Україна і «собирание русских земель...»

Перед російсько-українською комісією, яка, за інформацією міністра Д. Табачника, невдовзі почне працювати над текстом спільного навчального посібника з історії для вчителів шкіл України і Росії, постане проблема характеристики відносин між двома країнами. Власне, заради цього й утворювалася комісія. Адже в експертній доповіді, опублікованій у книжці «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...» 2009 р., стверджується, що українські автори «неправильно», з антиросійських позицій висвітлюють «спільну історію» і відмовляються писати про те добре, що одержали народи колишнього СРСР, проживаючи поряд «с великим русским народом»1.

Звичайно, члени комісії від Росії не лише читали цей висновок, а й знають, як писати «правильно». Цю «правду» буде пред'явлено українським членам комісії.

Зокрема, йтиметься про глибокі історичні витоки «спільної історії» Росії та України. Виявиться, що українці (як, до речі, й білоруси) взагалі не є окремим народом. Адже як цілком очевидна, неспростовна істина в експертних висновках ідеться про «триединство русской нации (великороссов, малороссов и белорусов»)2. Тобто етнонім «русский» охоплює не лише великоросів, а й українців, білорусів. Концепція «трех ветвей русского народа», як відомо, знаряддя з арсеналу дореволюційної великодержавної історіографії. Це навіть відхід від радянських підходів, які все-таки вважали Київську Русь «колискою трьох братніх східнослов'янських народів», що хоч на початку ХХ ст. і залишалися «братніми», та вже були цілком сформованими, вийшли з «колиски» і стали «дорослими».

У контексті концепції «триєдинства» російські експерти детально розглядають усі вузлові сторінки української історії. Зокрема, на її підставі вибудовується теорія «собирания руських земель». За цією концепцією Переяславська Рада 1654 р. виступає одним з етапів цього «собирания», а Українська козацька держава, створена в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, — це лише «вымысел» українських істориків3.

Із таким тлумаченням «спільної історії» в ній, певна річ, не залишається місця й для історичного виправдання автономії України ХVІІ—ХVІІІ ст. Російські експерти дають пораду українським авторам: «Вместо мифа о ликвидации «украинской автономии» политику монархии следует рассматривать в контексте унификации и модернизации империи»4.

Далі з тексту експертної доповіді читач довідається, що «ужесточение национальной политики» та її наслідок — русифікація — це цілком нормальне явище. Його ніяк не можна охарактеризувати як «насильственную политику» царизма. Це, зазначають автори доповіді, «естественный процесс, неотрывный от урбанизации и модернизации»5. Отже, має зробити висновок читач, гальмувати русифікацію — це протистояти модернізації та урбанізації, не визнавати необхідності індустріалізації, будівництва нових міст, залізниць, розвитку суспільства взагалі.

Такий підхід, делікатно кажучи, обумовлений непоінформованістю експертів. У поліетнічних державах неодмінним супутником модернізації є національне відродження, яке починається з пробудження інтересу до мови, історії, фольклору залежних (недержавних) народів. Відбувається розвиток літератури, писемності рідною мовою. Цей процес розпочався ще наприкінці ХVІІІ ст. і в ХІХ ст. охопив багато країн Європи, зокрема Україну. Про це неодноразово писали вітчизняні й зарубіжні автори6. Інформація про це доступна російським експертам. Але вона ігнорується. Експерти наполягають на тому, що «русификация — неотъемлемая часть модернизации». Чи не цього ж очікувати й від російських членів спільної комісії?

Переходимо до 1917—1920 рр., які О. А. Данилов характеризує як Велика російська революція і Громадянська війна (з великої букви). Уявлення автора про події в національних регіонах колишньої імперії в ці роки сформульовані у посібнику для вчителя таким чином: «Центробежные тенденции национальных регионов развивались по нарастающей после февраля 1917 г. Но если до октября 1917 г. это было дистанцирование от нараставшего в России хаоса и безвластия, то после прихода большевиков возобладал сецессионизм — отпадение от некогда единого государства и конституировани собственнной национальной государственности»7. Те, що для українців та інших пригноблених народів імперії — національно-визвольний рух, то для О. А. Данилова та його співавторів національні революції — «центробежные тенденции» и «сецессионизм».

