Останні революційні події в Єгипті не тільки зірвали Каїрський книжковий ярмарок, а й завдали чималої шкоди культурним раритетам цієї країни. Під загрозою опинився Каїрський музей. Мародери знищили дві мумії та зіпсували деякі інші експонати. В січні цього року ЮНЕСКО поширила комюніке, в якому закликала всіх єгиптян поважати історичну спадщину своєї країни та вжити необхідних заходів для захисту скарбів Єгипту в Каїрі, Луксорі та інших культурних та історичних центрах. Адже культурна спадщина Єгипту, його пам’ятки й артефакти є частиною вікової історичної спадщини людства.
Понад півстоліття тому організація врятувала від знищення перлину єгипетської цивілізації храм Абу-Сімбел. Він міг піти під воду внаслідок будівництва Асуанської греблі (1960—1970 рр.). Як продовження кампанії щодо порятунку цього храму ЮНЕСКО за допомогою неурядової організації — Міжнародної ради з охорони пам’яток — почала підготовку конвенції про охорону культурної спадщини. США й Міжнародна спілка з охорони природи й природних багатств запропонували поєднати збереження культурної й природної спадщини. Ця пропозиція була озвучена на Конференції ООН із питань довкілля (Стокгольм, Швеція) у вересні 1972 року. А вже 16 листопада того ж року на 17 сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила у штаб-квартирі організації в Парижі, було прийнято Конвенцію про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини.
Культурна й природна спадщина постійно перебуває під загрозою знищення чи руйнування. Небезпеку для неї становлять стрімка урбанізація, бідність, природні катаклізми й забруднення довкілля, байдужість та зневажливе ставлення людей. І все ж найчастіше пам’ятки цивілізації гинуть під час воєн. Усвідомлюючи це, у період між Першою та Другою світовими війнами Ліга Націй (попередник Організації Об’єднаних Націй) розгорнула діяльність щодо охорони спадщини світу. Вона звернулася із закликом до всіх країн долучитися до цієї місії. Цю естафету перейняла Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО). Тоді, після ратифікації 20-ма країнами світу, набрав чинності Статут цієї міжнародної міжурядової організації, затверджений відразу після закінчення Другої світової війни в 1945 році на установчій конференції ООН у Лондоні.
— Створювалася міжнародна організація інтелектуального співробітництва. І тоді Виконавча рада (її керівний орган) складалася з відомих усьому світу інтелектуалів. Туди входили лауреати Нобелівської премії, відомі письменники, вчені, діячі культури. Вони думали про те, як зберегти пам’ятки цивілізації, розвивати культуру, ліквідувати неписьменність, — зазначає Юрій Кочубей, колишній постійний представник України при міжнародній організації, а нині завідувач кафедри ЮНЕСКО Дипломатичної академії при МЗС України.
Головна мета організації полягає в тому, що саме через діалог між країнами та цивілізаціями світ може прийти до глобального розуміння необхідності зміцнювати мир, викорінювати злидні та сприяти сталому розвитку всіх регіонів нашої планети. Механізмами ж забезпечення такого діалогу й мають слугувати освіта та наука, культура та культурне співробітництво, комунікація та інформація.
Відповідно до Конвенції з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини, ухваленої в 1972 році, її країни-учасниці визнають, що охорона всесвітньої спадщини є обов’язком усього міжнародного співтовариства. У ставленні до збереження культурної та природної спадщини віддзеркалюється рівень культури суспільства. Бо охорона пам’яток не обмежується лише реставраційними роботами. Це явище, в якому переплітаються політичні, економічні, правові, морально-етичні процеси, якими живе світ, кожна країна, громадянське суспільство. Адже пам’ятки невіддільні від соціуму. Вони виникають у ньому, ним оцінюються, зберігаються чи руйнуються.
Нині список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО нараховує 911 природних і культурних об’єктів: від Тадж-Махала в Індії до стародавнього міста Тімбукту в Малі, включаючи таке диво природи, як Великі коралові рифи в Австралії. Організація надає технічну допомогу з охорони таких унікальних пам’яток культури, як стародавня столиця Камбоджі Ангкор і місто Фес у Марокко. Глобальний проект здійснюється в Афганістані, де культурна спадщина є однією з найбагатших у світі. На жаль, не всі цінності вдається врятувати. Так, в Афганістані в 2001 році таліби зруйнували древні буддійські статуї, в Омані влада віддали перевагу прибуткам від нафти збереженню унікального заповідника антилоп орікс. Бідність і війни — погане сусідство для краси.
І хоча існує Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі озброєного конфлікту, організація не може вводити війська ООН, аби їх захистити. Але цілком у її силах зіпсувати репутацію країни, що не дбає про культурну спадщину, і як остання міра — виключити об’єкт зі списку. Охорона культурної й природної спадщини — та сфера, в якій міжнародне втручання можна тільки вітати.
