МОЛОДША СЕСТРА ВЕНЕРИ МІЛОСЬКОЇ
Зелені пагорби за вікнами скидалися на гігантські хвилі. Потім вони заспокоїлися і вляглися у таврійський степ. Уже в Криму суша знову «заштормила» — вдалині піднялися фіолетові гори. Але гори залишилися праворуч. Ми рухалися вздовж нитки Кримського каналу до Феодосії. Ми чекали зустрічі з морем.
З одного боку — буденно, а з іншого — могутньо, мов гігантська гусениця, наша автоколона втиснулася у вузькі вулички стародавнього міста. Відпочиваючі дещо очманіло проводжали поглядами автоармію, яка під Джанкоєм знову з’єдналася з двох половинок.
Ознайомлювальна екскурсія Феодосією.
Заснували місто греки. Греків прогнали гуни, тих — італійці, цих — турки, а останніх, уже у XVIII столітті — росіяни. Катерина II з пристрасті до всього грецького повернула місту його споконвічну назву. Виглядає чехарда назв таким чином: Феодосія, Ардабда, Каффа, Кефе, Феодосія. Коло замкнулося.
Ходимо по набережній, де дихають зарозумілістю і пишнотою свіжовибілені особняки. Їх набудувала у змішаному стилі феодосійська буржуазія на початку ХХ століття. Навіть спорудили копію Венери Мілоської. Щоб була, про всяк випадок. У Парижі є, а у Феодосії ж що? Стоїть прославлена, міцного вигляду дівчина в портику, як пам’ятник честолюбству феодосійських багатіїв. Здається, її спортивні форми надихнули радянських скульпторів додати їй руки і вкласти в них весло. Щоб даремно не простоювала, а ділом займалася...
І на фоні всієї цієї псевдоаристократичної (але дуже яскравої!) архітектурної краси виникає розмова про манери проміж двох наших журналістів:
— А що це в тебе за пляма на штанях?
— Від морозива. Що тепер поробиш?
— Коли їси морозиво — брюки треба знімати, — повчально промовив нашенський аристократ...
БОТАНІЧНІ ЧУДАСІЇ
Екскурсовод розповіла цікаву деталь про місцеві пірамідальні турецькі тополі. Якщо їх не підрізати, вони з чоловічих особин перетворюються на жіночі. А якщо провести аналогію з людьми, теж виходить: довге волосся — ознака жіночності, натомість коротке — чоловіча ознака. Лише варвари, індіанці та рокери — виняток.
«Є у нас і гімалайські кедри, — продовжувала екскурсовод, — Але найдивовижніше дерево — отруйне. Вколешся — і все!»
Ми з побоюванням оглядаємо акуратно підстрижену ялиночку, навіть не відділену на клумбі огорожею. Напис «Не лізь — уб’є» відсутній. З цього дерева царі любили робити кубки для гостей. Якщо в такий посуд налити вина — через годину гість давав дуба. У чому проявляється своєрідність царської гостинності? Щоб і владу зберегти, і продукти зекономити.
Сама ялинка дуже симпатична і не справляла гнітючого враження. Але фото її не вміщую. А то мало що. Раптом народ за допомогою цього дерева почне вирішувати квартирні питання.
ХУДОЖНИК-МАГНАТ
Завалюємо до найвідомішого будинку-музею Івана Айвазовського.
Айвазовський, виявляється, не лише воду малював, а й був місцевим магнатом. До того ж він перебував у чині дійсного таємного радника.
У дитинстві малював вугіллям на білих огорожах сусідів. За цим заняттям його одного разу і застукав градоначальник. Але не покарав, а навпаки — відправив учитися до Сімферополя, а потім і до Петербурга, де малюнки хлопчика викликали фурор (не ті, що на огорожі, звичайно).
Став наймолодшим академіком. Знав увесь бомонд. У Пітері його особливо цінував Крилов. Також у 1836 році бачився з Пушкіним. Густі південні бачки робили їх схожими, немов братів. В Італії Айвазовський познайомився з Гоголем. Об’їздив з успіхом усю Європу, був навіть у Штатах. Але вважав за краще жити не в столицях, а на батьківщині — у Феодосії.
