Днями рада директорів Світового банку затвердила проект «Рівний доступ до якісної освіти в Україні». Для його фінансування банк надає кредит у розмірі 86,5 мільйона доларів. Ці кошти призначені для реформування шкільної системи освітніх послуг, підвищення кваліфікації шкільних учителів, підготовки викладачів для системи післядипломної освіти педагогів. Іще один напрямок витрат — модернізація змісту освіти та методів навчання, а також моніторинг якості освіти. Крім того, гроші підуть на засоби навчання, підтримку інноваційної діяльності шкіл, на поліпшення ефективності управління освітою, зокрема на впровадження інформаційних систем управління.
Як раціональніше поділити кредитні мільйони? Яким статтям витрат і в якому співвідношенні надавати перевагу? На ці запитання «День» запропонував відповісти експертам.
Володимир ЛОБАС , доктор філософських наук, професор університету економіки і права «Крок»:
— Було б дуже добре використати отримані кошти на відрядження викладачів за кордон, для ознайомлення їх з освітніми технологіями інших країн безпосередньо в класах і аудиторіях. Таким чином було б створено найкращі умови для запозичення чужого досвіду й переробки його у свою власну систему. Сліпе копіювання чужих технологій прирікає і людину, й державу на довічну другорядність. Адже передають лише те, що було винайдено не сьогодні, а вчора. В умовах глобалізації як ніколи гостро постає питання захисту власної унікальності, заснованої на історичному минулому народу, і в освіті, як у складовій культури. Прикладом може стати Японія, яка трепетно оберігає свою неповторну ментальність і водночас плавно асимілюється у світовий простір, де все чуже незвичайним чином переробляє у щось власне. Усі існуючі на сьогодні в світі культури (у їх складі й системи освіти) — життєздатні, тому що нежиттєздатні вже давно перестали існувати. Якщо народ пам’ятає своє минуле — культура ніколи не вмирає. Так і з освітою. Не можна сліпо копіювати напрацювання інших країн, адже й їм є чому повчитися в українців.
Олена ОНАЦЬ , президент Асоціації керівників шкіл України, директор київської школи №41:
— Не треба розпилювати гроші, отримані в кредит від Всесвітнього банку на розвиток освіти. Було б доцільно зосередити кошти на окремих школах, які вже виявили ініціативу й займаються інноваційною діяльністю. Ці школи могли б стати базовими в районі. У них могли б постійно підвищувати свою кваліфікацію викладачі навколишніх шкіл і поширювати тим самим передовий досвід по Україні. Адже перепідготовку в інституті післядипломної освіти вчитель проходить раз на п’ять років, а знання встигають застаріти сьогодні набагато швидше. І ще: враховуючи важливість оснащення шкіл інформаційними технологіями, слід би виділити кошти на введення штатних співробітників для підтримки комп’ютерної техніки в робочому стані і для консультування педагогів.
Віктор ГРОМОВИЙ , заслужений вчитель України, начальник Управління освіти й науки Кіровоградської обласної адміністрації:
— У масштабах України це не дуже великі гроші, але якщо їх використати на розв’язання окремих проблем, то це досить істотна сума. Адже у нас в країні основний обсяг витрат на освіту — це зарплата співробітників і оплата комунальних послуг. Я хотів би, щоб механізм використання цих коштів починав працювати «знизу», а не «зверху». Тобто, щоб гроші йшли на стимулювання вчительських ініціатив. Адже ті, хто ближче за всіх стоїть до учня, краще за всіх знають проблеми дітей і шляхи їх вирішення. Акценти на використання цих коштів я б розставив трохи інакше. Якщо говорити про перепідготовку вчителів, то варто було б звернути увагу на керівників навчальних закладів — директорів, завучів або ректорів. Ці люди повинні мати можливість пройти магістерський курс з освітнього менеджменту, я не говорю вже про стажування за кордоном. Школа завжди схожа на свого директора. І хороший директор знає, як «просунути» вчителів.
У фінансуванні технічного забезпечення також треба змістити акцент. Ми доповідаємо, скільки комп’ютерів з’явилося в школі, але майже нічого не говоримо про наявність програмного забезпечення для появи реальних інформаційних і телекомунікаційних технологій викладання. У Токіо, наприклад, усі ці програми створюються під кожний окремо взятий предмет, в тому числі готується там і програмне забезпечення для управлінців. Важливий не комп’ютер сам по собі. Він потрібен як засіб впровадження новітніх інформаційних і комунікаційних технологій викладання.
В Україні немає такого серйозного важеля розвитку освіти, як третій сектор — недержавні організації працівників освіти. Якщо вони і є, то перебувають у зародковому стані і не мають навіть мінімальних ресурсів для власного розвитку. Кредитні гроші я б використав на підтримку недержавних організацій педагогів. Якщо говорити про зарубіжний досвід, наприклад, США, то їхня система освіти тримається саме на цих організаціях. Асоціація керівників шкіл у Штатах — організація недержавна, але саме вона влаштовує різні семінари, конференції, а не державні організації. Це різко відрізняється від того, що відбувається у нас — там конференції розраховані на споживача. В іншому випадку ніхто б не погодився сплачувати організаційний збір із власної кишені. Ці організації не є опозицією влади, вони стають серйозним її партнером. Тому в Україні треба підтримувати систему недержавних організацій педагогів, інакше у неї не буде шансів для розвитку. При нинішніх зарплатах керівники навчальних закладів навряд чи зможуть платити серйозні членські внески, які дозволять асоціації керівників шкіл існувати й дадуть можливість реалізувати будь-який серйозний проект.
