Кандидат соціологічних наук із Донецька Тетяна ЄРЕСКОВА довго сподівалася, що до зими — на сході встановиться мир. Восени науковець переконалася: конфлікт у регіоні триватиме довго. За останні місяці Тетяна побувала у Харкові, Дніпропетровську, Одесі, вже окупованому Донецьку, і в жовтні перебралася до Києва. «Шкода, що так сталося», — каже експерт про ситуацію у регіоні. Чому частина України провалилася у «діру», і як правильно називати Донецьку і Луганську області соціолог Тетяна Єрескова розповіла «Дню».
— Чи була різниця між регіонами сходу України — наприклад, Дніпропетровською і Донецькою областями, до збройного конфлікту?
— Обережно ставлюся до слова «різниця». Перевага Харкова і Дніпропетровська у тому, що люди вчасно зрозуміли, може, на прикладі Донецька, що «русская весна» — це серйозно. Адже спочатку все виглядало, як театр абсурду. Збиралися люди похилого віку, співали «Вставай, страна огромная!», згадували, як їм добре було в молодості. Здавалося, поговорять і розійдуться. Потім зрозуміли, що це по-справжньому.
Різниця між регіонами є, але не надто велика. Проблема Донецька в тому, що у роки незалежності культивували легенду про його «Інакшість». Тож у вересні я побачила, що на цій території живуть люди, які не вважають Україну рідною країною. За понад 20 років не з’явилася національна ідея, яка б нас згуртувала.
Після Майдану для Донецька ніщо не змінилося, нікого з місцевих можновладців не зняли — активні дії у цьому напрямі почалися в Києві. Проте людей на Донеччині стали залякувати. Казали, оскільки це — регіон Януковича, всі «отримають» від нової влади. Раптом на сході спливли «київські фашисти», плакати часів Великої Вітчизняної. Звідкіля все це повилазило?
— Дійсно, звідки стільки ненависті?
— Не можу оперувати такими різкими словами. Ніхто на Донеччині не ненавидить Україну, все це ситуативне. 2007 року досліджувала національну самосвідомість жителів Донецька. Це був спокійний рік, рівень життя виріс. Донеччани мали яскраво виражену регіональну ідентичність — патріоти свого краю, люблять рідне місто. Місцевий патріотизм особливо проявився 2012 року, під час підготовки до Чемпіонату Європи з футболу. Тоді Донецьк позиціонувався як європейське місто, і це не викликало негативу. Люди замислилися, чим пишатися, почався ребрендинг міста. Приїжджали українські гурти, наприклад, «Океан Ельзи», газета «День» привезла свою фотовиставку, з’явилися різні арт-проекти, фестивалі. І в один момент все зруйнувалося.
Річ у тім, що люди на Донеччині ніколи не жили добре. Працювали тяжко, і за будь-якої влади їм було погано, не вистачало грошей. Отже, треба було знайти винного. А коли не можеш його знайти, від безсилля чи страху стаєш агресивним. Тож настрої людей на сході — не ненависть, а агресія від безсилля. Звичайно, це не стосується збройних формувань, які свідомо коять злочини.
На Донеччині створюється паралельна реальність: сенс існування — вижити, поїсти. Люди старшого віку розмірковують: «Жили колись на окупованій території, от і поживемо ще, почекаємо, доки нас звільнять!» Панують настрої «назад в СРСР», усі згадують «золоті часи», коли шахтарі й металурги були найбільш шанованими людьми.
Наша країна є поліетнічною; різниця мов, менталітетів, культур — на поверхні. Треба шукати джерело єднання, але тільки в 2010 році почали про це говорити. Після Євромайдану проводили акцію: у Львові говорили російською, у Дніпропетровську — українською. Але було пізно, руйнівний процес уже пішов.
На сході зароджувалося покоління патріотів України. Втім, коли українці у Донецьку піднялися за єдність, ніхто їх не захистив. Хтось влучно підмітив, що люди, які живуть минулим, визначили долю регіону.
«ЦЕ — ІНФЕКЦІЯ, ЯКА ШИРИТЬСЯ»
— Хто зіграв визначальну роль в ескалації конфлікту? Це — настрої людей чи зовнішній вплив?
