Українці не безпідставно твердять, що наша країна є однією з найгостинніших і найдоброзичливіших. Дані соціологічних опитувань засвідчують, що серед сусідніх народів найприхильніше мешканці України налаштовані до поляків. Опитування групи «Рейтинг» ствердили, що 7% наших громадян дуже тепло, 41% тепло і лише 2% дуже холодно ставляться до громадян західного сусіда. Натомість у Польщі 40% опитаних мають нехіть до українців і лише 24% налаштовані позитивно.
Причому 2018 року, порівняно з минулими, неприхильність поляків до українців лише зросла. Причин таких результатів чимало; але однією з них слід визнати суперечки навколо дражливих сторінок спільного минулого. Ми, українці, часто-густо недооцінюємо, а то й не розуміємо, наскільки важливе місце в системі цінностей поляків займає історія. Тому й не варто дивуватися, що врешті-решт історія стала предметом політики. Минуле наздогнало сьогодення і навіть впевнено рухається в напрямку майбутнього. Знаки ж пам’яті є надважливими для сучасності.
Зрештою, навіть не це є загрозою та викликом — адже, як відомо, без минулого немає майбутнього. Проблема в іншому. У нашій багатовіковій історії, як і між іншими народами, було різне — і етапи взаємодопомоги, взаємовиручки і моменти ворожнечі, сутичок, кровопролиття. Але нині, крім волинської трагедії, ні в політичному, ні в суспільному діалозі між українцями та поляками майже не чутно інших сюжетів. Усі спроби звернути увагу на приклади спільних перемог у далекому (Конотопська битва) чи близькому (чудо над Віслою 1920 р.) минулому не дають очікуваних результатів. На превеликий жаль, попри всі застереження експертних середовищ, ознак на зміну цієї тенденції наразі немає. Ні встановлення 2016 р. 11 липня офіційним днем пам’яті мучеництва кресов’ян у РП, ні останні заяви офіційних осіб щодо ситуації навколо поховань у Грушовичах, ні зміни до закону про діяльність Інституту національної пам’яті (попри нещодавнє їх скасування) тощо не додають оптимізму.
Останні ж події радше примушують говорити про перехід історичного діалогу між Києвом та Варшавою у нову якість. Йдеться про дивовижну та нетипову для дипломатії ситуацію, коли 8 липня 2018 р. президенти України і Польщі вшановували жертв українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни. Однак вшановували нарізно: Анджей Дуда відвідав Луцьк та Олику, а Петро Порошенко відкрив меморіал у Сагрині й помолився за жертв Гончого Броду. Ці поминальні урочистості візуалізували, з одного боку, відсутність порозуміння в баченні «важких питань» історії на офіційному рівні (де начебто це зробити найпростіше), з іншого — оформлення паралельних «національних» версій цих подій. У кожного виявилася своя «правда», про яку й говорили обидва президенти.
Виходом із глухого кута може стати декілька основних речей. У запеклій дискусії ми захопилися звинуваченнями, перерахуванням кривд, завданих одне одному. І не зауважили, чи то пак забули просту й очевидну річ: українці не є ліпшими за поляків, а поляки не є ліпшими за українців. В історії наших народів, у взаємовідносинах між собою ми однаково з обох сторін можемо віднайти і героїчні сторінки, і такі, які, ймовірно, хотілося б забути. Не варто вважати, що в таких непростих подіях, як волинська трагедія, може бути винним лише хтось один або що їхнім підґрунтям може бути лише одна причина. Адже таке тлумачення автоматично викликає спротив у іншої. Тим паче, що таке потрактування не враховує разючих змін, які відбулися в українському суспільстві від 2014 р., коли розпочалася українсько-російська війна.
Тому українське та польське суспільство має, перш за все, розібратися у власній історії, зрозуміти неможливість її чорно-білого бачення. Власне спрощення, яким користуються нині, коли говорять про ті події середини XX ст., заводить нас у спіраль напруження. А за умов, коли політики формують модель пам’яті, яку різноманітними шляхами пропонують і нав’язують суспільству, це призводить до цейтноту в міждержавних та міжнаціональних відносинах. Адже градус напруженості та крайньоправої націоналістичної риторики в Польщі досяг тієї позначки, коли його зниження найімовірніше загрожує політичною смертю для тих, хто ризикне це зробити.