Зокрема, називається міфом підтверджений багатьма дослідниками факт масової підтримки Центральної Ради і перемоги українських національних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів8. Політика Тимчасового уряду, виявляється, ѓрунтувалася на принципі «народного суверенитета и преемственности права», а вся діяльність Центральної Ради оголошується деструктивною, спрямованою «на дезинтеграцию России»9. Будь-яка інформація про українські етнічні межі в 1917—1918 рр., якщо вони виходять за межі кордонів сучасної України, оголошується спробою «навязать ученикам мысль о «территориальных потерях» Украины»10. Політика українських національних урядів засуджується, а діяльність Тимчасового уряду, «червоних» і «білих» описується з розумінням і навіть симпатією. Автори не знаходять жодного аргументу для виправдання дій представників українського визвольного руху. Все, що зв'язано з їхньою діяльністю, зі спробами створити власну державу і захистити її, засуджується, оголошується авантюризмом або антиросійськими інтригами.

У цій праці матеріал викладений таким чином, що образ України навіть на її території майже не проглядається, уявлення про неї спотворені, її власне ім'я не згадується. Зокрема, оповідаючи про південний регіон України в розпал громадянської війни (1919 р.), автори продовжують вживання термінів «Новороссия» або «европейский юг России»11. Нагадаємо, що на цей час уже існувала Українська СРР, до складу якої входили сучасні південні області, що, природно, визнавало більшовицьке керівництво Росії.

Нам невідомо, яке трактування подій в Україні 1917—1920 рр. в українських підручниках схвалили б автори експертної доповіді. Але, судячи з усього, їх задовольнив би підхід, який продемонстрували автори білоруських підручників. Ці книжки, як відомо, російські експерти не звинувачують ні в націоналізмі, ні в антиросійській спрямованості.

Спробуємо охарактеризувати суть цього підходу:

— «БССР (Білоруська соціалістична радянська республіка. — Авт.) понимается в качестве основной формы национально-государственного образования белорусов, предпосылка возникновения в будущем республики Беларусь. Октябрьская революция в целом трактуется положительно, но коммунистическая идеология почти не разбирается»;

— «БНР (Білоруська Народна Республіка. — Авт.), чья традиция особенно важна для белорусского национализма, трактуется как неудачная форма государственности. Подчеркивается, что ее провозглашение напоминало акт политического авантюризма и не было массово поддержано белорусским народом»12.

Такий підхід до подій 1917—1920 рр. визначає й оцінку російськими експертами ключових процесів історії України радянського періоду, зокрема повне вилучення з контексту новітньої української історії національно-визвольної боротьби.

І справді, якщо ніякого конструктиву в діяльності українських націоналістів не було раніше, то звідки він міг з'явитися, наприклад, на початку 20-х років ХХ ст., коли відбувалося оформлення СРСР?

Російські експерти часто дають поради українським колегам. Порадили вони і як писати в українських підручниках про утворення СРСР. Замість того, щоб культивувати міф «о СРСР как о тоталитарной «империи», ведущей политику «русификации», — пишуть вони, — слід зосередитися на вивченні «роли УССР как учредителя СРСР» і при цьому «не снимать вопрос о насильственной украинизации 20-х — начала 30-х гг.»13.

Ці «поради» спричиняють низку запитань.

Як можна декларувати відмову «от концепции тоталитаризма, как объясняющей события в СССР 30-х и последующих годов»14, і тут же пропонувати учням 11 класу розгорнуту характеристику політичного ладу СРСР, що чітко вписується в межі тоталітарної моделі: 1) партократична держава, єдина, суворо централізована правляча партія — ВКП(б), республіканські організації якої, в тому числі КП(б)У, мали статус обласних; 2) Сталін — вождь («главный носитель государственной власти»); 3) «единая идеология, обязательная для всех граждан СРСР система взглядов» — марксизм-ленінізм; 4) масові репресії як державна політика тощо15.

