще раз дав звабити себе до журналістики».
«МУХИ НА КОВБАСІ»
Більшість журналістів (особливо з тих, кому не пощастило з керівництвом, з якого ідеї б’ють фонтаном) перебуває у безперестанному пошуку тем. На початку творчого шляху це нерідко закінчується курйозами. Як, наприклад, у героя оповідання Михайла Зощенка «Письменник» (1923 рік):
«Конторник Микола Петрович Дровишкін давно мріяв зробитися кореспондентом. Він надіслав навіть одного разу до газети «Червоне диво» листа з проханням прийняти в робкори». «Й одного разу» отримав відповідь із завданням писати «про побут». Після того як захоплення Дровишкіна трохи вщухло, він замислився: «Про що ж я писатиму? Як про що? Про побут… Ось, наприклад… Ну що б? Ну ось, наприклад, міліціонер стоїть… Чому він стоїть? Може, йому сонце пече, а зверху жодної покришки немає… Гм, ні, це дріб’язково…»
Дровишкін пішов далі і зупинився біля вікна ковбасної.
«Або ось про мух… Мухи на ковбасі… Потім трудящі їстимуть…»
Проте після деяких роздумів і купівлі «півфунта чайної» у крамниці, герой Зощенка і цю тему визнав дріб’язковою... «Нічого значного Дровишкіну не спадало на думку. Навіть люди, які проходили повз нього, були звичайнісінькими, зовсім непридатними для видатної статті».
Зрештою, тему Дровишкін знаходить. І після ночі праці будить дружину, щоб почути її думку про описане «явище з життя»: «Дровишкін сів проти дружини і почав читати глухим голосом. Стаття починалася туманно, і значення її навіть самому Дровишкіну було незрозуміле, але зате кінець був влучний:
«І замість того, щоб бачити перед вікнами ландшафт природи, трудящі часом споглядають перед очима мокру білизну, яку розвісили для просушування. За прикладом ходити недалеко. Не далі як сьогодні, повернувшись після трудового дня, я побачив вищезгадану білизну… Час покласти цьому край. Те, що за старого режиму було звичайним явищем, сьогодні не повинно бути».
— Ну як? — спитав Дровишкін, боязко глянувши на дружину. — Добре?
— Добре! — сказала дружина. — Тільки, Колю, ти про яку білизну кажеш? Адже це наша білизна перед вікнами…
…Дровишкін опустився перед дружиною й, уткнувшись носом в її коліна, тихенько заплакав.
— Вірочко! — сказав Дровишкін, сякаючись. — Здається, все я маю: і стиль красивий, і талант, а ось не можу… І як це пишуть люди?»
Утім, пошук оригінальної теми — проблема не тільки для журналіста-початківця. Ще в 1885 році Антон Павлович Чехов у «неправдоподібному оповіданні» «Два газетярі» описав журналістів двох типів. Такого, який страждав від відсутності масштабних тем, й іншого, готового писати про що завгодно. Перший із його героїв, кореспондент Рибкін, навіть задумав повіситися — через те, що… «писати нема про що». «Про касирів писали, про аптеки писали, про східне питання писали… до того писали, що все переплутали… Писали про невіру, про тещ, про ювілеї, про пожежі, жіночі капелюшки, падіння моралі… Весь Всесвіт перебрали і нічого не залишилося». Журналіст Шльопкін, який зайшов до нього, взявся відраджувати колегу, запропонувавши «мілкіше плавати»: «Вдивися у билинку, у піщинку, у щілинку… всюди життя, драма, трагедія! У кожній трісці, у кожній свині драма!» Навіть виїденого яйця Шльопкіну «на сто нумерів вистачить». Та аргументи ці на Рибкіна не подіяли, він таки вішається. А Шльопкін… «сів за стіл і за одну мить написав: замітку про самогубство, некролог Рибкіну, фейлетон щодо частих самогубств, передовицю про посилення покарання самовбивць і ще кілька інших статей на ту саму тему. Написавши все це, він поклав у кишеню і весело побіг до редакції, де на його чекали винагорода, слава і читачі».
Теми темами, але будь-яка газета знайде, чим порадувати своїх читачів. І точно так само кожен читач знайде свою газету. Майже як у неповторного П. Г. Вудхауса («Псміт-журналіст», (1915): «У Нью-Йорку ви знайдете будь-який друкований орган, який тільки здатна вигадати найпримхливіша уява. Охоплено всі верстви суспільства. Якщо до Нью-Йорка приїде ескімос, то перше, що він побачить у газетному кіоску, майже напевно буде «Тюленячий жир» або інша така сама газетка, яку видає ескімос для ескімосів».
