Це сталося через деякий час після його виступу на мітингу, що проходив 24 листопада у Чернігові на підтримку Віктора Ющенка і проти фальсифікації виборів. Отець Сергій заявив, що священиків примушували агітувати прихожан за Віктора Януковича, а напередодні виборів збирали настоятелів храмів і вручали їм гроші. Він висловив глибоку стурбованість відкритою участю церкви у політичній боротьбі і сказав, що її покликання — бути вищою від мирських пристрастей і служити справі єднання, а не розбрату в суспільстві. Його промова була досить різкою, до того ж її опублікувала всеукраїнська опозиційна газета «Сіверщина». Все це дуже обурило церковне керівництво, і після того, як отець Сергій відмовився визнати свою «помилку», єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій підписав наказ про відсторонення його від служби.
«Відповідно до рішення Чернігівської єпархіальної ради ви заборонені в служінні, — йдеться у документі. — З болем у душі нагадуємо, що пастир — це умиротворитель душ людських, а не носій смути. Виступивши публічно з брехнею та паплюженням священноначалія Церкви, Ви порушили Апостольські правила... тому що, за словами святих Апостолів: «Пресвітери та диякони без волі єпископа нічого не мають робити. Оскільки йому ввірені люди Господні й він дасть відповідь за душі їх» (Правило 39-те).
Що ж спонукало отця Сергія порушити Апостольські правила, а святу Церкву — долучитись до активної передвиборної агітації всупереч церковному та державному законодавству? Відповідь пошукаємо в інтерв’ю з опальним священиком та в коментарі історика.
— Отче, скажіть, будь ласка, що штовхнуло вас на відкритий виступ проти дій церкви? На вас особисто чинився великий тиск?
— Безпосередньо на мене якогось особливого тиску не було. З амвона мене ніхто не примушував агітувати. Однак у храм Святителя Феодосія, в якому я служу (офіційно я не звільнений з роботи), завозилась різноманітна наглядна агітація — календарі й буклети із зображенням відвідування Віктором Януковичем святих місць і написами, що це дійсно наш, православний, кандидат. Навіть 20 листопада, в день, коли агітація вже була заборонена, до нас надійшли листівки з молитвою вірних чад за раба Божого Януковича. Парафіяни підходили до мене й запитували: «Батюшко, якщо ми переконані прихильники іншого кандидата, то ми що, невірні чада?..» Роздавати агітацію нас, священиків, не зобов’язували. Вона вільно лежала на столах і її людям рекомендували брати. Настоятель нашого храму не схвалював таке втягування церкви в агітацію, але вважав, що, оскільки так уже сталося, то треба йти до кінця. Завдяки його позиції, такого великого тиску на священиків, який чинився в інших храмах Чернігова, у нас не було.
— Тоді як сталося, що ваша церква долучилася до агітаційної діяльності? Не маючи письмового наказу, хіба ви не могли цього якось уникнути?
— Справа в тому, що напередодні першого туру виборів настоятель нашого приходу (у ньому дві церкви) звернувся з листом, підписаним багатьма парафіянами, до прем’єр-міністра України Віктора Януковича з проханням допомогти храму Всіх Чернігівських Святих, який зараз будується. Таке звернення було зумовлене негласним закликом влади агітувати саме за цього кандидата. А раз так, то чому б і не скористатися моментом і чогось не попросити. Не знаю, було щось отримано у відповідь чи ні, мені навряд чи про це сказали б.
— Отже, виходить, що церква, зокрема храми вашої парафії, самі напросилися на агітацію…
— Я б це так не розцінював, хоча, можливо, доля істини в цьому є.
— Під час опитувань, які транслювало телебачення у дні гучних скандалів, пов’язаних iз вилученням з церков агітаційної літератури, деякі священики й парафіяни говорили, що церква має повне право сама вирішувати, як їй поводитись, кого їй підтримувати. Ваша думка з цього приводу?
— По-перше, я вважаю, що церква має бути вищою за мирську суєту. Досі жодна конфесія не заплямувала себе такою відкритою агітацією, яка була у нас. Для Української православної церкви Московського патріархату — це велика ганьба. По-друге, частина 8 статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить норму, що забороняє релігійним організаціям вести агітацію за кандидатів до органів державної влади. Порушення цієї вимоги закону є підставою для припинення діяльності релігійної організації в судовому порядку (ст. 16 Закону). З огляду на це, я не розумію, навіщо було нашій церкві йти на прямий конфлікт із законом.
— Прийнявши рішення виступити на мітингу, ви, певно, усвідомлювали, що це може погано скінчитися. І все ж пішли на це. Чому?
