Замість університетських аудиторій нас чекала того вересня
робота в колгоспі, але ніхто не ремствував, навпаки, один місяць на свіжому
повітрі, та ще й на повному утриманні держави здавався нам невеличким подарунком
долі. Зрештою, так воно й було.
Мій факультет іноземних мов отримав призначення в село
з неймовірною назвою Верблюжка. Пам'ятаю хату, куди нас, п'ятьох другокурсників
із французького відділу, привів на нічліг колгоспний бригадир. У хаті жила
вдова, тітка Марія із сином Іваном. Ми згодом розговорилися і знали, що
заповітною мрією жінки було купити фотоапарата для Івана. Вона працювала
на тваринницькій фермі і щодня вставала раніше від нас, але коли ми через
місяць виїжджали із села, фотоапарат усе ще залишався в її мріях.
Ми чимось, можливо, і справді допомогли тієї осені колгоспові
поміж степів, порізаних довжелезними лініями лісонасаджень. Уранці вставали,
їли щось і прямували, куди скажуть. Силосували кукурудзу, збирали кавуни
на баштанах — колосальні кавуни, таких солодких я пізніше не знаходив ні
в Південній, ні в Північній Америцi. Помідори, пам'ятається, також збирали.
Про них можна сказати те ж саме, що й про кавуни. Пригадується також, що
картопля викликала в нас здивування і жаль. Картопля, як горішки, в Західній
Україні ми такого убозтва не бачили.
Переважно ми, студенти ЛДУ, були родом із Західної України,
але, звісно, це не було критерієм вступу до нашого університету — серед
нас було чимало і всіх інших. Згодом ми почали розуміти, що студентський
десант із Заходу на Кіровоградщину мав не тільки народногосподарське, а
й ідеологічне призначення — сприяти братанню східних і західних областей,
зближувати обидва береги. Хоч би що там мали на меті при цьому партійні
демагоги, але «зближення» для нас виглядало зовсім не регламентованим і
не нав'язливим процесом. Ми розмовляли однією мовою, хоч їхня, степова,
була тягуча і повільна, а ми строчили, як із кулемета. Проскакували в розмові
іноді окремі «дивні» слова із карпатського регіону, значення яких з'ясовували
за п'ять секунд — і проблема зникала. Ми відчували себе поміж своїх, до
того ж навколо було ще чимало хат, схожих на хрестоматійну хату Тараса.
Найновішими були сільський клуб і правління колгоспу та ще довгі, приземкуваті
тваринницькі ферми.
Запам'яталось одне словечко — «скверно», характерне для
мови тієї частини України. Нам, приїжджим, здавалося, що це запозичення
з російської. Минуло багато часу після того, і тільки коли я познайомився
з порівняльною слов'янською філологією, стало зрозуміло, що це слово набагато
давніше від царства Московського і князівства Володимиро-Суздальського.
Незабутніми залишилися вечірні години, коли ми, зголоднілі
за день, сідали за довгі столи, заставлені всім, що наготували нам сільські
куховарки. Незабутнім залишається степовий хліб. «Навіщо такі великі паляниці?»
— дивувалися ми. Вони були білі, золотисті, круглі й великі, як короваї
на західноукраїнськім весіллі. І так — щовечора...
Ми танцювали в сільському клубі щосуботи і «провокували»
конфлікт культур. Ми були переважно міські і містечкові: зі Львівської,
Станіславської (так вона тоді називалася), Закарпатської, Волинської, Тернопільської,
Рівненської (це я), Вінницької областей. Із Чернівецької нікого не було:
в них уже тоді був свій університет, це я пам'ятаю точно. Ми вже «смикалися»
під модернову музику, місцеві ж дівчата і хлопці ще ні. Танці в клубі були
двобоєм, але до конфліктів не доходило. Ми, зрештою, вміли танцювати і
польку, і вальс, і все, що тоді скрізь танцювалося.
Проте одного вечора на вулиці степового села після танців,
під кронами непоказних, дрібнолистих дерев, нам стало по-дорослому сумно
і незатишно. Місцеві дівчата десь поруч почали співати частівку: «Мой милёнок,
как телёнок, только разница одна: мой милёнок пьёт с корыта, а телёнок
из ведра...» Повіяло чимось чужим, агресивним, недоброзичливим і принизливим...
