Їхали широким Кайдацьким мостом, поміж багатоповерхівок житлового масиву «Фрунзенський», повз «куряче» озеро... Щороку з нашого гірничого університету сюди приїздить ціла делегація від Центру культури української мови імені Олеся Гончара. Адже саме тут жив наш уславлений земляк. Виявляється, всі знайомі місця. Нараз машина пірнула у меншу вуличку, другу. Спинилася. Тут? Саме звідси Олесь Терентійович щодня ходив на заняття до Дніпропетровського університету! Хотів, як повернувся з фронту, їхати до Харкова, а сестра наполягла: «Та хіба у нас немає такої школи?! Лишайся, ми з дітьми в одній кімнаті, а ти у другій будеш...» .
Звичайна огорожа і манюнька-манюнька хатка. Її можна було б і не помітити з-поміж інших новеньких садиб. Коли б не уквітчані портрет Олеся Гончара і меморіальна дошка на стіні хати під дахом. Сюди... Відчиняємо двері.
— «Христос Воскрес!» не забудьте сказати, — нагадує нам, озираючись і помітно хвилюючись, голова обласної Спілки письменників Леся Степовичка, що приїжджала сюди вже не раз. Пішла у двері з букетом квітів, а ми — слідом, з іншими гостинцями. Хтось нагадав:
— Сьогодні ж і Благовіщення!
З хати пахнуло теплом, ладаном, миром...
— Заходьте-заходьте, — почувся голос господині. У хусточці, старенька (96 ж років 4 квітня справила!), Олександра Терентіївна привітно вдивлялася в кожного гостя.
— І оцього хлопця я знаю, — щиро поцілувавшись із Лесею, старенька взяла за руку професора Віктора Пушкіна (це в його Інституті гуманітарних проблем при НГУ й організовано Центр Гончара).
Ми не втрималися, щоб не засміятися: «Хлопця!..».
— Так-так, я ж найстарша, а ви — хлопчики й дівчатка, — продовжувала сестра нашого письменника.— Господь умудряє людей, робить їх розумнішими, — перехоплює наші погляди Олександра Терентіївна.
А я й далі продовжую роздивлятися кімнатку, обвішану образами, вишитими рушниками, портретами Олеся Гончара. Угорі в кутках стелі — випалені хрести.
Подумалося, оце тут, розплющуючи очі, з Богом прокидалися дорослі й діти. Таким був їхній перший вранішній малюнок. Тому й вдячною була доля до цих православних людей.
— Олесь так і казав нашій бабусі: «Я знаю тільки вас і Бога», — пригадувала далі Олександра Терентіївна. — І на війні, розповідав нам, бачив, як довкола солдати падали, мов снопи. А йому — нічого! Поранило лише раз у ногу. Доки вийшов з госпіталю, війна і скінчилася.
Та й батько наш, як ішов на громадянську, — пригадувала далі Терентіївна, — мати в рушника замотала Євангеліє і під руку йому сунула. Так зі святою книжкою і повернувся батько живим... Потім я народилася, через три роки братик. Бувало, в батька питали: « А чого ви дітей однаково назвали?». То він казав: « На царів готую!». А коли Сашкові півтора рочки сповнилося, мама померла. Розлучилися з братиком на 15 літ! Як я вже заміж виходила, тоді й побачилися... Коли з війни вертався, не знав, чи до мене їхати, чи до бабусі. Друзі й присовітували: «Їдь до сестри!»...
— А про війну він взагалі не любив говорити, — підтримала розмову письменниця Леся Степовичка. І разом із Віктором Пушкіним почали пригадувати, що Гончар вважав за краще одну книгу написати про загиблих друзів, аніж говорити. Бувало, зберуться ветерани, і один з поперед одного про свої подвиги розповідають. Олесь Терентійович постоє мовчки на хворих ногах, послухає, махне на їх балачки рукою : «Бовкуни!». Розвернеться й піде геть. А було ж про що розповідати! Стільки нагород мав, справжніх, бойових! Таких на ювілеях не давали... Три медалі «За відвагу», ордени Червоної Зірки, Слави... Можна сказати, за один роман двічі був удостоєний Сталінської премії...
