Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українці — олімпійські чемпіони

Володимир Куц, бігун, який завжди прагнув бути першим
22 лютого, 2013 - 12:56
ФОТО З САЙТА sport-history.ru

Якщо поглянути на карту України, то не відразу й відшукаєш на ній маленьке село Олексине. Однак у світовій спортивній історії цей невеличкий населений пункт на Сумщині має свою позначку. Адже саме тут 7 лютого 1927 року народився Володимир Куц — олімпійський чемпіон, якому влаштовували овації на стадіонах Європи, Америки, Австралії...

Дитячі забавки 1930-х не відзначалися різноманіттям. Разом із ровесниками Володя бігав купатися на річку, взимку катався на санках та на власноруч змайстрованих лижах. Ходив до школи-чотирирічки, а з п’ятого класу ходив до сусіднього села. Як і всі селянські діти, рано спізнав, що таке важка праця. Батьки заробляли на хліб на цукровому заводі, тож саме на нього лягала відповідальність за господарство, за молодших дітей. Ріс Володя сильним, витривалим хлопцем (згодом це стане запорукою його спортивних успіхів). Хоча атлетом не виглядав. Навіть навпаки. Був опецькуватий, за що й отримав прізвисько — Пухтя.

А незабаром прийшла війна. У жовтні 1941-го німецькі солдати вже були в Олексиному. Коли 1943 року Червона армія звільнила рідне село Куца, він разом із товаришем приєднався до батальйону, що визволив село. Потім був фронт, досвід штабного зв’язкового...

Після остаточного звільнення Тростянця Володя повернувся додому, й на цьому війна для нього закінчилася. Після перемоги Куц служив на Балтійському флоті, де фізичній підготовці матросів приділяли велику увагу. У Володимира, наприклад, були розряди з десяти видів спорту, хоча свої симпатії він віддавав спочатку лижам. «Мені було вже 23 роки, а я ще блукав у сутінках, не вирішивши, який вид спорту обрати, — згадував Куц. — У моєму віці угорець Шандор Іхарош володів світовим рекордом; чех Еміль Затопек заявив про себе на міжнародних змаганнях; англієць Гордон Пірі мав двадцятирічний стаж бігуна. Слава Богу, вік не здавався мені перешкодою. Заважало інше. Я не знав, з чого почати цілеспрямовані тренування, як перейти до навантажень майстра».

Із часом Володимир переконався: що частіше він виступав у змаганнях з бігу, то більше захоплювався саме цим видом легкої атлетики. Почав багато читати про біг, робити нотатки, слідкувати за виступами найвідоміших бігунів. Щоправда, спочатку особливо похвалитися було нічим. Тренування, які він обирав, користі не приносили. Підходив і строк закінчення служби. Треба було обирати шлях на майбутнє. Куц вирішив залишитися в армії й далі займатися спортом...

Трапляються зустрічі, які починають новий життєвий відлік. Саме на таку зустріч пощастило Куцу 1951 року, коли він відпочивав у Сочі, де саме тренувалася збірна команда Союзу з бігу. Спостерігаючи за нею, він познайомився з тренером Леонідом Хоменковим, який згодом тренуватиме збірну на Олімпіадах 1952-го та 1956-го років. Два тижні Куц тренувався під наглядом спеціаліста, тож із курорту поїхав з планом тренувань і рекомендаціями Хоменкова. Саме 1951 рік Куц вважав початком своєї стаєрської кар’єри. Прийшли перші перемоги в чемпіонатах флоту. Згодом до його тренувань долучився ще один тренер — Олександр Чікін із Таллінна. Із його допомогою Куц виграв медаль Спартакіади прибалтійських республік (1952 р.) і став майстром спорту. Естонського тренера він усе життя згадував із вдячністю та теплотою і за першої-ліпшої нагоди приїздив до нього в Таллінн.

 Через рік Володимира перевели в Ленінград, де йому знову пощастило з тренером. Григорій Никифоров був відомим фахівцем з бігу на стаєрські дистанції. Наполегливі тренування та високі результати не залишилися непоміченими: Куца включили до збірної СРСР. 1953 рік взагалі став для спортсмена вдалим — дві срібні медалі на IV Фестивалі молоді, дві золоті — на першості країни та всесоюзний рекорд. Настав час перемагати й знаних у світі бігунів. Така нагода випала на чемпіонаті Європи 1954 року, що проходив у швейцарському Берні. Мало кому відомий Володимир Куц не тільки обійшов знаменитих Затопека та Чатауея, а й встановив новий світовий рекорд у забігу на 5000 метрів із результатом 13 хвилин 56,6 секунди. То був фантастичний час!