Від першого шлюбу у нього було четверо дочок. Причому дружина сама пішла від нього, що на той час було рідкістю. За 26 років шлюбу не притерлися!
Взимку Іван Костянтинович мотався до Москви та Петербурга. Влаштовував виставки і справи. Вирішував і проблеми, пов’язані з рідним містом. На свої гроші побудував водопровід. Айвазовський по суті був реальним управителем Феодосії. Коли він повертався з Петербурга, народ стояв у такому мовчазно-напруженому очікуванні, що дзвоник його конки було чути за кілька кілометрів. Батько прибуває!
Для його нагород та грамот (деякі з дорогоцінних металів і важать близько двох кілограмів) — відкрили в музеї окрему кімнату.
Айвазовський — фанат моря. Воду він зображав дедалі точніше, але критики наполегливо лаяли його за те, що «він не розвивається». Що загалом правда. Однак головний його «шматок води», картина «Серед хвиль» — якраз і вражає самодостатністю зображення водної стихії.
Усього полотен ним написано близько 4000. Голівудський конвеєр!
У ті часи панувала школа живопису, яка відкидала малювання з натури. Він робив тільки ескізи, і вже за ними, як письменники за дорожніми записами, створював картини з пам’яті. Вдома у нього була спеціальна кімната з темними стінами, де він за допомогою уяви фотографічно точно проявляв морські пейзажі.
Незважаючи на те, що Айвазовський вважав за краще жити в провінційній Феодосії, представники світового бомонду в гості до нього навідувалися самі. Для зірок опери було навіть влаштовано естраду. Зараз у будинку про це нагадує лише затишний білий рояль на тлі морського пейзажу. Так і уявляєш, як за цим інструментом, якийсь «золотий голос Європи» виводить щось на морську тематику. Мені, щоправда, нічого, окрім «Шаланды полные кефали», на думку не спадає...
Насамкінець екскурсовод розповіла, що Антон Чехов був у гостях уже старого майстра і занотував у щоденнику, що той свою другу дружину «тримає в шорах». Напевно, щоб не покинула, як перша.
Виходимо на набережну до улюбленої музи Айвазовського — моря. Екскурсовод одразу додала, що феодосійський берег Антону Павловичу не подобався, але тутешнє море письменник порівняв із ніжним волоссям юної дівчини.
Імовірно, під враженням цієї метафори один із журналістів, великий поціновувач жінок, тихенько ушився на пляж. Щоб, так би мовити, пересвідчитися на власні очі.
ВАВИЛОН
Інші ж, зі співчуттям подивившись услід утікачеві, вирушили до старовинного Краєзнавчого музею, якому вже 190 років від дня заснування і який занесено до міжнародних каталогів.
На вході парочка дистрофічних мармурових левів. Спини царів звірів відполіровані сідницями маленьких феодосійців. За твердженням городян, серед них немає жодного, хто б у дитинстві не осідлав цих скульптурних хижаків.
Експозиція досить різнорідна. Діорамами ландшафтів. Опудала чайок сперечаються з намальованою стихією.
У сусідньому залі — половецька статуя XI століття. Людина склала на животі долоні, ніби для молитви. Вирішили — чергова «кам’яна баба». Підпис «Половецький воїн». Ще той солдат!
У наступному залі — зліва експозиція християнських церковних атрибутів, а праворуч — фотовиставка, де було представлено фотографії з особистих архівів фашистів під час окупації. Від останніх, звичайно, кров зупиняється. Виставка приурочена до 60 річчя звільнення Феодосії. Юні німецькіокупанти фотографувалися на фоні повішених. Деякі з ветеранів, за словами директора, обурювалися, але більшість сприйняла нормально. Що було, те було.
Насамкінець ми помилувалися колекцією древніх грецьких амфор і якимось гібридом дракона та лева, явно вавилонської пори. Схожі речі в Європі я бачив лише в берлінському Пергамоні. Опісля ми вирушили, напевно, до одного з найоригінальніших музеїв — імені Олександра Гріна. Цей музей — артистичне втілення світу уяви письменника. Але про це читайте у наступному п’ятничному номері.