А теза про «насильницьку українізацію» на чолі зі сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем — це щось зі сфери політичної фантастики. Коли про це йдеться, то мимоволі згадуєш майже класичну тьотю Мотю з Курська (героїню твору «Мина Мазайло» М. Куліша) з її вже хрестоматійним: «...Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Або твердження про якусь особливу роль України у створенні СРСР. Невже російські експерти справді вважають, що УСРР, управління якою централізовано здійснювалося через партійно-державний та фінансово-господарський апарат з Москви, могла проводити якусь «особливу», відмінну від московського центру, національну політику?

Досить складне завдання постало перед російськими авторами, коли вони приступили до аналізу висвітлення в українських підручниках національно-визвольної боротьби в Західній Україні в перші повоєнні роки. Ця боротьба мала масовий характер і глибоко закарбувалася в народній пам'яті. І затертими пропагандистськими кліше, які ще залишаються в арсеналі «узгоджувачів», уже не обійтися. Це вже не діє. Що таке повоєнні репресії, там відчули чи не в кожній сім'ї. Тому фабрикуються нові міфи. Зокрема, в підручнику для 11 класу (редактор О. В. Філіпов) події в Західній Україні пропонується розглядати так: «Здесь после победы над Германией разгорелась своя война, по существу, гражданская, между местными националистами и коммунистами». Виявляється, воювали місцеві жителі між собою. І, звичайно ж, не обійшлося без допомоги «колишнім колабораціоністам» з боку США та їх союзників: «После 1945 г. УПА получила поддержку Запада»16. Проведено чітку межу: під час війни їм допомагали нацисти, після її закінчення — імперіалісти.

Таке трактування повоєнних подій в Західній Україні розраховане на абсолютно непоінформовану людину і має на меті закамуфлювати той факт, що на утвердження комуністичного режиму сюди після закінчення Другої світової війни було кинуто величезний масив військово-політичної потужності СРСР. Врешті-решт, автори підручника змушені це визнати. Наприкінці фрагмента, де наведено тезу про «громадянську війну» в західних регіонах СРСР, учень прочитає: «Факторами победы над националистами являлись и мощь государственной машины, и эффективность произведенных после войны преобразований»17. В підручнику ця фраза не конкретизується. Факти читач знайде в українських підручниках. Вони спростовують тезу про повоєнну боротьбу в Західній Україні як про громадянську війну. Але автори експертної доповіді ці факти відкидають.

Стосовно ж політики русифікації, яка проводилася в УРСР у повоєнні роки, то російські експерти оголошують її «міфом», який поширюють автори українських підручників. І взагалі, пишуть вони, «речь шла не о русификации, а о украинизации, поскольку детей заставляли изучать в школе украинский язык против их воли и против желания родителей»18.

Від читання цих оцінок складається враження, що автори доповіді «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...» абсолютно необізнані з перипетіями української історії та ніби живуть не в сусідній державі, а десь на іншій планеті.

У такому ж становищі можуть опинитися і члени української частини комісії зі створення спільного посібника, якщо підуть стопами новітніх російських міфотворців.

«СПІЛЬНИЙ ПІДРУЧНИК — ЄДИНА ДЕРЖАВА»?

Найближчим часом, обіцяє міністр освіти і науки України Д. Табачник, почне роботу над спільним навчальним посібником з історії для вчителів України і Росії російсько-українська комісія. Її склад невідомий, але точно відомо, що робота має буде завершена цього року. Видання одержить гриф МОН, буде віддруковане масовим тиражем і стане настільною книжкою кожного вчителя історії. Теоретично зміст посібника визначатимуть обидві сторони. Тому ключове питання: яким буде персональний склад комісії. В сучасному російському підручникотворенні домінують автори, погляди яких, за оцінкою Ірини Карацуби, це «...комплекс фантомных болей: Советской империи уже нет, а боль за нее есть»19. Якщо вони (чи їхні однодумці) будуть представлені в комісії, то, звичайно, переконуватимуть у необхідності прийняти їхні погляди українську сторону. Як поведеться українська сторона? Повторюємо, це залежить від її персонального складу. В Україні також багато людей, які перебувають у полоні імперських «фантомів». Якщо вони будуть у комісії та приймуть точку зору росіян, то це означатиме відмову від наукових поглядів і добровільне перетворення себе на об'єкт політичних маніпуляцій. Не випадково серед авторів, так чи інакше причетних до створення російських підручників, багато політологів і політтехнологів. Шкільні підручники з історії виявилися настільки відповідальною справою, що від їх створення стали усувати професійних істориків. По-суті, концепції, викладені в навчальних посібниках, підручниках з історії та експертних висновках, опублікованих у праці «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств» (М., 2009) — це і є політтехнологічні проекти.

