Для більшості із нас слово Голокост, яке означає масове винищення нацистами
євреїв під час Другої світової війни, ще донедавна було невідомим. Але
за словом приходить і правда про цю чи не найжахливішу трагедію в історії
людства. І чим більше дізнаєшся про страхіття не такого вже далекого минулого,
то хочеться вигукнути: «Не може бути!» й змахнути з повік рештки цього
жахливого сну. Але то був не сон, і ми не маємо права забувати цієї жорстокої
істини. Бо лише усвідомлюючи всю трагічність Голокосту і пам’ятаючи про
нього як про минуле, ми докладаємо всіх зусиль, аби подібне ніколи не повторилося
у майбутньому.
Втім, одного лише розуміння, бажання та благих намірів замало. Потрібні
конкретні дії конкретних людей. Саме такою людиною можна вважати американця
Майкла Беренбаума, Президента Фонду історичних відеоматеріалів «Ті, хто
пережив Шоа».
«Я приїхав до Києва, щоб обговорити з представниками української політичної,
бізнесової та інтелектуальної еліти діяльність Фонду в Україні, спрямовану
на утвердження ідей гуманізму та протистояння загрозі екстремізму та міжнаціональної
ворожнечі у всіх її проявах», — заявив кілька днів тому на прес-конференції
у київському Будинку вчених доктор Беренбаум. Нижче публікуємо стислий
виклад його виступу та відповіді на запитання журналістів.
— Фонд було засновано 1994 року відомим американським громадським діячем
та кінорежисером, автором безсмертного «Списку Шиндлера» Стівеном Спілбергом.
Після виходу фільму у світ в Спілберга з’явилася фантастична ідея записати
на відеоплівку свідчення більш ніж 50 тисяч жертв Голокосту (на івриті
— Шоа), які пам’ятають часи мракобісся, каталогізувати та архівувати ці
безцінні матеріали з метою їх подальшого використання в освітніх цілях
аби донести до майбутніх поколінь правду про Голокост і ті сили в світовій
історії, що призвели до цього: нацизм, расизм та антисемітизм. За допомогою
цих свідчень ми будемо пропагувати демократичні ідеї, які сприятимуть тому,
щоб більше ніколи в історії людства не трапилася подібна трагедія: готовність
піти на компроміс, толерантність та можливість обговорення проблем, повага
до людської гідності.
За чотири роки ми впритул наблизилися до завершення першого етапу нашої
роботи. На сьогодні вже записано 47 тисяч свідчень 31 мовою у 53 країнах.
Якби хто захотів передивитися усі відзняті матеріали, то, роблячи це вдень
і вночі, йому довелося б провести перед екраном більше 11 років. Потрібно
було докласти колосальних зусиль, аби здійснити подібну роботу. Заради
чого все це? Річ у тім, що лише ті, хто це пережив, хто там був, можуть
знати всю правду. І зараз ми надаємо їм можливість висловитися. Те, що
ми зібрали, — це свідчення простих людей — чоловіків, жінок, стариків та
дітей. Ми вперше зібрали документальні матеріали, щоб у якомога повнішому
обсязі відтворити історію цієї події, описану її очевидцями. Важливість
і цінність цього матеріалу зростає з кожним днем, адже скоро ми вже не
матимемо можливості спілкуватися з тими людьми, хто давав свідчення, —
вони йдуть з життя. Я був у Бабиному яру і слухав розповіді очевидців:
як євреїв, так і українців. І поки ми не зберемо докупи всі ці історії,
то повна картина того, що сталося у цьому місці зла, залишатиметься невідомою.
Муки й біль жертв, як і мужність та доброта рятівників, будуть забуті.
На території колишнього Радянського союзу ми записали 4600 свідчень
у
360 містах та селах, а також 2300 свідчень від осіб, що жили тут, а
нині мешкають за кордоном. Хтось може мене запитати: а чим взагалі відрізняється
Голокост від страждань усіх людей цієї землі під час фашистської окупації?
Історики зрозуміли, що існує фундаментальна різниця між цим явищем та жертвами
війни. Не людські страждання різняться між собою, а наміри убивць. Голокост
був цілеспрямованим винищенням євреїв у Європі, зведеним у ранг державної
політики. А кінцевою метою — звільнення світу від євреїв, щоби більше ніколи
не існувало єврейської проблеми. Нацисти з неймовірним цинізмом задокументовували
свої злочини, аби згодом своїм нащадкам розповідати про них як про досягнення.