Як правило, уряди вживають заходів, не чекаючи публічного розголосу своєї нецивілізованості. Так, свого часу Єгипет не став будувати швидкісну дорогу поруч із великою пірамідою Гізи. Проте відомі випадки, коли сама держава відмовлялася від статусу ЮНЕСКО для свого об’єкта. Так, центр Кельна було зараховано до списку всесвітньої спадщини, проте виникла необхідність будувати там шляхопровід, аби розвантажити місто. Змінювати будь-що на об’єкті та в буферній зоні без згоди цієї міжнародної організації не можна, тож місцева влада добровільно зреклася почесного статусу для центру міста.
Наразі до списку всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО входить чотири українські пам’ятки: Київський Софійський собор із прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська лавра (зареєстровані під одним номером), ансамбль історичного центру Львова, пункти геодезичної дуги Струве та букові проліси Карпат. Проте наша країна має чимало пам’яток культури, історії, унікальних природних об’єктів, які б могли поповнити цей перелік. Нині в так званому списку очікування перебуває 16 вітчизняних об’єктів. У 2010 році до нього було внесено дерев’яні церкви Карпатського регіону України та Польщі й торговельні пункти та укріплення на генуезьких торговельних шляхах від Середземномор’я до Чорного моря. Аби вони були визнані значущими для всього людства, і держава, і громадянське суспільство мають усвідомити важливість таких дій, сприяти популяризації культурної та природної спадщини.
Що ж дає статус об’єкта, що входить до списку всесвітньої спадщини? Хоч отримання цього статусу не передбачає фінансування об’єкта з боку організації, проте визнання пам’ятки як такої, що має цінність для всього людства, дає величезний плюс міжнародному, туристичному іміджу держави, на території якої вона знаходиться.
На думку ректора Дипломатичної академії при МЗС України Бориса Гуменюка, якщо певний об’єкт на території країни претендує на отримання статусу ЮНЕСКО, то держава має включити всі механізми, в тому числі й дипломатичні, зробити сценарій зусиль — об’єднати державні органи та структури, — аби домогтися цього. Бо, крім планетарних інтересів, ідеться про національні.
Разом із цим статус зобов’язує країну зберігати в належному вигляді природні й архітектурні пам’ятки, цінність яких для всього людства визнана світом. Він дає імператив країні підтримувати об’єкт на державному рівні. Це велика, перш за все моральна, відповідальність перед людством. Адже пошкодження або зникнення будь-яких об’єктів культурної чи природної спадщини спричиняє згубне збіднення надбань усіх народів світу.
Так, голова парламентського комітету з питань культури й духовності Володимир Яворівський переконаний: допоки історія кожної з областей України з її пам’ятками не буде відкрита й детально розглянута — доти всі наші загальні історичні висновки про існування українського етносу в його різноманітних історичних та побутових проявах будуть легковажними, безпідставними та марнослівними.
— Те, що наша Києво-Печерська лавра та Софія Київська й ще три об’єкти ввійшли до переліку світової спадщини ЮНЕСКО, дуже почесно, — говорить пан Яворівський. — Але тішитися з цього приводу замало. Бо ця міжнародна організація вимагає від держави відповідальності за збереження пам’яток. Якщо ми не зможемо зберегти наші пам’ятки, то буде просто ганьба перед світовою спільнотою.
Статус ЮНЕСКО сприяє розвитку туризму. Зростає увага до цієї пам’ятки з боку туристів. А це стимулює розвиток туристичного бізнесу, залучення інвестицій. Бо цей статус вимагає певних стандартів та відповідної інфраструктури. Туристичні країни зацікавлені, аби на їхній території було якомога більше об’єктів, занесених до списку всесвітньої культурної спадщини. Велике значення має, як презентувати об’єкт. Наприклад, в Австралії є унікальна пам’ятка природи під назвою «12 апостолів». Це 12 вапняних скель. Їх помітив ще мандрівник капітан Кук. Раніше вони ототожнювалися зі свинею та одинадцятьма поросятами. Але коли Австралія вже стала розвинутою туристичною країною, влада вирішила, що ця назва й легенда не є привабливою для туристів. Так виникла нова романтична версія про 12 апостолів.
Показовий приклад щодо національної презентації й лобіювання визнання своєї спадщини на світовому рівні демонструє Французька Республіка. Відвідуючи виставку сільського господарства в Парижі (2008 р.), президент Франції Ніколя Саркозі запропонував представити французьку гастрономічну культуру кандидатом на включення до списку як нематеріальну культурну спадщину людства. Ідею підтримало міністерство сільського господарства, а також численні шеф-кухарі й гурмани, які вважають, що кухня становить невід’ємну частину культури. Експерти Міжурядового комітету ЮНЕСКО задовольнили прохання Франції.
Людина смертна, й покоління зміняють покоління. Проте кожне може залишити безсмертний відбиток свого генія, втілений у творі мистецтва, в історичній пам’ятці, в культурному надбанні. Ми не повинні ніколи забувати про зв’язок між дріб’язковістю й тим, що може позначити людей та їхні витвори відзнакою вічності.
