Західні археологи нещодавно виявили на території сучасного Китаю рештки переселенців із Подніпров’я. Орієнтовний вік знайдених останків — дві-три тисячі років до народження Христа. Очевидно, що взаємовідносини між українцями та китайцями — двома працелюбними землеробськими народами — сягають сивої давнини. Однак ми майже нічого не знаємо про цю країну. Я вирішив поговорити з китаянкою Фан Чженьхуа, яка нині навчається у Львівському національному університеті ім. І. Франка. Дівчина, чужого навчаючись і свого не цураючись, докладає власну лепту до творення українсько-китайських культурних взаємин. Безумовно, читачів зацікавлять і подробиці святкування Нового року в Китаї.
— Фан, напевно, тебе вже неодноразово запитували, чому обрала для навчання саме Україну, зокрема, Львів?
— У нас вступити в університет нелегко, бо на одне місце претендують досить багато охочих. Однак поки людина ще молода, їй, звісно, хочеться мандрувати, подивитися на світ. Ось і я вирішила навчатися за кордоном. Спочатку планувала поїхати у Німеччину, а потім знайома порекомендувала вступати в український виш. Ще в Китаї довідалася, що в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка навчається багато китайських студентів. Приміром, у дванадцятому гуртожитку КНУ на дев’яти поверхах живуть виключно китайці. Там вони спілкуються китайською мовою, дивляться китайські телеканали, а в їдальні гуртожитку можуть купувати китайські страви. Проте мені здалось нецікавим жити на вашій землі так, наче я в Китаї. Отож надумала їхати вчитися до Львова, щоб краще пізнати українців і їхню культуру, ментальність. Відтак після закінчення підготовчого курсу в НУ «Львівська політехніка» я вступила на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
— Розкажи, як проходила твоя адаптація?
— Спочатку мені жилося досить важко. Оскільки я — єдина дитина в сім’ї, то вдома ніколи не готувала їжі, не прала одягу, нечасто мила посуд — аж тут довелось все й одразу робити самій. Тільки-но приїхавши до Львова, харчувалася «Мівіною» та хот-догами. Пізніше навчилась в однієї своєї краянки готувати китайські страви. Пригадую, що вперше побачивши борщ, запитала: «Чому він такий червоний, мов кров?» Бо ж до цього я ніколи не їла червоного буряка. Мені пояснили, що це українська національна страва. Нині вже звикла до української їжі, люблю борщ зі сметаною, та й сама готую різні китайські й українські страви. Ще було важко тому, що не мала друзів в університеті, погано й повільно розмовляла українською, навіть боялася спілкуватися з іншими. Слухаючи лекції, майже нічого не розуміла, тому щодня доводилося брати в одногрупників конспекти і в гуртожитку їх переписувати. Незрозумілі слова, а таких було чимало, шукала в словнику, запам’ятовувала.
— І все ж тобі — іноземці — за короткий час шляхом самоосвіти таки вдалося опанувати українську мову. Цей приклад повинен присоромити тих українців, котрі відвертаються від рідної мови, нехтують нею! Знаю, що вже на другому курсі ти на «відмінно» писала диктанти з української...
— Я усвідомила, що, не знаючи вашої мови, буду самотньою і не зможу вчитися. Інколи сиділа та мовчки дослухалася до того, як спілкуються мої одногрупниці, як вони розмовляють українською. Ваша граматика напрочуд важка. Отож до диктантів ретельно готувалася — не спала ночами. Дещо, зізнаюсь, трошки списала. Але українська мова для мене настільки важлива, як їжа, повітря та сонце.
— А правда, що ти перекладала китайською поезії Шевченка?
— Так. Якось професор Йосип Лось запропонував мені перекласти китайською поезію вашого Великого Кобзаря. Це, здається, був «Заповіт». На мою думку, українські вірші, як, зрештою, і китайські, — достатньо мелодійні, ритмічні, задушевні.
— Що тобі як представниці іншої держави, східної цивілізації не імпонує в Україні, на Галичині?
— У вас багато некультурних людей, котрі можуть вилаяти або й побити іноземця. Китайці також бувають невихованими, але до чужинців ставляться з більшою повагою, ніж українці. Мені здалося, що китайці інтенсивніше й відповідальніше працюють у порівнянні з українцями. Може, тому, що у нас чимало людей, отже, великий конкурс на одне робоче місце. Люди проявляють активність, аби не втратити роботи.
— Нещодавно в Україні й у світі відзначали 75-ті роковини Голодомору 1932—1933 років. Однак найбільший в історії людства геноцид відбувся у XX столітті в Китаї, коли у результаті «великого стрибка» Мао Цзедуна загинуло 30 млн. осіб. Чи згадують у вас про той голод і як це проходить?