Це був, либонь, одинокий епізод, що затьмарює низку спогадів
про Кіровоградщину, які, можливо, стануть згодом частиною мемуарів емігранта.
Ми, пригадується, знайшли спільну мову з місцевими хлопцями, яких тоді
ще досить багато жило в селах, а кілька з них пізніше навіть приїхало на
навчання у Львів (як я довідався згодом, у такій «міграції мізків» був
щиро зацікавлений наш декан, чудовий дядько з Волині, доктор іноземної
філології Микола Войтюк). Ми не розмовляли про велику політику. Вели мову
про се, про те, про погоду в нас і в них, про заробітки, про дівчат із
сусідніх хуторів, про звички начальства в нас і в них (а це вже була політика,
хоч і невелика). Жодного разу не кинув нам ніхто словечка «бандерівці»,
ані в зневажливому, ані в нейтральному його значенні. Часом хтось із місцевих
розказував щось, за розповідями старших людей, про «батька Махна», який
свого часу погуляв і Кіровоградщиною. Чого хотів і за що воював той Махно,
сільські хлопці, зачаровані ореолом романтики, достеменно не знали.
На наш прощальний концерт у Верблюжці зібралося все село
із прилеглими хуторами. Ми вже щось могли показати, ми були факультетом
іноземних мов і знали навіть зарубіжну естраду. Проте найкраще знали своє,
ми ще не особливо втягнулися тоді в ту зарубіжну естраду. Назавжди в пам'яті
залишиться Галя Шашкевич, праправнучка Маркіяна Шашкевича, і її танго,
виконане на сцені того сільського клубу: «Наталочко, моя ти любая, Наталочко,
чи згадуєш мене? Однак прийде ще час, нам зозуля знову закує, ми зустрінемося
в гаю, де конвалія цвіте...» Якщо хтось не знає, то співається це на мелодію
танго Петра Лещенка: «...пошли мы в бой! За честь отцов и за счастье материнское,
за любимый украинский дом и за липы над Днепром». Співав під гітару наш
стрункий, блондинистий Толя Шевчук (вінничанин... сьогодні шукайте його
у Верховній Раді): «Тишина за Рогожской заставою, спят деревья у тёмной
реки... Расскажи, расскажи, утро раннее, где с подругой мы счастье найдём...»
Співав виключно французькі пісні наш «сноб» із Коломиї Тарас Івасютин (сьогодні
доцент Чернівецького університету). Я ж писав у той час вірші і прочитав
зі сцени своє римоване освідчення в коханні Галі Шашкевич... Не подіяло:
вона була старша за мене. А коли вам ще немає двадцяти, це, мабуть, має
значення.
...Вивозили нас із Верблюжки в дощову погоду рано-вранці
на початку жовтня 1961 року. Цікаво все-таки, коли там хто бачив верблюдів?..
І страшно, як той час летить... Назад повезли, до станції Куцівка, принишклої
під осіннім дощем... Однак це — трохи пізніше... На колгоспних вантажівках
без брезенту ми скулилися під своїми плащами і куртками, готуючись у дорогу
— і раптом побачили, що із сусідніх хат повиходили молодиці, а з ними й
наша хазяйка Марія, і всі поклонилися нам низько до землі. Нам, шмаркачам,
— за що? Нам стало ніяково, в нас на Волині і в Галичині забули вже так
вшановувати гостей — бити чолом до землі. Ми із чимось таким дуже стародавнім
зустрілися — і знітились... Руками помахали у відповідь — ото й усе...
Ми покидали край сильних, неквапливих, але наполегливих
людей. Людей із великим запасом здорового глузду.
Ярослав ХАРЧУН. Після еміграції 1974 року з СРСР
за сімейними обставинами проживав у Аргентині, США, сьогодні живе і працює
в Монреалі, Канада. Закінчив Оттавський університет зі ступенем доктора
слов'янської лінгвістики (це приблизно кандидат філологічних наук у традиційній
українській системі наукових звань). Копія дисертації на тему «Французькі
запозичення у сучасній українській мові» зберігається в Інституті мовознавства
ім. Олександра Потебні в Києві. Автор численних і різномовних статей у
галузевих журналах та періодиці.