Втім, ми записували свідчення не лише євреїв, а й багатьох інших жертв
нацизму: політичних дисидентів, гомосексуалістів, циган, свідків Єгови,
радянських в’язнів війни.
До того як розпочати свою роботу у Фонді, я створював музей Голокосту
у Вашингтоні. Тоді я зіткнувся із парадоксальним явищем: інтерес до Голокосту
зростає з плином часу. Вісімдесят п’ять відсотків відвідувачів музею це
— не євреї. У школах США вивчають Голокост, вивчають студенти різного соціального
походження, національності та расової приналежності.
Одна з цілей мого приїзду сюди — зустрітися з колегами та однодумцями
і переконатися в тому, що наші матеріали будуть належним чином використані
на телебаченні, кіностудіях та у навчальному процесі, аби шкільна та студентська
молодь, взагалі усі громадяни України, засвоїли це минуле таким чином,
яким вони не могли цього зробити протягом останніх 50 років.
Ми хочемо не лише зняти на плівку розповіді про те, що відбувалося у
минулому, а й за їх допомогою змінити майбутнє — шляхом передачі наступним
поколінням цінностей, які б максимальною мірою сприяли тому, щоб подібне
лихо ніколи й ніде не повторилося.
— Чому Фонд створено так пізно, лише 1994 р. — лише через 50 років після
Другої світової війни?
— Після війни ті, хто пережив Голокост, хотіли говорити, але мало хто
хотів їх слухати. В Америці їм казали: «Це трапилося там, а нині ви тут,
тож не слід копирсатися у минулому, — краще будемо дбати про майбутнє».
В Ізраїлі ж натомість: «Це трапилося в екзині, тепер ви вдома, тож давайте
розбудовувати свою батьківщину». Люди ставили тим, хто пережив Голокост,
безліч запитань, серед них і такі, які для самих жертв нацистських злочинів
були загадкою: «Чому ти вижив, а інші загинули?» Часом ці запитання набирали
обвинувачувального тону, більшість із тих, хто залишилися живими, розуміли,
що інших причин, окрім випадковості, не існує. Хтось, хто був сильнішим
і розумнішим, — загинув, бо опинився у фатальному місці у фатальний час.
У 60-ті роки жертви ще не хотіли розповідати правди про Голокост своїм
дітям, аби не травмувати їх. Але ж мовчати — це нести на собі тягар невисловлених
слів. Сам Спілберг прийшов до думки створити цей Фонд під час зйомок «Списку
Шиндлера». До нього один за одним приходили євреї й казали: «Послухай,
я хочу розповісти тобі історію...» Цей потік не припинявся. Одного разу,
вже будучи у відчаї, він подумав: «Я можу мати 1200 друзів і 10 тисяч ворогів».
1200 — саме стільки залишилося поза кадром. Спілберг зрозумів, що жертви
не можуть більше мовчати, а світ уже готовий їх вислухати. Тим більше,
що коли не дати їм слова сьогодні, то їхні свідчення будуть втрачені для
історії назавжди. А віддячити долі за те, що вижили, і вшанувати пам’ять
загиблих вони можуть лише розповівши все, що пам’ятають. Ось чому вони
заговорили, а ми слухаємо, документуємо, записуємо.
— Чому світ був байдужим тоді, коли убивали євреїв, і є небайдужим тепер?
— Бо він змінюється, стає поінформованішим і, сподіваюсь, розумнішає.
Ще кілька десятиліть тому людей у Києві змушували забути саме слово «єврей»,
а всі мовчали. Тож ми повинні засвоїти урок нашої байдужості і не бути
байдужими сьогодні.
Нині у багатьох країнах світу відбувається революція у свідомості людей,
пов’язана з Голокостом, чому сприяють, зокрема, свідчення очевидців. Руйнуються
національні міфи. Люди постають віч-на-віч з болючою правдою. У Франції
довго говорили про героїзм борців Руху опору, а сьогодні ведеться мова
про колабораціонізм. І часто ті, хто звик себе вважати героєм опору, насправді
виявляються колабораціоністами.
