2016 року проект «Від руйнування — до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві» громадської організації «Інформаційно-дослідницький центр «Інтеграція та розвиток» у партнерстві з DVV International в Україні отримав Grundtvig Award у номінації «Національний проект»*. Про їхню нову ініціативу «Замінимо мури відчиненими вікнами» розповідає керівник проекту Юлія Голодникова.
— Звідки виникла ідея проекту, і що означає його назва «Замінимо мури відчиненими вікнами»?
— Якось в інтерв’ю журналісту учасники нашого попереднього проекту проронили фразу: «Замінимо мури відчиненими вікнами...». Це була Житомирська організація «Паритет», і йшлося про пошуки взаєморозуміння в суспільстві, яке наразі розриває політична криза. «Замінимо стіни на відчинені вікна» — логічне продовження першого проекту «Від руйнування — до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві». Але цього разу наша мета більш масштабна: сприяти формуванню центрів освіти дорослих через налагодження співпраці між неурядовими організаціями і культурними установами (музеями, будинками культури, бібліотеками, театрами тощо) за умови реалізації культурно-освітніх ініціатив. Так її було сформульовано в документах, але якщо ви запитаєте, про що цей проект, то я відповім, що про подолання. Це подолання уявлень про те, що можна змінити в маленькому музеї або сільській бібліотеці, подолання опору тієї спадщини, яка нам дісталася від радянських часів разом із невпевненістю у творчих здібностях кожної окремо взятої людини.
— Оскільки вся проектна активність розвивається довкола культурних інституцій — музеїв, бібліотек, клубів, їх інфраструктура значною мірою визначає проблеми, з якими ви стикаєтеся: застарілі підходи до створення експозицій, обмежене розуміння того, як працювати з читачами і книгою, специфічне сприйняття клубу як місця проведення масових народних свят і шоу на кшталт «Міс району»...
— Так, але, окрім цього, ми зустрічаємося з реальністю людей, у житті яких є багато негативних емоцій, пов’язаних із загрозами закриття культурних установ через недостатність фінансування, ймовірність втрати робочих місць, маленьку пенсію, відсутність навичок адаптації до змін. Куди б ми не вирушили — у всіх регіонах ми стикнемося зі складним культурним ландшафтом.
Але в нашому проекті беруть участь різні організації. Деякі вже мають досвід реалізації культурних ініціатив різних форматів і добре розуміють, що основні проблеми культурного середовища малих міст пов’язані не лише із загальним рівнем економіки, але й із розірваністю соціальних зв’язків та відсутністю солідарного співтовариства. Звісно, скрізь є активісти громадських організацій, зайняті своїми проектами, є якісь професійні групи, є маргінали з арт-середовища, які створюють певні співтовариства, є субкультурні явища і є жителі міста. Щоб жителі міста позначили якось своє право на місто і захотіли взяти на себе відповідальність за зміну культурного середовища, необхідні різні механізми самоврядування. Учасники наших міні-проектів намагаються розвивати той соціальний капітал, той нематеріальний і матеріальний ресурс, який мають музеї і бібліотеки, створюючи на їх території культурно-освітні центри для дорослих.
— Чому акцент саме на дорослих? Робота таких центрів пов’язана з віковими обмеженнями?
— Навпаки, з розширеннями... Розширення можливостей для освіти дорослих — одна із складових місії всього проекту «Замінимо мури відчиненими вікнами», який реалізується ГО «Інформаційно-дослідницький центр «Інтеграція та розвиток» у партнерстві з Представництвом Інституту з міжнародної співпраці Німецької асоціації народних університетів в Україні (DVV International). У Німеччині модель народного університету передбачає створення центрів для розвитку освітніх програм, спілкування і культурного дозвілля представників локальних співтовариств. Це не клуби за інтересами, а, швидше, неформальні майданчики, завдяки яким дорослі можуть отримати необхідні знання, компетенції і навички соціалізації. Народні університети є і в Бельгії, і в Польщі, і в інших країнах. Проте для німецьких народних університетів сьогодні особливо актуальні питання адаптації і соціокультурної інтеграції мігрантів, коли людям спочатку допомагають набути базових мовних навичок, знайомлять із культурою й історією країни, що приймає, розвивають навички вчитися. І лише після цього слідує курс навчання тієї чи іншої майстерності, щоб людина змогла набути професійних навичок для працевлаштування.
— Діяльність народних університетів у них якось пов’язана з центрами зайнятості?
— Так, і не лише з ними. На останньому засіданні Європейської асоціації освіти дорослих у липні цього року на порядку денному фігурували питання найближчого і віддаленого майбутнього. Наприклад, у яких фахівцях має потребу і матиме потребу європейський ринок праці, які виклики стоять перед освітянами для дорослих у зв’язку зі зростанням потоку мігрантів із країн Близького Сходу і як вплинути на підвищення рівня цифрових навичок.
— А що у нас?
