На безкрайньому просторі «білого мовчання» дев’ять місяців хазяйнує зима, чорні дні замінюють білі ночі, а дикі олені дружать з людьми. У червні Воркута цвіте, красується розфарбованими будинками, кульбаба заполонила всі галявини, по вулицях малі хлопчаки-торгівці розносять газети і кричать: «МК Воркута» — це місцева новизна!». Люди пригощають хлібом голубів — це рідкісні гості, — вони добираються сюди, як і люди, тільки на поїзді (на даху). Також можна побачити, як на нартах (санях), навіть по траві, проїжджають ненці-оленеводи...
ВОРКУТА — БАГАТОНАЦІОНАЛЬНЕ МІСТО
Нині місто Воркута займає 6% республіки Комі, за площею воно завбільшки як Словенія або Македонія. Це — багатонаціональне місто, тут живуть росіяни, українці, комі, білоруси, молдовани, грузини й інші. Та українська діаспора в Республіці Комі є найбільшою.
Представники інтелігенції — це високоосвічені, талановиті люди, від яких можна багато чого навчитися. Усі вони, хто чим, наповнюють духовне життя вугільної Воркути. Зараз це місто досить жваво розвивається. У ньому можна побачити незвичні міські бульвари, дивовижні театри, помпезний палац культури шахтарів, багатолюдні площі, чудові архітектурні ансамблі, різноманітні пам’ятні знаки, дошки пошани та величезний фонтан. Узимку особливою окрасою міста є льодові замки, побудовані талановитими архітекторами.
У місті є чудовий виставковий зал. Його працівниця Олена Морозова розповіла, що цей літній сезон представлений талановитими художніми та фото-роботами воркутинських дітей (дехто з них поїхав на виставку до США). Також пані Олена показала мені місто, розказавши його нехитру історію. Так, на початку ХХ століття біля річки Воркута, яка протікає близько до передгір’я полярного Уралу — границею між Європою та Азією — знайшли високоякісне кам’яне вугілля, яке було дуже добрим для коксування. На той час для індустріалізації соціалістичній державі були потрібні нафта, вугілля, руда. Тож у 1930-ті роки радянська влада руками політв’язнів освоювала важкодоступні місця Сибіру і будувала нову економічну базу. Так і виникло місто- концтабір — один із символів сталінської епохи.
УКРАЇНЦІ У ВОРКУТІ
Тут я познайомилася з прекрасною людиною з України, економістом Євдокією Лісовою. Наше знайомство почалося з її слів: «Добрий день, як Вам наше місто?» Я була безмежно рада чути рідну мову. Пані Євдокія — з Полтави, вона давно живе у Воркуті й хвилюється за те, що нині відбувається в Україні. Жінка цікавиться всіма подіями, що відбуваються в усіх регіонах України, читає різну українську літературу, дискутує на болючі національні питання у товаристві «Україна».
— На Різдво та Старий Новий Рік ми ходимо один до одного в гості з колядками, Вифліємською зіркою, щедруємо, це так тішить душу і гріє серце, — розповіла Євдокія Лісова.
У Воркуті діє національний культурний центр «Українська хата» — це справжнє українське село, де все зроблено людськими руками: хата, плетень, соняшники, національний стрій. Крім цього, тут зібрані літературні твори українських письменників. Також у місті активно діє громадська організація «Україна». Офіційно вона була створена в 2003 році й нині проводить літературні вечори, присвячені Тарасу Шевченку, Лесі Українці, та ще масу цікавих та творчих заходів, які відроджують українські традиції та культуру.
Уперше в Росії у Воркуті українцями був проведений фестиваль «Червона рута». Також в 2003 році був створений український хор «Північне сяйво», який з успіхом бере участь у Міжнародних святкуваннях літератури і мистецтва «Пісенні джерела» та фестивалі «Український спів у світі». Вони часто їздять виступати за кордон. Коли співають молитву за Україну, її слухають стоячи, а на концертах у залі завжди повний аншлаг. З 1988 року в школах Воркути ведеться факультатив з вивчення української мови.
ЧИ ІСНУВАЛА Б ВОРКУТА, ЯКБИ НЕ БУЛО ПОЛІТВ’ЯЗНІВ?
Минуле цього міста чимось нагадує Армагедон — скаліченні життя людей, розбиті сім’ї, замерзлі діти, викинуті в зимову тундру з поїзда, мордування в’язнів голодом, кістки померлих в землі, каліцтва, колючі сльози з кров’ю і це ще далеко не все... Хто витерпів, а хто вже помер, так й не побачивши ані рідного дому, ані батьків — сталінська диктатура уміло розправилася з усіма «неугодними»...
Мені вдалося поспілкуватися з місцевим поетом, лікарем швидкої допомоги і автором книги «Вірші українських поетів — політичних в’язнів воркутинських лагерів» Мариком Каганцовим. Він — син репресованих із Криму. В його російських перекладах оживає поезія невідомих поетів з України Володимира Косовського, Євгенія Череднишенка, Івана Паламарчука, Василя Петріва. Ці вірші рвуть душу і довго «не відпускають» читача.
Також у цьому своєрідному місті є чудові церкви. Настоятелем храму Благовірного князя Ігоря є Петро Депутат — виходець з Тернопільщини.
— Мого батька було репресовано за участь в ОУН—УПА, — розповів мені пан Петро. — Я народився вже у Воркуті, але коли переді мною став вибір професії — вирішив, що як і дід, стану священиком. Для цього поїхав у Львів і там закінчив Львівську духовну семінарію. Тут служу Богу вже десять років. Перших шість я проводив богослуження в реконструйованій під церкву табірній комендатурі — там навіть камери залишилися. Тепер — у новому храмі. Жителі Воркути люблять ходити до церкви, більшість приходить через внутрішню необхідність.
... Ось така вона, сибірська далечінь: глянеш — аж мороз по тілі пройде. Нічого не родить, усе привізне, є тільки вугілля. Але люди живуть і навіть не скаржаться на долю. Кажуть: звикли, але помирати поїдемо на Батьківщину.