У Швейцарії, де багато говорили про свою горезвісну нейтральність, за
допомогою свідчень виявляємо чимало фактів колабораціонізму, фінансової
наживи та безмежної експлуатації. Тому в сьогоднішньому світлі минуле Швейцарії
виглядає набагато менш привабливим. Отож у наш час лише правда може зруйнувати
зручні міфи про минуле.
— Чи вільні люди у своїх висловлюваннях, коли дають свідчення?
— Перш ніж судити про те, що людина говорить і що вона може сказати,
слід запитати себе: «А що ця людина може сказати вільно?» Ми навіть не
можемо собі уявити, що те, про що нам розповідають свідки в Україні, було
неможливе ще двадцять років тому. Втім, працівник нашого Фонду у Білорусі
сьогодні нарікає на те, що жертви Голокосту не можуть сказати всієї правди,
зважаючи на нинішню політичну ситуацію у цій країні.
— Як ви особисто прийшли до Голокосту?
— У лютому цього року
65 млн. американців протягом трьох з половиною годин дивилися по телебаченню
«Список Шиндлера», який не переривався жодною рекламою. Це був найбільший
показник глядацької аудиторії, який неможливо порівняти з жодними спортивними
чи комерційними програмами. Лише один цей факт може дати вам уявлення про
розмір зацікавлення Голокостом.
Існує в історії таке поняття, як іронія долі. Компанія, яка спонсорувала
зйомки «Списку Шиндлера», — «Форд Моторз», а її засновник Генрі Форд був
антисемітом і спонсорував антисемітизм у 30-тих і 40-их роках. Його ж онуки
принесли нам «Список Шиндлера», бо нащадки, як і годиться, мають бути розумнішими
за своїх батьків.
Я народився в американській єврейській сім’ї, якої Голокост не торкнувся
особисто. Але про нього я дізнався від першої генерації жертв, які приїхали
до США. Один з моїх учителів мав кулак без пальців, а у іншого, коли він
закочував рукави сорочки, на руках виднілися витаврувані табірні номери.
Ці люди не розповідали про те, що пережили, але вживали багато слів, значення
яких ми не розуміли: табори, бараки, смерть, убивці... І я вирішив присвятити
своє життя тому, щоб озвучити їхнє мовчання, перекласти його на мову американського
народу й усього світу.
Працюючи над дисертацією з античної історії, я вивчав проблеми відродження
суспільства після тотальної руйнації. Один з моїх колег якось зауважив:
«Але це ж зовсім не античність, це сучасність». «Але ж я хочу вивчати древню
історію, а не сучасність», — була моя відповідь. Він мені нічого не сказав,
а лише дав почитати дві книги про Голокост... Чим тепер я займаюсь — вам
добре відомо.
— Хто здійснює фінансування проекту, зокрема, в Україні?
— Ми вже витратили величезні кошти на зйомки свідчень, але для нас дуже
важливо, щоб ці матеріали були доступними для використання у кожній країні.
Люди в Україні краще за нас знають, як використати ці безцінні матеріали
найкращим чином, і ми розраховуємо на їхню підтримку. Ми одержали багато
благодійних пожертвувань з усього світу, значні кошти виділив уряд США,
і ми сподіваємося на підтримку урядів інших країн, хочемо знайти надійних
партнерів для створення навчальних матеріалів. Я не применшую ані значення
грошей, ані нашої потреби в них. Інколи трапляється, що гроші — це остання
з проблем, бо коли бракує ідеї, то й гроші не допоможуть. На щастя, сказане
— не про нас.
— Чи буде створено музей Голокосту в Україні?
— Наскільки я знаю історію України, то вас досить часто чужинці вчили,
як і що робити. Створюючи музей Голокосту у Вашингтоні, я зрозумів, що
саме наше покоління повинне створювати такий музей. Тому вважаю, що до
усвідомлення необхідності створення музею Голокосту ви повинні прийти самі.
Якщо Україна прийме таке рішення, то ми надамо їй усіляку підтримку.
КОМЕНТАР «ДНЯ»
Чи не здається вам, українці, що маємо у євреїв навчитися шанувати себе
й своє минуле? Чим швидше це зробимо, то краще...