— В Україні «освіта» і «праця» — поняття, які потребують декомунізації. Обидва тісно пов’язані із застарілими сценаріями досягнення успіху, політикою соціального визнання й ізоляцією, з перевизначенням слова «інтелігенція», прив’язаного до теми «робітників розумової праці», і уточненням поняття «креативний клас». Наприклад, в Україні працевлаштування переселенців можна розглядати у контексті «у нас побільшало проблем», а можна у контексті розвитку креативних індустрій. Для багатьох людей ситуація кризи стала радикальною зміною життєвого сценарію, коли неможливе раніше виявилося реальним і позитивним: хтось освоїв нову професію, хтось відкрив свою справу або вперше написав бізнес-план і отримав грант на його реалізацію. У деяких випадках це потребувало мінімальних сировинних і кадрових ресурсів. Швейне ательє, сироварня, міні-агентство з виробництва рекламних матеріалів, арт-майстерні, IT-бізнес — ось лише небагато точок зростання. Ті, хто наважився рухатися вперед і не зупинятися на депресії, потребують спеціальних навичок, які можна здобути у центрах освіти дорослих, відкритих в Україні за фінансової підтримки DVV International.
Питання лише в мотивації: бути дорослим або залишатися там, де ти є. Як зазначив психотерапевт Олександр Ройтман, дорослий працює, тому що він хоче. Але я б додала, що є багато дорослих «дітей», які бояться повірити у те, що можуть більше, ніж думають, бояться прагнути більшого.
— Які навички і професії потрібні переселенцям? Хтось вивчає ці питання системно?
— Наші проекти дозволяють виявити лише частину питань, пов’язаних із потребами в освіті дорослих на місцевому рівні. Наприклад, на основі анкетних даних і звернень громадян ми проаналізували, які спеціальності могли б бути корисними для змін у містах. У минулому проекті «Від руйнування — до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві», виходячи з потреб регіонів з високим відсотком переселенців, ми запропонували рішення: залучення переселенців до життя громад через культурні ініціативи. Тобто, провідним завданням проекту було сприяння адаптації і соціалізації громадян через розкриття їхнього творчого потенціалу. Але виявилось, що зустріч з людьми з іншого регіону у місцевих жителів актуалізувала потребу в реінтеграції. І тоді ми запропонували і тим, і іншим разом створювати культурно-освітні центри.
Концепція проекту базується на тій ідеї, що освіта дорослих — це і засіб, і рішення, як зробити життя наповненим смислами, які люди обирають самі. Цей процес неминуче буде пов’язаний з культурою ведення діалогу усередині громад. Що ми хочемо встановити у міському парку? Фонтан, пам’ятник чи паркан? Хочемо прикрасити центральну вулицю квітами в горщиках? Хто їх купить, посадить і поливатиме? Тому або треба навчити активістів і допомогти їм знайти фінансування, або комусь потрібно почати тиснути на мерію і чекати, коли буде розпорядження про таку дію. У першому випадку ми отримуємо людей, які здобули навички декоративного садівництва і командної роботи, які можуть і надалі використовувати досвід колективної взаємодії. У другому — ми маємо справу з «уроком виховання влади».
— Але це теж важливо. А що як культурні ініціативи виявляться тимчасовим модним захопленням, трендом?
— Андрій Тарковський якось сказав: «Однією з сумних ознак нашого часу є, на мій погляд, той факт, що пересічна людина остаточно відрізана від усього, що пов’язане з роздумами про прекрасне і вічне. Скроєна на «споживача» сучасна масова культура — цивілізація протезів — калічить душу, дедалі частіше перегороджує людям шлях до фундаментальних питань їхнього існування, до свідомого відтворення самих себе як духовних істот...». На мій погляд, сучасна масова культура не перегороджує шлях людини до духовності. Радше духовність окремої людини не запитана устроєм сучасного суспільства. Змінилися не стільки умови праці і форми участі громадян у створенні культурних продуктів, скільки повсякденне життя людини, у якому поки що не знаходиться місця для осмислення цінності різноманітних практик творчого самовираження як соціальної норми. У наших проектах ми прагнемо підхопити креативні ініціативи і підтримати їх, запропонувати учасникам освітні програми з розвитку навичок культурного менеджменту, фандрайзингу, просування творчих освітніх програм у малих містах і не лише це. Наш принцип: через культуру — до продукування ідей спільноти. Його формування не обов’язково має відбуватися довкола культурно-освітніх центрів. Даймо людям освітні можливості, відкриймо майданчики для комунікації, створення подій і наповнення музеїв, клубів і бібліотек новими смислами. А далі люди самі навчаться регулювати відносини всередині спільнот і досягати спільних цілей.
* Grundtvig Award присуджується ЕАЕА, названа на честь Ніколая Фредеріка Северіна Грундтвіга (1783—1872), датського просвітителя, який мав надзвичайний вплив на розвиток неформальної освіти дорослих у Європі й у всьому світі. Заохочує проекти, які породжують нові ідеї, партнерства, методи, а також нове розуміння того, як можна працювати у навчанні дорослих.