— Гадаю, 50 на 50. Є теорія про те, що сфера діяльності людини визначає її світогляд. Якщо працюєте у жорсткому закритому циклі, крок ліворуч чи праворуч може коштувати життя вашим колегам. Місцеві завжди були незадоволені владою Києва, але зовнішній фактор зіграв величезну роль. Без підтримки ззовні, це б згасло само собою.
Уявіть, як безробітного з маленького міста Мар’їнка вводять до зали обласної ради, саджають у червоне бархатне крісло, дозволяють натиснути на кнопку. Той безробітний бачив це по телевізору, і це якось надихає. Такі люди зараз в уряді «ДНР». І мені, науковцю, складно визначити: вони щиро вірять у те, що кажуть, чи ні? Територія зайшла у присмерки.
Дехто у «ДНР» просить не чіпати «республіку», каже, що область впорається без України. Але страшно залишати ці землі в такому стані. Це — інфекція, яка шириться. Добре розумію ситуацію, бо народилася і жила в Одесі, у Донецьк приїхала 2003 року. По-перше, можу оцінити ситуацію з боку, по-друге — перед очима приклад Придністров’я.
«ЗАРАЗ ПРОТЕСТУВАТИ У ДОНЕЦЬКУ МАРНО»
— Останніми роками у Донецьку активно формувалося інтелектуальне середовище. Що з ним сталося зараз?
— Розсмокталося. Багато людей, орієнтованих на Європу, виїхали, бо з’явилася реальна небезпека для життя. Громадяни боролися, відстоювали Україну, а потім переселилися до Львова, Києва, Івано-Франківська, Запоріжжя. На зайнятих «ДНР» територіях лишилися люди, які з останніх сил чесно роблять свою справу, без зарплат. Але що далі?
— Що змушує людей, яким чужа «ДНР», залишатися на окупованих територіях?
— Любов до міста, брак коштів на переїзд, літні батьки. Мене покоробило, як нещодавно по телевізору жінка із зав’язаним обличчям, здається, у Черкаській області, закликала тих, хто у Донецьку, протестувати на вулицях. Так, люди багато чого зробили для формування небезпечної ситуації. Але легко казати про це у безпеці та з прихованим обличчям. Зараз протестувати у Донецьку марно. Можливо, дехто приймає соціальну реальність, у якій живе, але не робить її своєю.
— Як Україні будувати відносини з містами, підконтрольними самопроголошеним республікам?
— Не можна ці території ізолювати, хоча дуже хочеться. «Там» не побачать, як в Україні добре, а у «ДНР» погано. Люди як жили погано, так і живуть. А тут ще й зовнішні сили посприяють «правильній» картинці.
Треба не припиняти пересуватися автобусами. У людей має бути можливість їздити одне до одного. І не варто різко говорити про тих, хто залишився у підконтрольних бандитам містах.
Так, сьогодні на Донеччині — час малоосвічених людей, їх витягли назовні. Регіон складний, бо ним ніхто не займався — може, комусь вигідно було тримати його в такому стані. Але місцева консерваторія — одна з кращих в Україні, є чудові медичні опіковий та перинатальний центри, органний зал. Були назви вулиць українською, українські передачі, й Марія Матіос цього року приїжджала, представила виставу «Нація» — багато людей її дивилися. Молодь почала їздити на навчання за грантами. Активісти підтягували загал, виросло б ще два-три покоління, і ситуація була би геть іншою, ніж маємо зараз. Але хтось все це припинив.
— Із Донецької і Луганської областей виїхало чимало інтелігенції. Як переселенці впливають на сприйняття сходу в інших регіонах?
— Хто мав зв’язки з усією Україною раніше, має їх і зараз. Звичайні люди з Донецька на мирних територіях можуть навіть сердитися: «Вам тут добре, а у нас стріляють». У всякому разі, одна гарна людина не створить уявлення про регіон і навпаки. Я не сильно розраховую на людей у формуванні іміджу області.
«У ДОНЕЦЬКУ Є ЖАХЛИВИЙ ПОДРАЗНИК — АЕРОПОРТ, ЯКИЙ НАБУВ СТРАТЕГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ»
— Інтелектуали зі сходу кажуть, що слово «Донбас» некоректне. На вашу думку, як правильно називати ці території?
