Щойно російські видавці здійснили в Україні блискучу спецоперацію: за десять днів «зрубили» близько мільйона гривень чистого прибутку, не сплативши до нашого бюджету жодної копійки. Та ще й звинуватили аборигенів, як тую унтер-офіцерську вдову: сама себе висікла!
Виглядало це так. У середині липня на книжкових базарах великих українських міст (передовсім — на київській Петрівці) з'явилися «новинки» від авторів-брендів: «Первый меровинг» Дена Брауна та «Рокировка» Б.Акуніна. По тижню активних продажів поповзли чутки: фальшивки! Російська преса відреаґувала мляво. «Первый канал», короткий репортаж: «Издатели уверяют: это украинское ноу-хау — пишем за вас». Інтернет-портал NEWSru.com: «На Украине появился новый бизнес: книжные подделки, выпускаемые под именем популярных авторов». «Известия» подали мікрокоментар Б.Акуніна.
І все. І — тиша. Жодних тобі повідомлень про судові позови, арешти накладів. Навіть приваблива в даному випадку антиукраїнська риторика обмежилася «невинними» фразами. А на десятий день операції згадані «новинки» вмить щезли з розкладок, і їхні продавці «не могли втямити», яку ще «Рокировку» та «Меровинга» в них запитують…
Насамперед погляньмо на фіґуру «постраждалого». Правами на «російського» Дена Брауна володіє московське «АСТ», фірма, яка випускає близько трьох тисяч назв книжок на рік — це приблизно половина ринкового потенціалу усієї України. Оцінити фінансову потугу «АСТ» важко через відсутність прозорої статистики. Але побіжна інформація буває промовистою. Наприклад, відомо, що середній гонорар дебютної книжки становить нині в Росії $600. Якщо навіть припустити, що «АСТ» друкує виключно новачків — це під два мільйони доларів на рік. Гонорар же у структурі собівартости книжки — максимум 10%. Ясно, що гроші у цій фірмі гребуть лопатою. Або інший натяк. Навесні департамент економічної безпеки МВС Росії порушив проти «АСТ» карну справу, звинувачуючи у несплаті податків на три мільярди рублів. Одне слово, грошовита компанія. Відтак, виникає просте запитання: якою ж це мусить бути українська «моська», що насмілилася обгавкати такого російського «слона»?
Припустимо, фальшивки зладив якийсь дилетант-самовбивця. Якби вони друкувалися в Росії, наш «постраждалий» довідався би про це ще на поліграфічній стадії — без варіантів. І тоді або придушив би дурня, знищивши копії, або ухвалив спецоперацію й домовився про розподіл дивідендів. Ідея ж, як не крути, справді ґеніальна — саме таким словом прохопилася директорка другого «постраждалого» видавництва, московського «Захарова».
Але в Росії друкувати ризиковано — певну частину контрафактних копій друкарі обов'язково зладили б «для себе», проект передчасно засвітився би на російському ринку й зубаті московські журналісти не пройшли би мимо.
Отже, друкували, очевидно, у нас. Якщо крадькома, то «АСТ» довідалося би про це у перший же день продажів — все ж таки фірма контролює дві третини книжкових операцій в Україні. А далі — за описаним вище сценарієм: ультиматум про співпрацю. Якби не домовилися — усіх Леонтьєвих російського журналізму на нас спустили б, Чорномирдін би щось веселеньке уже сказав, а може, й Путін висловився про вдосконалення українців у навичках «тирити» російські продукти.
Але — тихо. На сайтах «АСТ» і «Захарова» — ні пари з вуст. Щоправда, на форумі останнього висить запитання: що це за новий Акунін?! З'явилося воно на третій день спецоперації, але так і лишилося без відповіді. Либонь, «гаспадін» Захаров подивився на нього, як той Жолдаків персонаж: «Читаю: можить лі бить цивілізація без культури, а культура без цивілізації? Кому яке діло?» Тому й обмежилися телефонними коментарями для трьох не сонних видань з подальшою ретрансляцією за принципом Умберто Еко: «Утверждать обман — грех! Но обманно свидетельствовать о том, во что ты сам веришь, это достойное занятие!»
Не зреагували москвичі навіть на контрверсії, озвучені під кінець шкандалю українськими медіями. Гадаю, «АСТ» таки побоювалося реакції українських силовиків. Тож і поводилося цілком за сценарієм Позаяка: «Коли добродій хоче срати, / Він танцювать не годен вальс».
А побоюватися справді було чого. За свідченням самого «Захарова», «старий» Б.Акунін розходиться зі швидкістю 10 тисяч копій за десять днів. Екранізація піднімає інтерес на порядок. А вихід новинки брендового автора — десь посередині: за декаду можна спродати 50 тисяч. А у нас іще в запасі Ден Браун, пам'ятаєте? При таких накладах собівартість книжки — в межах п'яти гривень. На Петрівці ж «Меровинг» ішов за 43 грн., а «Рокировка» — за 36. Навіть за мінімальними допусками виходить — мільйон гривень чистого прибутку за десять днів. І все це — у чужій державі, на очах тамтих правоохоронних органів! Справжнісінька бондіана!
Дилетант може запитати: та навіщо ж видавцеві різати свою золоту курку?! А ніхто й не ріже, тільки піарить. Світова статистика подібних шкандалів: фальшивка нашорошує щодо оригіналу на кілька днів, далі стрімке — удвічі — зростання попиту на автора, що зазнав атентату.
Якщо ця витончена «конструкція, оперта на порожнечу» (Ф.Кафка) зайшла-таки до української голови, виконавець дістав хіба половину виручки. Решта — замовникам. Плюс безкоштовна, з 200-відсотковою рентабельністю, реклама справжніх Б.Акуніна/Брауна. А нам лишився зіпсований папір в палітурках. Лоху — лохове!
Тут телевізор чи не щодня рапортує: заведено карну справу на чергового заступника облдержадміністрації за «нецільове використання бюджетних коштів» у сумі двухсот тисяч гривень! От собака: хапонув на «відкаті» тисяч двадцять! У кутузку його!
А що росіяни? «Какие ребята, кто их видел?» (М.Жванецький).
«Нечего плакать, пойдем похлопаем» (В.Войнович).
Співавтори:
Богдан ЖОЛДАК. Антиклімакс. — К.: Факт, 2001.
Умберто ЭКО. Баудолино. — Санкт-Петербург: Symposium, 2003.
Юрко ПОЗАЯК. Шедеври. — Л.: Піраміда, 2004.
Франц КАФКА. Щоденники 1910—1923. — К.: Всесвіт, 2000.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
Владимир ВОЙНОВИЧ. Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. — Юность, №12'1988.