Відтепер українця знав увесь світ. Разом із тренером Куц виставляє для себе нову планку — він має побити рекорд на дистанції 10 тисяч метрів. Увесь наступний рік пішов на досягнення цієї мети. Однак усе ж, попри деякі видатні результати, спортсмен не реалізував її. Навіть більше: Куц втратив свій рекорд на 5 тисяч метрів (перевершив його угорець Іхарош). Пізніше В.Куц казав: « Я не раз чув, як спортсмени говорили: «Медаль виграв — вона твоя. А рекорд рано чи пізно відберуть». Важко з цим сперечатися, хоча такий розрахунок —дріб’язковий. На мою думку, справжній спортсмен має ставити перед собою максимальні завдання: і медаль, і рекорд! Я точно знаю: підеш на рекорд — зростуть і твої шанси на перемогу. Вона любить зухвалих...»

Уже у вересні 1956 року Володимир встановлює рекорд на дистанції 10 тисяч метрів, поліпшуючи попередній на 12,4 секунди. Цей рекорд нашого бігуна — 28 хвилин 30,4 секунди — триматиметься аж до 1960 року!

Тим часом наближалися найважливіші для кожного спортсмена змагання — Олімпійські ігри. Австралійський Мельбурн готувався зустрічати й найсильніших стаєрів планети. Суперники в Куца були дуже серйозними — угорці Ковач і Сабо, господарі Лоуренс і Стівенс та англійці Пірі й Чатауей. Хто з них зуміє найкраще пройти акліматизацію та зійти на п’єдестал? Гордон Пірі, наприклад, приїхав до Мельбурна ще за місяць до відкриття змагань. Куц тренувався напружено, але відчував, що призвичаїтись до австралійської погоди йому буде важкувато. А тут іще й халепа, в яку він «ускочив» за три дні до початку змагань. Володимир завжди любив автомобілі, тому коли йому запропонували сфотографуватися за кермом, погодився без вагань. Однак машина не послухалася водія, рвонула з місця — і врізалась у стовп, а сам Куц сильно вдарився грудьми об кермо. Місцева преса одразу вийшла із заголовками про припинення радянським спортсменом виступу на змаганнях, проте, коли Куц знову з’явився на тренуванні, всі побачили все того ж упевненого в собі атлета.

У Мельбурні він не розглядався спеціалістами як головний претендент на олімпійське золото. Шанси британця Пірі розцінювали як більш реальні, адже він був у чудовій формі (пізніше ім’я Гордона Пірі буде занесене до Книги рекордів Гіннесса: за свою сорокап’ятирічну спортивну кар’єру він набігав 347 600 кілометрів!) Пірі вважали мислячим спортсменом, хорошим тактиком — на відміну від Куца, якого порівнювали з роботом, що біжить, сподіваючись лише на власну витривалість. Підтвердити або спростувати ці невтішні для Володимира прогнози мав забіг на 10 тисяч метрів. Обравши тактику «рваного» темпу, Куц вимотав суперника постійними змінами швидкості так, що той прийшов до фінішу лише восьмим.

Першу золоту медаль у Мельбурні для радянської команди завоював, отож, українець Володимир Куц!

Колись журналісти запитали Володимира Куца, чому він увесь час намагався очолити кожен забіг, у якому брав участь. Володимир відповів, як і личить великому чемпіонові: «Тому що страшенно не люблю бачити перед собою чужі спини

Газети не знаходили епітетів, щоб висловити своє захоплення від забігу стаєрів. Французька газета «Екіп», наприклад, порівняла його з безжалісним боксерським поєдинком. А сам Пірі зізнавався: «Він просто знищив мене своєю швидкістю та постійною зміною темпу. Він надто хороший для мене. Я б ніколи не зміг бігти так швидко й ніколи б не зміг його перемогти». Але Куц не зважав на всю метушню навколо своєї перемоги й готувався до нового випробування — бігу на дистанції 5 тисяч метрів.

Англійці планували взяти реванш за свій програш на попередній дистанції. Готові були дати бій і угорці. Вони вважали, що Куц витратив усі сили на здобуття перемоги над Пірі, й сподівалися, що Володимир свій виступ провалить. Тільки-но пролунав стартовий постріл, як Куц зрозумів, що в боротьбу проти нього включились усі бігуни. Вони постійно змінювали один одного, роблячи ривки на випередження. І тоді українець відірвався від основної групи й на максимальній, проте рівномірній, швидкості побіг до фінішу. Так було здобуто другу золоту медаль.