— Щоб таке лихо більше не повторилося, про нього треба пам’ятати. Звісно, ми згадуємо про померлих. Існують відповідні фотовиставки. Та у нас не влаштовують таких масштабних поминальних заходів, не запалюють свічок за загиблими. В Україні, якщо так можна висловитися, поминають померлих від голоду краще, ніж у Китаї.
— Чи цьогорічна Олімпіада у Пекіні, своєрідна велика реклама, на твою думку, зуміла зламати певні усталені стереотипи щодо Піднебесної?
— Для китайців ця Олімпіада була дуже важливою. Ми хотіли, аби цілий світ пізнав справжній Китай, його традиції, особливості культури. Бо те, як про нас пишуть більшість журналістів, висвітлюючи якусь одну, неприємну, вигідну їм сторону, — тільки створює негативні стереотипи, і весь світ сприймає нас крізь отаку штучно викривлену призму. Наша країна насправді не така страшна. Дійсно, є свої мінуси, але слід говорити і про плюси.
— Мене буквально приголомшила інформація про те, що китайці полюбляють ласувати собачатиною...
— Уяви, як ставиться індус до того, що ви їсте яловичину! Для нього ж корова — священна тварина, і йому неприємно про таке чути. Особисто я куштувала собачатину — смачна. Та це не означає, що у нас виловлюють псів на вулиці і з’їдають. Є спеціальні ферми, де розводять собак під забій — як у вас худобу, свиней, птицю.
— Будь ласка, повідай читачам, як відзначають Новий рік у Китаї.
— Насамперед наголошу, що у нас є два календарі: старокитайський та григоріанський, які, зрозуміло, не збігаються. Тому за старокитайським календарем Новий рік відзначають протягом перших 15 днів січня, а за григоріанським це вже може бути у лютому. Для китайців Новий рік є торжеством весни; одним із найбільших і найважливіших свят. Ми не відзначаємо ні Різдва, ні Великодня, бо Китай — нехристиянська держава. Напередодні новорічного свята кожна китайська сім’я робить великі закупки; наводить лад і прикрашає своє помешкання. Адже не годиться замітати підлогу чи викидати сміття вже на Новий рік, щоб таким чином не вимести з дому щастя і достаток.
Ще в нас існує напрочуд хороша, цікава традиція — виготовляємо та розклеюємо у власних оселях особливі паперові прикраси «чун ліен», що містять святкові побажання. Складаються вони з трьох частин: два довгі речення та одне коротке. Перші мають однакову кількість ієрогліфів та милозвучно римуються, а коротке має лише чотири ієрогліфи. «Чун ліен» каліграфічно виводять лише на червоному папері пензликами чорною або золотою тушшю. Також напередодні новорічного торжества дехто ворожить. Досить поширеним є «ворожіння по вогнищу»: глек з водою ставлять на багаття й кидають у нього паличку. Коли вона припиняє обертатися у воді, то той, хто гадав, виходить на вулицю й чимчикує у тому напрямку, куди вказала паличка, прислухаючись до слів перших зустрічних перехожих. Почуті добрі слова віщують щастя й навпаки.
У передноворічну ніч усі очікують святкового передзвону й запускають феєрверки, що, як вважається, відлякує, проганяє зло та нечисту силу. На світанку діти, вдягнувши новий одяг, ходять віншувати дідусів і бабусь, родичів, літніх людей. За привітання дорослі дають малечі гроші, що зазвичай кладуть всередину маленького червоного конверта. Для китайців Новий рік є передусім сімейним святом: хоч би де хто був — повинен у ці дні приїхати додому. До речі, у Китаї неактуальні такі свята, як день народження. Бо кожен день людиною повинен бути прожитий гідно.
— Які традиційні страви повинні стояти на китайському новорічному столі?
— Таких спожитків чимало. Однак нашою національною стравою можна назвати пельмені, що за формою зазвичай схожі на юаньбао — давньокитайські гроші у вигляді срібних чи золотих злитків. Таким чином вони символізують багатство. Для китайців пельмені — майже як для українців вареники, щоправда, начинка в них інша: з м’ясом або без нього. У м’ясний фарш додаються овочі чи морепродукти.
— І наостанок зізнайся: от закінчиш ти навчання, і що далі? Повернешся додому чи зостанешся у нас?
— В Україні мені добре, я тут звикла вже, але в Китаї — найкраще, бо там мій дім і саме там я бачу своє майбутнє.
