Кожна газетна публікація автоматично отримує широке коло читачів. Навіть ті, які несуть відвертий, або старанно прихований суспільний негативізм. Мабуть, типовим прикладом може слугувати і стаття «Гендлярські манівці апологета ОУН — УПА» (І.Хміль, «День» від 26 вересня 2001 року). Дійсні наміри автора — то справа його власного сумління, публічність висловлювання надає право кожному читачеві на власні зауваження.
Важко з’ясувати, в чому сенс цієї публікації. Якщо п. Хмілю все ще ятрить душу минуле «співробітництво» деяких провідників ОУН — УПА зі спецорганами фашистської Німеччини, то ті, хто був у цьому визнаний винним за рядянськими законами, «відсидів» своє сповна. Багатьох вбили і без суду, дехто помер на чужині й сам. Давно вже нема Німеччини — «ворога», нема вже самої «країни Рад», проти якої бойовики ОУН — УПА вели збройну боротьбу.
Змінилися самі історичні обставини, в яких Комуністична партія змушена існувати поза своїм історичним часом. Змушена триматися за свою політичну непримиренність, яка залишилася чи не єдиною ознакою приналежності до тих часів, в яких гасло: «Хто не з нами — той проти нас» для більшості народу визначало і саме право на життя. Ці спомини і штовхають п. Хміля і в наш час на цілковите політичне несприйняття як газетних опонентів, так і збройних бойовиків. І не має ніякого значення миролюбність опонентів і те, що символікою нашої самостійної держави є тризуб та жовто-блакитний прапор, під якими ті бойовики вели свою смертельну боротьбу.
Залишається тільки констатувати відсутність логічної упорядкованості «викривальних» фактів, та ясного бачення автором причинно-наслідкових зв’язків, що мають поєднати все те в єдину логічну систему. Вороги з минулого, коли залишаються в ньому, залишаються ворогами назавжди. Це можна пояснити примітивізмом сприйняття, коли бажання дотримуватись звичного, тобто більш зрозумілого, диктує погляд на дійсність, який закономірно стає у протиріччя з реальністю.
Сучасне цивілізоване суспільство живе за умов, коли і жорстока конкуренція постає єднальним принципом у людських взаємовідносинах, без непримиренності політичного протистояння. В Іспанії встановлено пам’ятник всім загиблим в громадянській війні 1936 — 1939 рр. У Німеччині право на пенсію надано офіцерам вармахту (як і офіцерам абверу, п. Хміль). В Іспанії ще каудильо Франко розпочав виплачувати пенсії своїм супротивникам у громадянській війні. Мабуть, зважуючи саме на підхід до розв’язання проблем соціальних взаємовідносин, сучасна Німеччина живе у стані загального добробуту, та й Іспанію важко віднести до економічно відсталих країн.
А ми не бажаємо вчитися навіть на досвіді власної історії. Нас нічому не навчили невдачі діячів УНР у марних спробах розбудови держави, коли партійні інтереси «соціалізації» були поставлені попереду інтересів загальнонаціонального єднання. В. Винниченко, щирий прибічник комуністичних поглядів, тільки за спробу їх поєднання, залишився назавжди ворогом радянської влади. Його погляди не набули належної підтримки і в народі України.
Здатність до реалістичного погляду неможлива без відповідних умов. Саме сприйняття реалій не повинно бути обтяжене різними оманливими станами, коли за дійсність приймаються власні уяви, як то химера побудови щасливого суспільства на принципах всенародної «рівності». І вже не мають ніякого значення ні страшні наслідки насильницької реалізації тих «ідей», ні подальші «теоретичні» дослідження. Інтенція (спрямованість свідомості, мислення на якійсь певний об’єкт) сприйняття, при пануванні всеохоплюючого бажаного, частіше за все спотворюється у свідомості при порушенні безпосередньо-почуттєвого орієнтування людини в навколишньому світі. А коли виникають перешкоди у досягненні власної примарної мети, тоді і констатується певний психічний стан з відчуттям гнітючої тривожності, гніву — стан фрустрації. Агресивність слід розглядати як закономірну реакцію, коли виникає потяг відсторонення від несприйнятої ситуації, знижується складність поведінки, гальмуються більш тонкі і складні структури регуляції діяльності. Йде певний процес примітивізації. Хтось повинен відповісти за розвал Союзу, за втрату партією свого пануючого становища, за збройну боротьбу проти неї!
Потреба комусь віддячити, хоча й існує на рівні підсвідомості, при наявності специфічного світогляду, перетворюється на спонукальну причину досить шкідливих для суспільства дій. Автор «викривальної» публікації нагадує саме таку людину, яка під тягарем своєї політичної приналежності намагається підпалити хату сусіда, нехтуючи напрямком вітру. Підпалити хату сусіда-опонента приємно тільки на початку — потім обидва стають злиденними погорільцями.
Я не закликаю до заборони продажу сірників членам Комуністичної партії, але давно вже потрібно нам чітко визначатися з принципами побудови суспільства соціальної злагоди. В партійних гаслах вони виглядають тільки черговим «відкриттям» передвиборних методик.
Життя повинно єднати людей. Наша історія має дуже мало таких прикладів. Сумно, що тільки смерть здатна була поєднати в Бабиному Яру і вояків- націоналістів Буковинського куреня і київських підпільників радянського розвідника Івана Кудрі.
З тих часів минуло майже шістдесят років, а ми все ще «викриваємо» один одного за минуле.