Напрошується низка запитань:

— який висновок слід робити, визнавши, наприклад, щодо реалій ХХ ст. концепцію «собирания русских земель» і «триединства русской нации»?

— як зміниться наше сприйняття історії, коли ми погодимося з російською імперською тезою, що українська нація є «проектом М. Грушевского и его сторонников», а не результатом тривалого розвитку українського етносу?

— чим обернеться визнання русифікації як неминучого і закономірного супутника модернізації?

— що означатиме визнання УРСР історичною передумовою сучасної Української держави, а УНР, ЗУНР і Української держави Скоропадського —невдалими спробами українського державотворення?

— які зміни відбудуться в нашій історичній пам'яті, коли ми визнаємо, що Голодомору 1932—1933 рр. в Україні не було, а були несприятливі погодні умови і деякі помилки керівництва при проведенні колективізації, які й спричинили людські жертви?

— що буде означати для України визнання Й. Сталіна «ефективним менеджером», а масові репресії — прагматичним інструментом вирішення народногосподарських завдань?

— які наслідки матиме сприйняття ідеї, що війну 1941—1945 рр. виграв російський народ, а не народи СРСР?

— до чого приведе визнання подій в Західній Україні в перші післявоєнні роки «громадянською війною місцевих націоналістів і комуністів», а не визвольної боротьби за створення незалежної Української держави?

— як наше суспільство сприйматиме сучасне і майбутнє, якщо ми погодимося з відвертою неправдою, що «тепер усе погано, а раніше, в Радянському Союзі (та й у Російській імперії) жили добре»?

Перелік питань можна продовжити. Але кінцевий підсумок зрозумілий: прийняти все це — означає відмовитися від власної національної ідентичності, оголосити незалежність України історичною помилкою. Може, саме на це розраховане «узгодження»? Зокрема, дуже відома в Україні постать, Костянтин Затулін (нагадаємо, що одночасно він — перший заступник голови Комітету Державної Думи у справах Співдружності Незалежних Держав і зв'язках із співвітчизниками за кордоном, директор Інституту країн СНД, член комісії при Президентові РФ з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії), казав в інтерв'ю під час з'їзду вчителів в Астані: «Ведь логика какая. Если в учебниках писать, что мы за годы пребывания в Российской империи построили вот эти города, построили вот эти фабрики, подняли целину, докопались до этих полезных ископаемых, за счет которых мы сейчас живем и собираемся жить дальше, то тогда, при здравом смысле подавляющего большинства населения возникает вопрос: если мы так хорошо жили, зачем мы тогда живем порознь, в разных национальных квартирах?»20.

Така логіка Затуліна. Комусь вона може видатися привабливою. Але вона не дає відповіді на ключове запитання: чому імперії, навіть якщо комусь у них на певний час вдалося відносно добре облаштуватися, виникають, розквітають, а потім руйнуються. Російська імперія — не перша в історії, яка зникла, і відбулося це цілком закономірно, внаслідок внутрішнього розвалу. Такий самий висновок можна зробити і щодо Радянського Союзу, який знову ж таки логічно, а не внаслідок якоїсь зовнішньої «змови» дійшов до свого розпаду. Затулін усе спрощує і зводить до заводів, рудників та міст — усього того, що Іван Франко у своїй статті «Поза межами можливого», присвяченій перспективам незалежності України, називав шлунковими мотивами. Але «не хлібом єдиним...» Це довела історія десятків імперій, які колись підносилися до вершин своєї могутності, а потім перетворювалися на купи каміння й порох.

Нам важко уявити, до якого стану треба довести українське суспільство, щоб воно сприйняло псевдонаукові сурогати Затуліна і компанії. Але перші кроки вже зроблено. Комісія буде працювати. Те, що відкидає більшість українських істориків (але не всі!), наші російські колеги-«узгоджувачі» та їхні українські однодумці сприймають як цілком реальне. Уже вимальовується і механізм утвердження/повернення «єдиномислія»: Ксенія Костіна, голова правління громадської організації «Государственный клуб», що спонсорувала проекти відомих у Росії Книг для вчителя О. А. Данилова та О. В. Філіпова, всерйоз говорить про необхідність міждержавної комісії, яка в масштабах СНД буде запобігати «пересмотру исторических событий и фактов»21. Тобто йдеться не про наукові дискусії або вивчення нових джерел, у тому числі архівних, наприклад документів таємних служб радянського часу, не про освоєння нових дослідницьких технологій, а про рішення чиновників, які вкажуть дослідникам, що є правильним, а що — ні.

Щоправда, коли все це станеться, то Україна, а відтак і Європа та світ загалом дуже скоро стануть іншими. Питання в тому, чи зможе українське суспільство щось протиставити цьому.

P.S. Опозиція — проти «заполітизованої» історії

Навчання дітей у середній і вищій школі може відбуватися по-різному: можна розвивати в дітей здатність самостійно мислити, а можна нав'язувати погляди. На жаль, саме гірший варіант зараз намагається реалізувати Міносвіти, оскільки освіта стала розмінною монетою в політиці. Акцентувати увагу на цій темі частіше почали представники опозиційних партій. Зокрема, лідер політичної партії «Фронт змін» народний депутат Арсеній Яценюк.

У Дніпропетровську, дискутуючи на тему «Система освіти та молодіжна політика: виклики та перспективи», він підкреслив, що «останнім часом в Україні спостерігається втручання з боку політиків у сферу освіти — представники влади нав'язують ті чи інші думки з приводу змісту підручників у залежності від політичних уподобань». За його словами, це пов'язано з тим, що всі члени уряду, зокрема міністр освіти і науки України Дмитро Табачник, є політичними фігурами. Арсеній Яценюк запропонував для розгляду у Верховній Раді проект закону про внесення змін та доповнень до деяких законів України щодо експертизи навчальних програм, підручників для системи загальної середньої освіти. Цей законопроект передбачає, що навчальні програми та підручники для шкіл затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти лише після позитивного висновку наукової експертизи, проведеної Національною академією наук України, та психолого-педагогічної експертизи, проведеної Національною академією педагогічних наук України.

Сьогодні «День» закінчує частину полеміки про «спільні» підручники з сусідніми країнами. Ми розуміємо, що це тільки початок дискусії, тому запрошуємо експертів долучитися до неї.

 

 

1 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран... — С. 262, 11.

2 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран... — С. 65.

3 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран... — С. 7

4 Там само. — С. 65.

5 Там само.

6 Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. — Львів, 2007.— С. 186—187.

7 История Росии. 1900—1945 гг. Книга для учителя. — С. 156.

8 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...— С. 139.

9 Там само. — С. 145.

10 Там само. — С. 141—142

11 История России. 1900—1945 гг. Книга для учителя. — С. 186, 187, 178.

12 Там само. — С. 109.

13 Там само. — С. 197.

14 История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя... — С. 5; История России. 1945—2008. 11 класс. — С. 5.

15 История России. 1900-1945 гг. 11 класс. — С. 185, 254—256.

16 История России. 1945—2008 гг. 11 класс. — С. 42.

17 Там само. — С. 43.

18 Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...— С. 198—199.

19 «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova

20 В центре событий с Анной Прохоровой // http://www.tvc.ru/bcastArticle.aspx?vid=785cda63-538f-493d-9062-f7a36906...

21 Там само.