— Я був дуже обурений фальсифікацією виборів і розумів, що ми, священнослужителі, до неї теж доклали рук. І хоча я особисто агітацією не займався, я погоджувався з тим, що відбувалося, бо мовчав. Тож коли Верховний Суд виніс остаточний вердикт, своїх почуттів, я вже стримати не міг. Щоправда, вперше висловитись проти втягуванням церкви у вибори я намагався дещо раніше. Я написав відкритого листа, в якому засудив організацію в Києві Хресного ходу на підтримку Януковича. Однак друзі мені тоді порадили не публікувати його, щоб не мати неприємностей. Зараз я про це шкодую, бо якби ми, священики, з самого початку звернули увагу на неправомірність дій церкви, я впевнений — все склалося б інакше.
— Що, на вашу думку, тут зіграло найбільшу роль — гроші?
— Священики хворіють тими ж хворобами, що й усе наше суспільство, однак сказати однозначно, що церква сьогодні женеться тільки за наживою, не можна. Церква свята була й буде такою. А те, що її наповнюють грішні люди — це парадокс, якому важко вкластися в голови людей невоцерковлених. Але їм я можу сказати, що в нижніх ешелонах церква є праведнішою, ніж у вищих. Парафіяльні священики сумлінно роблять свою справу зі спасіння душ людських…
— Як ви вважаєте, чи позначиться така активна участь церкви у виборчій кампанії на кількості прихожан?
— Уже позначилась. Зокрема, в одній із церков нашого приходу — храмі Всіх Чернігівських Святих прихожан останнім часом поменшало. Звичайно, людей глибоко воцерковлених, котрі знають, що тільки один Бог — безгрішний, останні події не відвернуть від церкви, а от для тих, хто приходить до храму вперше, сподіваючись побачити тут святиню, це, звичайно, велике розчарування.
— Якщо ваше право на служіння у церкві Московського патріархату не буде поновлене, що ви будете робити, перейдете до Київського?
— Я вже отримував пропозицію перейти до Київського патріархату, однак я її відхилив. Я не можу бути зрадником і піти в розкол, це — гріх. Але й мовчки спостерігати за тим, що відбувається, теж не можу. Якщо хтось чекає, що я грюкну дверима й піду, то, запевняю, цього не станеться. Приводу сказати про мене, що я навмисне все влаштував, щоб піти, нікому не дам. Я залишаюся в православній канонічній церкві, хоч би якими були наслідки мого вчинку. Поки що я — священнослужитель, і за статутом канонічного життя Української православної церкви Московського патріархату позбавити мене сану немає за що. Мене можна полякати, повтихомирювати, церкві це робити не вперше й не востаннє. Але я вважаю, що церква повинна очиститись. Адже покаяння — це не тільки слова, а й зміна способу життя. Я переконаний, що у вищих ешелонах церковної влади невдовзі це зрозуміють і церква залишиться чистою та святою.
КОМЕНТАР «Дня»
Сергій ЛЕП’ЯВКО, доктор історичних наук, професор Чернігівського педагогічного університету ім. Т.Шевченка:
— Тісний зв’язок православної церкви (ПЦ) з державою виник ще на початку її формування, а саме — в часи Візантійської імперії. Саме тоді, коли всі православні церкви були під владою візантійського імператора, і склалась своєрідна система цесарепапізму, за якої світська влада була вищою від церковної та вказувала церкві, що робити. Цей спадок перейшов в усі православні церкви й пояснює, чому в період створення національних держав з’являються окремі православні церкви. Виникає незалежна Румунія — з’являється румунський патріарх, Сербія — сербський, Московська держава — московський, Українська — Київський і т.д. Але водночас ця залежність церкви накладає відбиток на усе її життя. Тому що в такій церкві моляться не просто за добру владу, за народ, як це робиться в інших храмах світу, а за конкретного правителя. Праведний він, неправедний, добрі справи робить чи ні — неважливо, й інакше більшість православних церков себе не уявляє.
Особливе місце серед православних церков займає церква Московського патріархату (ПЦ МП). Тому що московська держава формувалася як імперія і, власне, була єдиною великою православною імперією в нові й новітні часи, яка включала в себе багато народів iз різними вірами та релігіями. У Росії ПЦ до 1917 року виконувала функції, властиві зазвичай державному апарату, а саме займалася справами ідеології, нагляду за населенням... Та й відкрито церковний синод був державною структурою, оскільки патріарха тоді не було, і цього ніхто не приховував.