Популярність Куца в Австралії стала просто шаленою. Усі бажали з ним зустрітися, набивалися в друзі. Володимир же, який завжди залишався скромною, людяною й компанійською людиною, намагався по можливості не відмовляти людям. Його друзі згадували, що він міг заспівати українських пісень. Особливо подобалися йому «Дивлюсь я на небо», «Рушник», «Розпрягайте, хлопці, коні». Любив Володимир і театр. У тому ж таки Мельбурні він не змарнував нагоди відвідати кілька вистав.

Австралійці (серед яких було й чимало українських емігрантів) були вражені силою волі свого земляка, його відкритістю. Саме після Олімпіади у Мельбурні західна преса писала, що Куц зближував людей краще, ніж політики. Це підтверджували й суперники спортсмена, які за межами легкоатлетичних майданчиків залишалися його приятелями, адже, хоча вони й виступали під різними прапорами, проте займались однією улюбленою справою. Світове спортивне товариство гідно оцінило здобутки Володимира Куца, визнавши його 1956 р. «спортсменом №1». То був зоряний час атлета.

Після Мельбурна Куц, якому вже виповнилося тридцять років, почав надолужувати згаяне під час війни: вступив до школи тренерів при Московському інституті фізичної культури. А головне — не полишав тренувань, хоча частенько потерпав від травм. У санаторії в нього виявили проблеми зі шлунком і слабке пульсування крові в судинах ніг. Лікарі наполегливо рекомендували Володимирові залишити великий спорт. Але Куц не здавався й усупереч усьому перемагав на турнірах у Парижі, Празі, Римі. Усе та ж «Екіп» так описувала перемогу Куца в Римі: «Важко знайти слова, які б передали ті відчуття, що захоплюють вас від тієї сили й упевненості у собі... Людина в червоній майці продовжує свій шлях, не звертаючи уваги на своїх суперників, яких вона обходить одного за одним...»

В Італії Володимир Куц встановив ще один новий рекорд на дистанції 5 тисяч метрів — 13 хвилин 35 секунд. Після цього його вдруге поспіль визнають у світі спортсменом року!

Проте час невблаганно спливав, і перед спортсменом постало нелегке питання про завершення спортивної кар’єри. Куц вирішив стати тренером нових чемпіонів. Свій досвід він узагальнив у трьох книжках — «Від новачка до майстра спорту», «Повість про біг» і «Будь першим», які й дотепер читати цікаво й корисно.

«Королеві спорту» він присвятив усе життя. Як відомо, спорт великих досягнень не додає здоров’я людині. Незадовго до своєї смерті Володимир Куц сказав одному зі своїх учнів — Сергію Скрипці — загадкові слова: «Я був великим спортсменом, а радянська держава зробила з мене великого дурня». Може, він мав на увазі, що його талант експлуатували, «викачуючи» перемогу за перемогою й не задумуючись про те, що буде завтра?

У видатного спортсмена Володимира Куца не складалося особисте життя. Він був двічі одружений, проте, вочевидь, радості домашнього затишку таки не вистачало. У таких випадках розради шукають у алкоголі. Подібні історії трапляються, на жаль, із багатьма спортсменами, які після закінчення славної спортивної кар’єри так і не знаходять себе в повсякденному житті.

Не знайшов себе й наш Чемпіон. Останнім, хто бачився з Володимиром Куцом, був той-таки Сергій Скрипка. Із його споминів можна зрозуміти, що Куц був дуже втомлений — і фізично, й морально. Конфлікти з дружиною «топив» у спиртному. 1972 року Куц переніс інсульт. А ще через рік потрапив у автомобільну аварію...

16 серпня 1975 року Скрипка приїхав до свого вчителя, щоб підтримати й розрадити його. У Куца й заночував, маючи намір наступного ранку, як завжди, піти на тренування. Проте виявилося, що Володимирові Петровичу вже не залишилося часу для життя: перед сном він прийняв шість таблеток снодійного — й більше не прокинувся...

Його поховали на Преображенському кладовищі в Москві. На спортивному комплексі ЦСКА згодом з’явився пам’ятник Володимирові Куцу. Пам’ятник славетному стаєрові є й на його батьківщині, в Тростянці. А в селі Олексине, куди Куц приїздив до останку, на фасаді шкільного приміщення встановлено меморіальну дошку на його честь...

Колись журналісти запитали Володимира Куца, чому він увесь час намагався очолити кожен забіг, у якому брав участь. Володимир відповів, як і личить великому чемпіонові: «Тому що страшенно не люблю бачити перед собою чужі спини».

Таким він і залишиться в історії, бігун у червоній майці, який постійно прагнув бути першим.

Ярослав ПАНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: