Указом Президента України 2014 рік оголошено Роком Тараса Шевченка. Також створено Координаційну раду та Організаційний комітет з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Утім, на державному рівні активної підготовки до належного відзначення 2014-го цієї дати наразі не відчувається. Більше того, певно, не встигаючи самостійно організувати гідне вшанування ювілею Тараса Григоровича, офіційний Київ запросив долучитися до цього процесу... Москву. «Творчість Шевченка, як і багато іншого загального культурного надбання українського і російського народів, об’єднує наші країни», — цитує М. Азарова офіційний сайт КМУ. Ще у вересні минулого року на зустрічі з керівником Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці РФ Костянтином КОСАЧОВИМ наш прем’єр-міністр зізнався, що, передусім, Україна зацікавлена у спільному відзначенні ювілею Кобзаря. «Шевченко — великий поет, який творив як українською, так і російською мовами. Його надбання є унікальним і однаково цінним для наших народів», — зауважив у розмові з Азаровим К. Косачов.
Унікальне вміння Росії використовувати українську історію, культуру, традиції в ключі «спільних» надбань двох народів не дивує. Незрозумілою залишається позиція України. Невже наша країна самостійно не може вшанувати Тараса Шевченка? Цікаво, що Казахстан, Литва і Польща заявили про готовність всебічно долучитися до організованих Україною заходів, приурочених 200-річному ювілею Великого Кобзаря. Долучитися, а не бути співорганізаторами!
— Сьогодні в Україні майже не відчувається, щоб хтось серйозно займався підготовкою до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Абсолютна тиша. А часу не так вже й багато. Не було парламентських слухань з цієї теми, до створеного Організаційного комітету входять міністри, в яких, мабуть, немає ні часу, ні бажання серйозно займатися цим питанням, — зауважив в інтерв’ю «Дню» колишній державний службовець з Адміністрації Президента, заслужений працівник культури України Володимир ПОРТЯНКО. — Чому з керівників країни ніхто не звернеться до громадян і не запропонує долучитися до організації святкування? Переконаний, що творча інтелігенція на такий заклик обов’язково відгукнулася б, надавши свої пропозиції. Але наразі ні в державних органах влади, ні у творчих об’єднаннях не видно пожвавленої роботи, зокрема, відсиджуються національні спілки художників та письменників України. Словом, не видно конкретних дій. Особисто я підтримую ідею виготовлення ювілейної медалі «200 років Тарасу Шевченку», але, схоже, її так і не буде. На це не передбачено фінансування, та й художники не встигнуть запропонувати свої творчі проекти. Не лише в Україні, але й наша діаспора з Канади, США, Австралії та інших країн стурбована відставанням в підготовці до такої великої події, як вшанування 200-річного ювілею Шевченка. Схоже, у нас підготовку відтягують до останнього. А потім, коли буде пізно, схопляться. А тим часом, доки Україна мовчить, інші країни активно готуються до відзначення цієї події. Зрозуміло, що в своєму контексті. Зокрема, знаю, що в Росії вже розроблено план заходів із вшанування 200-річного ювілею великого російського письменника Тараса Шевченка. Акцентуватимуть увагу, звичайно, не на його антимосковській поезії, а на російськомовних повістях.
Володимир ПОРТЯНКО називає себе запеклим шевченкофілом. Упродовж останнього десятка років він не лише зібрав близько тисячі книжок Шевченка і про Шевченка (серед яких — унікальні видання), але й ініціював відкриття п’яти літературно-художніх музеїв Кобзарю у різних регіонах країни — у Вінниці в ЗОШ №30, у Донецьку, Музей-кімнату Тараса Шевченка в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, у вінницькій ЗОШ № 25 та у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації (Київ). Про уміння правильного прочитання «Кобзаря» та прямо пропорційного відношення його вартості до поваги Тараса Шевченка «День» розмовляв із Володимиром ПОРТЯНКОМ.
— Ви ініціювали відкриття п’яти музеїв Тараса Шевченка в Україні. Як вітали вашу ініціативу в різних регіонах країни?
— По-різному. Я допомагаю відкривати музеї там, де люди цього хочуть. Мої пропозиції у Вінниці, Києві та Донецьку увінчалися успіхом. Там, де керівники інших міст не проявляли зацікавленості, в них не горіли очі, я відступав. Головне, щоб ближче «доторкнутися» до творчості та постаті Великого Кобзаря хотіли самі українці.
Коли 1999 року я почав працювати в Адміністрації Президента України, то був призначений куратором Вінницької області. Тоді поцікавився, як там вшановують Кобзаря. Виявилося, що Вінниця — єдиний обласний центр країни, де немає пам’ятника Тарасу Шевченку. Вже років 15 тривають дебати, який це мусить бути пам’ятник і де саме стояти. Але дискусії тривають, а пам’ятника як не було, так і немає. Також там не було музею Кобзаря, та й взагалі бракувало у вільному доступі літератури про нього. Я мав власну чималу Шевченківську бібліотеку, тому виникла ідея створити в одній із вінницьких шкіл музей, якому можна було б її передати. Після дискусії місцева влада та педагоги зупинилися на ЗОШ №30, біля якої стоїть бюст Тараса Шевченка. Уявіть, яким було моє здивування, коли під час підготовки до відкриття музею з’ясувалося, що 1961 року саме цій школі було присвоєно ім’я Тараса Шевченка! Щоправда, з роками з назви школи зникло «імені Шевченка». Тому 2000 року, в День Незалежності України, ми відкрили у школі музей та повернули їй ім’я Великого Кобзаря. Наразі у місті існує хороша традиція: цей музей обов’язково відвідують всі студенти Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського та учні більшості місцевих шкіл. Музей маленький, але робить дуже велику справу.
ЯНУКОВИЧ СПРИЯВ СТВОРЕННЮ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА В ДОНЕЦЬКУ
— Після Вінниці мене перевели працювати куратором Донецької області. Якщо у Вінниці взагалі немає пам’ятника Шевченку, то в Донецьку Кобзар стоїть перед будинком обласної державної адміністрації (а це, до речі, приміщення колишнього обкому Компартії). Донецьк став першим містом, де символічно поставили Шевченка перед колишнім обкомом партії. Тобто, на відміну від більшості південних та східних міст, у центрі яких і донині стоять пам’ятники Леніну, в Донецьку — Шевченкові.
Часто спілкувався з тодішньою донецькою владною верхівкою — Близнюком, Рибаком, Лук’янченком, Слаутою... Всі в один голос казали, що музей Шевченку потрібен, але... необхідно трохи почекати. Єдиною людиною, яка щиро заявила мені особисто «Зачем нам нужен музей Тараса Шевченко?» був Борис Колесніков — тодішній голова Донецької обласної ради. Я зрозумів, що з «музейним питанням» потрібно говорити особисто з губернатором області Віктором Януковичем. Якось під час чергової зустрічі я подарував йому два «Кобзаря» (один — фотокопія першого «Кобзаря» Тараса Шевченка, а інший — сучасне сувенірне видання). Я помітив, що в нього загорілися очі. Він почав уважно гортати книжки... Користуючись моментом, я сказав: «У мене є пропозиція відкрити в Донецьку літературно-художній музей Тараса Шевченка. Я для цього музею віддам свою Шевченківську бібліотеку (тоді Шевченківська бібліотека Володимира Портянка нараховувала 830 книжок. — Ред.). Янукович одразу перепитав: «А де саме, в якому місці?» Відповів, що на другому поверсі Обласної наукової універсальної бібліотеки імені Крупської саме є хороше місце. Це, до речі, в самому центрі Донецька, біля облдержадміністрації. Янукович потиснув мені руку і сказав: «Зробимо». Як мені згодом переповідали, вже наступного дня губернатор викликав до себе директора згаданої бібліотеки Людмилу Новакову й повідомив про нашу ініціативу. Вона не погоджувалась, мовляв, навіщо нам музей Шевченка в Бібліотеці імені Крупської? На що Янукович відповів: якщо при ній музей не відкриється, то він відкриється при іншому керівнику бібліотеки. Ця розмова відбулася 2001 року, а вже наступного музей урочисто відкрили. За іронією долі, самого Януковича на відкритті не було, бо його терміново викликали в Київ. А від керівництва області честь відкрити музей випала Колеснікову. До речі, 2002-го на Донеччині відзначали національне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій», яке традиційно переходить країною з області в область. 2001 року Янукович їздив у Івано-Франківськ прийняти «естафету», а через рік передав її керівнику Львівщини. Отже, він посприяв створенню музею Шевченка в Донецьку.
— Чи плануєте й надалі відкривати музеї Кобзарю?
— Звичайно. Зараз готуємося до відкриття музею в містечку Семенівка Чернігівської області. Я був в усіх обласних центрах країни, крім Чернігова. Тепер хочу туди поїхати 9 березня з ініціативою відкриття в області музею. Разом із чернігівською творчою інтелігенцією ми створили організаційний комітет, влада надала приміщення — попередньо в Будинку культури. Відкриття запланували на осінь цього року.
— Звідки така любов до Тараса Шевченка?
— Вважаю себе його земляком. Я народився у селі Селище Корсунь-Шевченківського району, а це недалеко від Моринців. Мій батько за освітою був учителем української мови та літератури. Мав чималу домашню бібліотеку, в якій я згодом знайшов два унікальні «Кобзарі» — виданий у Кракові 1940 року (книжка була з батьком на фронтових дорогах) та 1939-го, що пережив війну в нас дома, в окупації.
Утім, найбільше мою душу «стривожив» Шевченко, коли старший син Віталій понад 35 років тому, здаючи зі школярами макулатуру, знайшов серед непотрібних книжок ротопринтне видання «Кобзаря» 1840 року. У мене защеміло серце. Після цього випадку в мені прокинувся шевченкофіл. Наразі в мене понад 600 книжок Шевченка та про Шевченка, 100 з яких — «Кобзарі». Твори Тараса Григоровича зібрав на 29 мовах народів світу, зокрема є «Кобзарі» німецькою, англійською, французькою, грецькою, словацькою, іспанською. Утім, найдорожчий — батьківський, фронтовий.
«КОБЗАРІ»-ФРОНТОВИКИ
— Узагалі в роки світової війни Шевченка видавали тричі. 1942 року «Кобзар» було видано накладом аж у 100 тисяч примірників; 1943-го — в 20 тисяч. Уявіть, в умовах обмеженого фінансування солдати просили не їжу, а «Кобзарі». Збереглося чимало спогадів самих фронтовиків про те, що вони воювали, тримаючи «Кобзар» біля серця. І це — історична правда, а не гарний міф. У передмові до упорядкованого Рильським «Кобзаря» 1942 року Тичина пише: «В численних листах червоноармійців (не лише українців), що надходять до спілки письменників, до наших редакцій, до академії наук, є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати «Кобзар» Шевченка на фронт».
— Очікується, що упродовж 2013—2014 років в Україні з нагоди 200-річчя Тараса Шевченка при школах та університетах відкриють кілька кімнат-музеїв, присвячених його творчості...
— Відкрити музей не так вже й легко. Недостатньо лише знайти місце. Потрібно підібрати літературу, архіви, світлини. Все це цікаво запропонувати відвідувачам. З-поміж тих же школярів і студентів вибрати найкращих на роль екскурсоводів. Якщо такі музеї відкриють — це добре. Насправді музеїв Шевченка в Україні не так вже й багато. Є регіони, де немає навіть шкільних музеїв-кімнат, присвячених поету. Звичайно, аби всі українські школярі мали можливість побувати в Каневі на могилі Шевченка та відвідати тамтешній музей, не такою гострою була потреба відкривати типові заклади по всій країні.
— Знаю, що у вашій приватній колекції чимало оригіналів унікальних книжок Тараса Шевченка, зокрема так звані «Кобзарі»-фронтовики, які вийшли друком в 1942—1944 роках. Як ці книжки до вас потрапили?
— Різними шляхами. Коли маєш 50 «Кобзарів», то обов’язково купиш 51-й. На столичному Подолі в магазині «Букініст» якось помітив унікальний «Кобзар» 1942 року. Але він коштував 200 доларів. Не втримався і попросив синів, аби придбали мені його на день народження. Аналогічну книжку 1943-го купив на столичному Сінному ринку за... 20 гривень. Сторгувався. Відчуваєте цінову різницю? За моїми спостереженнями, різниця у відношенні цін на «Кобзар» прямо пропорційна повазі до Шевченка.
Сьогодні молоді люди часто помиляються, вважаючи, що вони все знають про Шевченка або що поет нецікавий, нудний, зарозумілий. Така думка — результат того, що школярі та студенти у рази менше читають Великого Кобзаря, не звертаються до його засторог, порад, підказок. За цим особливо боляче спостерігати, адже нині Тарас Григорович особливо актуальний для України. По суті, практично про багато чого, що зараз відбувається в країні, попереджав Батько Тарас.