У радянські часи ситуація змінилася. Більшовики переслідували православну церкву, й це тривало близько двох десятиріч, аж поки її верхівці не вдалося укласти угоду зі Сталіним. З тих пір все повернулося на круги своя: ПЦ була легалізована й дозволена в радянському суспільстві, але в обмін на це мусила дати згоду на співробітництво з діючою владою. І вийшов такий парадокс: влада антицерковна, антихристиянська, атеїстична, а православна церква їй служить. (До речі, католицька церква у сусідній Польщі не визнала таку владу до кінця її існування). З одного боку, ця поступка зрозуміла, а з іншого — породжує купу запитань. Адже саме така угода з атеїстичною державою наставила багато брудних плям на історії ПЦ. Скажімо, розгром греко- католицької церкви в Західній Україні, переслідування та нищення за віру сотень тисяч людей велося за прямої участі православних священиків, які офіційно й неофіційно були співробітниками НКВС (цей факт абсолютно відомий і доведений).
Коли в 1991 році Україна проголосила свою незалежність, виникла така колізія: з одного боку, в Україні традиційно існує Московський патріархат, а з другого, зі створенням національної держави з’являється патріархат Київський. Канонічний він чи ні — це вже інше питання, хоча, коли виникла Московська автокефальна церква, її теж понад 100 років не визнавали. Отже, в незалежній Україні виникає Київський патріархат, з’являється автокефальна церква й відновлюється греко-католицька. Московський же патріархат в Україні зберігає свої позиції тільки завдяки підтримці влади, яка залишилась у тісно пов’язаної з церквою старої партійної номенклатури. Відомо, що з прямої ініціативи чи підтримки влади саме Московському патріархату віддавали сотні храмів, монастирів, інших церковних споруд. Це сприяло тому, що після шоку першої половини 90-х років МП почував себе в Україні дуже комфортно. І все було б добре, якби не оця пряма змичка УПЦ МП із владою. Прив’язавши себе до влади, церква, з одного боку, забезпечила собі комфортне існування, а з iншого — поставила себе в залежність від авторитету цієї влади. Коли були перші вибори президента (Кравчука), тоді для церкви все було простіше. Вибори Кучми, перші й другі — теж. Тому що за усіх тих проблем, які мали місце на той час, тоді не існувало такої, як нині, категоричної, скажімо, проблеми вибору. Тож коли йдеться про те, чому нині УПЦ МП повела себе так, а не інакше, і акцентується, що її купили, мені хочеться повернутись до початку мого коментарю: вся історія розвитку цієї церкви в Україні вела її до того, щоб вона підтримувала кандидата від влади. Причому вона загнала себе в глухий кут, поставивши в умови обов’язкової підтримки будь-якого кандидата від влади. Якби цей кандидат був достойніший, воно виглядало б інакше. Але влада спровокувала все суспільство, запропонувавши, м’яко кажучи, не «месію», і УПЦ МП потрапила в такий собі капкан, підтримавши того, на кого їй вказали. Крім того, достатньо сильну роль тут зіграв ще один фактор — страх перед втратою позицій церкви в разі зміни діючої влади. І не виключено, що цей фактор мав сильнішу дію, ніж можливий підкуп. Але в будь-якому випадку зрозуміло, що без прямого тиску влади на церковні структури такої підтримки виборам церква не надала б. Священики агітували (і це я знаю від багатьох людей, пов’язаних із церквою) під прямим чи непрямим тиском.
Зараз УПЦ МП, мені здається, опинилася в дуже скрутному становищі. Їй тепер не завадило б відійти від цього всього й визнати, що її вчинки були неправомірними. Водночас нагадати віруючим людям, що церква свята й вічна, а ієрарх і священики — це живі люди, які можуть помилятися. Але сьогодні це визнання відкладається, тому що попереду третій тур виборів і ситуація залишається неясною. До того ж, за кілька днів церкві дуже важко перебудуватись, адже це дуже традиційний інститут.
Що стосується випадку з отцем Сергієм, то з розмови з ним видно, що його виступ — це не бунт проти церкви, у священика такого навіть на думці не було. Він висловлює свою позицію як священик, котрий прагне очищення церкви, як громадянин, який хоче, щоб Україна жила краще, і він має на це право. А привід, під яким отця Сергія усунули від богослужіння, начебто за наклеп на церкву, підтверджує, що позиція ієрархів Московського патріархату поки що залишається незмінною. Факт наклепу встановити неможливо, оскільки все, що він говорив — правда, і це легко доведуть юристи, якщо цим займуться. Мені здається, що в даному випадку церква мала б відмінити указ про позбавлення отця Сергія права на священнослужіння. Це було б одним із кроків її очищення і проявом розуміння того, що суспільство почало змінюватися.