— Донбас — Донецький вугільний басейн — назва родовища. Це слово стало якимось жаргонізмом. Наприклад, вираз «Донбас порожняк не гонить». Є Донецьк, окремо — Донецька область, є Луганськ і Луганська область. Так і слід називати.
Донбас для мене — щось аморфне і безлике. Донбас не можна почути, бо це незрозуміло хто. Як і категорія «народ». Є люди, соціум, народність. А що таке «народ» — не розумію.
— Чим зараз відрізняються Луганськ і Донецьк?
— У Луганську не стріляють, у Донецьку — стріляють. Луганськ повністю під «ЛНР», у Донецьку є жахливий подразник — аеропорт, який набув стратегічного значення. Здавати його не можна у жодному разі. Це — символ. Хоча розуміємо, якими наслідками це загрожує. Не можна нічим поступатися, бо поступки розцінюються як слабкість.
«НЕОБХІДНО ВИВЕЗТИ З ДОНЕЦЬКА, ЛУГАНСЬКА УСТАНОВИ, ЯКІ ПОТРІБНІ УКРАЇНІ»
— Потрібна сила, яку поважатимуть?
— Власне, чому ситуація на Донеччині вважається безвихідною. Застосувати силу не можна, бо там люди. Хто прийме таке рішення, повторить сценарій штурму Грозного, який зрівняли із землею. Йти на поступки, у свою чергу, неможливо — адже просять віддати території. Схоже на ситуацію із важкохворим. Лікарі зробили все можливе і чекають: якщо організм молодий і здоровий, людина виживе.
Чудово, що світова спільнота тримає руку на пульсі подій. Треба використовувати цей фактор. Власних сил у так званих республік немає. Для когось «ополченці» — звичайна робота, хтось пере для них, хтось готує. Хтось взяв зброю і щось охороняє, бо грошей немає. Але і українці за німецьких окупантів працювали в Києві.
Необхідно вивезти з Донецька, Луганська установи, які потрібні Україні. Хоча б номінально. Не завжди треба чекати ініціативи знизу, бо людей скував страх. Треба, щоб у жителів окупованих міст з’явився реальний вибір. А то й Україна начебто не відмовляється від них, і функціонують вони на території «ДНР».
У нас завжди як було? Керує певна політична сила. За п’ять років до влади приходять інші люди і кажуть, що раніше все було не те, а тепер все буде правильно, поки ж вертаємося до того, де були. Якщо на папірці креслити і стирати гумкою багато разів, з’явиться дірка. У такій дірі опинилася Донецька область.
«БІЛЬШІСТЬ ЖИТЕЛІВ ДОНЕЧЧИНИ БОЯТЬСЯ ЗМІН»
— Якщо завтра прокинемося і виявиться, що всі бойовики «ДНР» та «ЛНР» зникли з України, що буде із окупованими нині територіями?
— Важливо, хто перший добіжить. З людьми треба розмовляти. Більшість жителів Донеччини бояться змін, не хочуть змінювати реалії. Ось шахтар, він вміє тільки добувати вугілля, а йому кажуть, що закриватимуть шахти.
Треба їхати і вішати українські прапори на всі будівлі. На територіях Донецької й Луганської областей живе багато людей, якими треба управляти. Там потрібні мудрі керівники.
Влітку, коли у Донецьку був мер Олександр Лук’янченко, фарбували бордюри, підстригали троянди, транспорт ходив у штатному режимі. У простих людей склалося відчуття, що життя триває. Може, і не треба було цього робити. Не ходив би транспорт — може, люди би злякалися. А так створили ілюзію нормального життя.
У Донецькій області потрібні люди, яким би повірили. Цей регіон ніколи нікому не довіряв. Усі волевиявлення донеччан були протестними, голосували проти певних політиків. Хоча і при «своїх», і при «чужих» жили однаково.
У мене одне слово: шкода. Шкода, що так відбулося з Донецьком. Але бомба спрацювала, треба рухатися далі. Тим більше, що «донецький сценарій» може повторитися і в Одесі, й у Запоріжжі, й у Харкові, й у Дніпропетровську. Усе залежить від того, як підігріти настрої потрібних людей.