І саме тому вкотре варто наголосити: ми не маємо плекати ілюзій, що зі зміною правлячої політичної еліти вдасться без надзусиль змінити ситуацію на краще. Маховик ненависті запущений у попереднє десятиліття, до того ж опертий на давні стереотипи та упередження, так просто зупинити не вдасться. Нині волинська трагедія в Польщі однозначно ретрансльована як історія безневинних жертв — поляків та жорстоких вбивць і насильників, які втратили рештки розуму — українців. Причому ці жертви дедалі більше індивідуалізовані, що змушує співпереживати і вражатися; натомість український образ максимально узагальнений, ототожнений дедалі частіше просто з «українцем» (зауважмо — навіть не «бандерівцем»). І що найприкметніше, подібних спрощень та аргументів дедалі частіше вживають науковці, політики та публічні особи.
Навряд чи буде слушно заперечувати існування іншої Польщі — розуміючої, готової до діалогу, толерантної. Однак постґедройцівські середовища нині опинилися на маргінесах, і їхній голос ледь чутний, а механізми їхнього впливу на формування суспільної думки практично відсутні. Хоча, заради справедливості, слід визнати, що й українці не роблять належних кроків для донесення своєї позиції. Услід за частиною експертів необхідно поставити собі запитання: чи можлива за таких обставин спільна оцінка таких дражливих подій минулого, як Волинь’43. На жаль, відповідь буде негативною. Ні українці, ні поляки не готові йти на поступки. Неготовність іти на компроміси призвела до гострих конфліктів Варшави на ґрунті минулого не лише з Києвом, а й з Тель-Авівом, Берліном, Вашингтоном, а останнім часом навіть і Мінськом. Історичний ревізіонізм наразив офіційну польську владу на критику та нерозуміння партнерів. Так, до прикладу, єврейська громада єдиним фронтом виступила проти спроб перегляду узгоджених оцінок і на рівні академічних середовищ, і на рівні політикуму. Потім був скандал зі звинуваченнями поляків за їхню участь у Голокості ба навіть скасування офіційного візиту. Тож навряд чи ефективною та вигідною можна вважати політику нав’язування свого погляду — чи то щодо поточних справ, чи то трактування минулого. Адже, як відомо, кожна сила має протидію. І що наполегливіше польська сторона й надалі нав’язуватиме свій погляд на волинські події, то, ймовірніше, буде жорсткішим опір з українського боку.
Що з цього випливає і що залежить від України? Адже, вочевидь, далеко не все. Перш за все, вкотре повторимо: визнати стратегічну важливість волинської проблеми для українсько-польських міждержавних, міжнаціональних та міжособистісних відносин. Можливо, як жодна інша подія у спільній історії українців та поляків, Волинь’43 впливає на наші суспільства. Саме тому незалежно від сучасних політичних трендів фахові студії щодо українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни (так й загалом першої половини XX ст.) мають стати пріоритетними і забезпечити консенсус у майбутньому. При цьому варто нагадати відому синтезу — такі дослідження пояснюють, а не виправдовують те, що чинили обидві сторони в роки Другої світової війни. Доробок експертів є не єдиною, але обов’язковою умовою досягнення порозуміння щодо минулого, якого ми прагнемо. Тим паче, що він забезпечує наступну умову, без якої неможливо досягнути партнерських відносин.
Історичний діалог, як і загалом добросусідство між державами, неможливий без досягнення й визнання за його учасниками рівності. Допоки одна сторона вважатиме за можливе диктувати правила іншій, допоки в діалозі буде відчутний присмак монологу (а подекуди й диктату), ми не вийдемо з глухого кута, в якому перебуваємо нині.
Наступне. Не маймо ілюзій, що дражливу тему волинських подій вдасться врешті-решт залишити історикам. За обставин, коли політики бачать очевидну користь та конкретні бонуси, ніщо їх не змусить відмовитися від експлуатації історичного минулого. Тим паче, коли є спокуса простих рішень — однозначне та беззаперечне визнання волинських подій злочином («геноциду»?) з боку українців.
І останнє. Не думаймо, що волинська дискусія є лише теоретичною проблемою. Адже перебування за Бугом мільйона з лишком наших співгромадян, які так чи інакше стикаються з нею на побутовому рівні, надають їй прикладного значення. Ці люди, з одного боку, наражаються на небезпеку наразитися на дії крайньоправих середовищ і постраждати лише за те, що вони українці; і, разом з тим, вони можуть бути тими недооціненими суспільними дипломатами, які своїм позитивним прикладом здатні зробити більше, ніж тисячі слів та десятки офіційних візитів. Але для цього вони мають бути готовими до розмов і про волинську трагедію, і на інші складні теми спільного минулого.
Ну, і зовсім наприкінець. Хоч би яким банальним видавалося це твердження, але мусимо бути свідомими — порозуміння в інтересах українців та поляків. Адже від наших суперечок завжди вигравав той «третій», який і нині намагається роздмухати історичні баталії, загрібаючи жар чужими руками. Тож все залежить від нашої — української та польської — мудрості.
