Зліплені віками суть народної душі й простір життя цієї душі — факт, на який слід зважати не лише чужоземцям. Знання «людського матеріалу» необхідне й головним чинним політикам. Але дослідити масову свідомість, щоб знайти потрібні важелі впливу на неї, нашій владі виявилося не під силу.
Як завжди в нас, той, хто уособлює владу, разом із офіційним статусом привласнює собі функцію всезнаючого й всемогутнього оракула. На жаль, неспівпадання статусу з інтелектуальними можливостями в історії трапляються набагато частіше, ніж того хотілося б. І в цих випадках влада завжди займалася в основному тим, що всіма засобами зберігала себе: «не до жиру, аби живу». А народу діставався неіснуючий соціальний продукт у глянцевій упаковці. Іншими словами, самозбереження влади завжди своїм зворотним боком має маніпулювання суспільною свідомістю й поведінкою.
Протягом багатьох років в Україні ведеться масована психологічна війна влади проти власного населення. В хід давно пішли військово-медичні терміни: шок, хірургія, терапія. А пацієнт у особі народу не встигає підставляти не лише відомі частини тіла для нових уколів і вени для взяття крові, але й решту для численних щеплень від ілюзій. А тим часом учасники консиліуму після тривалих дебатів радісно констатують, як у казці про золотий ключик: «Пацієнт швидше живий, ніж мертвий!»
Витонченість виконробів «розбудови» сягає в цій справі вершин, на яких ще не бували закордонні іміджмейкери. Гадаю, що владною «елітою» даремно витрачаються величезні гроші на російських, американських та інших «консультантів». Швидше, ці ж консультанти, сидячи в дворі на Шовковичній та смакуючи кавою з сигареткою, маючи проблеми з мовою й ментальністю, займаються тут ще й тим, що переймають колосальний досвід українських ЗМІ щодо успішного обдурювання людей, мутування істинної ситуації, спотворення соціальних пріоритетів і проблем (врахуйте, за наші з вами гроші!).
Є.Марчук у своїй щойно виданій книзі «П'ять років української трагедії» стисло, але ясно описав основні прийоми, що використовуються чинною владою з метою обезглужджування масової свідомості. Це масштабність викривлення реальності, цинічне ігнорування досягнень культури, духовних і моральних цінностей, що донині допомагали людям витримувати тривалий і часто нестерпно важкий історичний марафон. Це стереотипізація, примітивізація образів як нашого життя, загалом, так і пропагандистських образів. Це, зрештою, зухвале, безпрецедентне навіювання, часте й неаргументоване повторення неправди й вигадок, ірраціоналізація сприйняття шляхом нав'язування міфів про президента, про червоно-коричневу загрозу, про війну, про неминучу «чистку» суспільства, про різкі соціальні повороти, про стабільні реформи й стабільну українську «валюту» (що має право так називатися лише за рахунок неоплачених пенсій і зарплат) тощо.
Інформаційний простір в Україні став однополюсним, примітивним, а тому — небезпечним. Він став першим безпосереднім ворогом народу, без якого він, як це не парадоксально, не може обійтися. Психологічна війна стимулювала масову хворобу, яку можна назвати соціальним СНІДом: втрата імунітету до брехні, вульгарності, примітиву, сірості, зниження порога реагування на людську непорядність і відверту дурість, забування себе й нерозуміння навколишніх, страх перед майбутнім і втрата перспективи — все, що в кінцевому результаті породжує агресію й потребу в такому лідері, який би відповідав цьому стану.
Психологічна війна, що вимагає, як і будь-яка війна, багато грошей, включає в себе все — від стимулювання агентів масової інформації, політичних союзників і улюбленців- артистів до адміністративного тиску на виборців і залякування (в тому числі й ліквідації) політичних супротивників. Причому, все це безсоромно розвивається, вдосконалюється й не зустрічає ніякого опору з боку народу, від численних представників якого раз у раз можна почути про «дулю в кишені» та й годі.
Таким чином, нас зомбують (у тому числі й свої ж — журналісти, політологи, соціологи), нами маніпулюють, а ми (за старою «доброю звичкою») й не чинимо опору.
Ми, українці, — самодостатні, й це відразу ж оцінили акули з Волл- Стріт, залишивши нас віч-на-віч зі своїми акулами: внутрішньовидова боротьба найбільш жорстока й сувора, краще на деякий час віддалитися — матимемо справу з переможцем. Вони спостерігають. А ми «під кайфом нічим незамутненої стабільності» віддаємося темному відчуттю безвиході. Ох, уже ці чуттєві народи! Прислухайтеся до свого чуйного серця й зробіть крок до протверезіння!
Сьогодні в нашої людини немає соціального захисту, вона боїться залишитися сам на сам зі своєю чистою совістю або хоча б зі своєю власною думкою. Й у цьому є резон. Демократичні вибори можуть бути такими не лише за умови народного вільного голосування. Демократичними вибори можуть бути лише за наявності громадянського суспільства, в умовах, коли існує розвинена мережа горизонтальних структур — різних організацій із захисту прав та інтересів людей, із якими рахується влада й яких вона також боїться. В нашій же ситуації вибори не можуть вважатися й бути демократичними. Це — проба на онтологічну живучість у нашого народу мудрості, співчуття до ближнього й людської гідності. Якщо результат проби буде позитивним, буде покладено початок новому життю, будівництву демократичного життєустрою. Якщо ні — переможців не судять!