І, як пише Чапек, «ще не бувало випадку, щоб газета містила лише коротке повідомлення читачам, що за минулу добу нічого визначного не сталося, і тому писати нема про що. Читач щодня отримує і політичну статтю, і замітки про зламані ноги, і про спорт, і про культуру, й економічний огляд. Якщо навіть усю редакцію звалить грип, газета все-таки вийде, й у ній будуть усі звичайні рубрики, таким чином читач ні про що не здогадається і, як завжди, бурчатиме на свою газету».
«НАШ ЧИТАЧ»
Було б дивно, якби письменники, які мали журналістський досвід, жодним словом не обмовилися про читачів газет. Оскільки, по-перше, відзначає Чапек, читач газету купує, а, по-друге, «тому що певною мірою він бере участь у її створенні».
«Ми часто ставимо перед собою запитання:
— Який наш гіпотетичний ідеальний читач? Хто він? Чим займається? Наскільки високий його культурний рівень?
…Ось і виходить, одна газета повинна задовольняти багато вимог… А отже, наша газета повинна бути різноманітною, багатосторонньою, універсальною.
Таким самим ми уявляємо і нашого гіпотетичного читача.
Це людина будь-якого віросповідання, яка ненавидить тиранію, демагогію і дурість.
Яка володіє широким кругозором у сфері політики, науки, мистецтва.
Яка віддає належне як високій літературі, так і розважальному читанню.
Яка відкидає снобізм, цікавиться шахами і футболом, голлівудською хронікою й астрологічними прогнозами.
Це людина, стурбована долями заручників, але готова захопитися і кросвордом.
Це людина, що зрозуміла головне — світ врятують відвага, доброта і благородство.
Коротше, це — звичайна людина, проста і складна, сумна і весела, розсудлива і безтурботна…
Сподіваюся, ти впізнаєш себе, читачу?», — запитує Сергій Довлатов у своїй «Невиданій книзі», складеній із редакторських колонок газети «Новий американець», головним редактором якої був він сам.
Для Бальзака «гіпотетичний читач» узагалі був загадкою: «Можливо, передплатників зрозуміти ще важче, ніж газети й газетярів. Бачачи, як газети змінюють об’єкти ненависті, сповнюються доброзичливістю до політиків, яких ще нещодавно щодня знищували словом, хвалять сьогодні те, що ганьбили учора, об’єднуються з тими зі своїх побратимів, проти яких воювали напередодні або минулого року, відстоюють абсурдні ідеї, передплатники продовжують їх читати і передплачувати їх із відвагою і самовідданістю, які абсолютно неможливі у стосунках між двома людьми».
І насамкінець ще один фрагмент із нарису Карела Чапека: «У кожній редакції існує безліч різних поглядів на те, чого хоче або не хоче «наш читач». Наш читач не хоче, щоб його дуже багато напихали політикою, але хоче, щоб його чесно інформували про неї. Наш читач — за смертну кару для вбивць, але нарівні з цим він схвалює виступи проти жорстокого поводження з тваринами. Наш читач любить розумні міркування, але не менш ніж і яке-небудь веселе чтиво. Загалом, усе, що друкують у газетах, з’являється там лише тому, що «читач цього вимагає». Щоправда, сам читач про це не заявляє, зате він часто письмово або усно висловлюється про те, чого не хоче бачити у газеті. «Шановна редакціє, якщо у вашій газеті ще друкуватимуть усіляку нісенітницю про вегетаріанські вітаміни і про те, що у нас, м’ясоторговців, хороші доходи, то я вашу поважну газету виписувати перестану, про що й повідомляю з величезною повагою. Власник м’ясної крамниці такий-то. P.S. Вашу поважну газету виписую вже восьмий рік»… Звідси видно, що читач газети — істота незбагненна і догодити йому нелегко. …І все ж читач любить свою газету. … І недаремно ж кажуть «моя газета». Адже не кажуть — «я купую своє листкове печиво» або «свої шнурки для черевиків»; але кожен купує «свою газету», і це свідчить про особисті і тісні зв’язки…»
І ми також віримо, що «наш читач» вважає «День» «своєю газетою»…