Я роздивлялася хату родини Олександри Терентіївни Сови. Дві невеличкі кімнати розділяла піч. Від неї йшов дух далекого дитинства. У печі стояв чайник, із завжди гарячим чаєм. На вікні — також квіти нашого далекого щастя — столітник, матіола.
— А отут, — це ми перейшли до другої кімнатки, — і жив Олесь. Оце його ліжко, тут він спав, учився, писав і «Прапороносців»...
Довкола — книжок! І Олесевих, і від багатьох письменників, поетів, науковців.
— Я тільки коли дочку повела до школи, разом з нею навчилася читати. Першою стала Біблія, яку дав Олесь, — щиро зізнається бабуся.
— А зараз за тиждень роман прочитує, а потім ще по кілька разів перечитує — це вже її донька нам стала розповідати. Прийшла з добренними смаженими пиріжками, й відразу стала всіх пригощати. — Зараз підемо до нас у хату, до столу.
А Леся Несторівна не втрималася від здивування, побачивши на бабусиному ліжку численну купу літератури : — Це ж мій журнал «Січеслав!», увесь зачитаний! І газета «Культура»! У мене такої немає... Тут бачу, нова стаття про Ліну Костенко, можна взяти почитати?
— А чого ж не можна? Будь ласка. — Бабуся далі продовжувала згадувати своє минуле, гірке сирітське життя. І жодного нарікання в її тихій оповіді, лише добрі поради.
— Любіть, дітки, всіх людей, жалійте, поважайте чоловіка. Він — Бог у родині. Я завжди в усьому корилася своєму чоловікові, тож ні сварок ніколи не було, лише любов та злагода. Від лукавого врятуєшся, тільки коли з Богом будеш, — зверталася далі до нас господиня. Вгостила просвірочками. — Сьогодні ж у церкві була, вперше оце, після зими. А треба ж постійно ходити, мислити про Бога, жити по совісті. До людей ходити, а не сидіти з рогатим ящиком!
Сплеснула в долоні:
— Порозбігалося все в голові, стільки всього знала!
— Та я вас на роботу до себе візьму, — посміхнувся Віктор Юхимович, — від вас користі буде більше, ніж від усіх нас!
— Ходімо ж до нашої хати, — стала кликати донька Тетяна. З родиною вони збудувалися в одному дворі, а мати так і не погодилася покинути рідних стін, що мають тепер охоронну грамоту, статус пам’ятки культури. Лишилася справжньою берегинею пам’яті брата.
Уже в хаті Тетяни нас радо зустрів її чоловік Микола. Усі живуть дружно, піклуючись один про одного. Дивилися сімейні фотографії і останні — з поїздки Тетяни до Києва. Там вона гостювала, зустрічалася з багатьма поетами, письменниками, звичайно ж, з усією родиною рідного дядька, його дружиною, Валентиною Данилівною Гончар.
Не зчулися, коли й стіл з’явився накритий. Все, як годиться. Винце домашнє, печене, смажене, груші зі свого двору.
— Ми це дерево посадили ще в 38-му, — розповідає Олександра Терентіївна. — Оце й досі родить. А вино — то за Тетяниним рецептом, смачне, покуштуйте! І вип’ємо до дна, щоб була думка одна!
І випили ми потрошку й до дна, як бабуся Шура сказала, за здоров’я усіх Гончарів, Біліченків, Сов, Бондаревських, Найд... Усіх нас, бо ж одна родина!
Поверталися додому знайомою дорогою і згадували свого Гончара. Бо дивиться ж таки на нас згори й радіє. Просив же він у Бога сонця й пісень, а ось воно тобі — і Сонце, й весна. І пісня рветься з грудей.
Боже, як гарно!
