Релігієзнавець, перекладач, ландшафтний архітектор — все це про Андрія Накорчевського. З 1995 року він викладає у найстарішому японському університеті Кейо, що у Токіо. В Україні, де регулярно буває, займається ландшафтним дизайном, з колегами розробляє проекти інтегрованих будинків, згідно з якими помешкання планують разом з ділянкою навколо.
Недавно у Києві відбулася виставка «Внутрішня Японія», куратором якої став Андрій Накорчевський (більше про проект — у матеріалі «Відчуття Японії», №18-19 «Дня» за 3-4 лютого 2017 року). А днями відбулася виставка Dreamscape, де він показав власні фотомедитації — світлини з японськими пейзажами. Крім того, два роки тому в Києві видали «Самурайські пісні», книжку перекладів самурайських поезій, зроблених Андрієм Накорчевським. Зараз у його планах — створити фундацію, яка б спонсорувала переклади важливих східних текстів українською. З такою людиною можна говорити багато про що, але ми зосередились на особливостях світогляду японців і їх «точках дотику» з українцями.
ЧОРНОЗЕМ, ЧОРНОБИЛЬ І КРАСИВІ ЖІНКИ
— 2017 — Рік Японії в Україні. Відбувається багато тематичних подій. Взагалі у нас популярні елементи японської культури: чайні церемонії, деякі письменники, комікси, ресторани. Що, на вашу думку, українцям варто знати про Японію?
— Українці дивилися на японців, як на певний взірець, з давніх-давен. Читав газети 1904-1905 років, часів російсько-японської війни, які виходили українською мовою на Західній Україні, тоді території Польщі. Там японців ставили за взірець для українців. Багато писали про те, що японці грамотні, охайні, чемні, дбають про родину і варто бути, як вони.
Японці — це пунктуальність, пунктуальність і ще раз пунктуальність, дотримання свого слова, намагання робити свою справу якомога краще і внутрішнє відчуття відповідальності. Не зовнішнє, як у нас, що хтось відвернувся, і ти починаєш робити бозна-що, йдеться саме про внутрішню відповідальність.
— Що в Японії знають про сучасну Україну?
— Нічого. Все, що мені казали про Україну японці — що тут є чорнозем, звичайно, про Чорнобиль і останнім часом, що тут живуть найкрасивіші у світі жінки.
Просто Україна погано представляє себе. Ніхто з японців не знає, що тут виробляють ракети, найбільші у світі літаки. Держава не дбає про те, щоб це пропагувати.
— Чи існують в Японії спільноти українців? Наскільки вони активні?
— Українці в Японії — це пострадянська хвиля еміграції. Українська спільнота доволі згуртована, на відміну від тих самих росіян. Вже четвертий чи п’ятий рік поспіль відбувався парад вишиванок. На цю подію збираються 200-300 людей, які йдуть центральними вулицями Токіо у вишиванках. Українці в Японії проводять й інші акції, різні концерти. Громада намагається щось робити, але ця ініціатива аж ніяк не підтримується державою.
«ТЕХНОЛОГІЯ ЯПОНСЬКОГО ВІРШУВАННЯ НАГАДУЄ LEGO»
— Ви плануєте створити фундацію, яка б спонсорувала переклади східної класики — японської, китайської, індійської тощо — українською. Що варто перекласти насамперед?
— Тексти можна перекладати будь-які, бо у нас майже нічого такого немає. Зараз займаюся перекладом зі старокитайської мови: видавництво «Основи» попросило допомогти перекласти ключовий текст даосизму «Дао Де Цзін». Також те саме видавництво попросило, щоб я переклав «Книгу п’яти елементів», філософський твір про стратегію ставлення до життя.
КАРТИНА РОМАНА РОМАНИШИНА «ЯПОНСЬКИЙ ЩОДЕННИК». РОБОТА ПРЕДСТАВЛЕНА У РАМКАХ ПРОЕКТУ «ВНУТРІШНЯ ЯПОНІЯ», КУРАТОРОМ ЯКОГО Є АНДРІЙ НАКОРЧЕВСЬКИЙ
Наша наука у загоні, науковці бідні, як церковні миші. Мою ідею з фундацією підтримали кілька людей, готових вкладати у це гроші, завдання — об’єднати зусилля всіх сходознавців. У цій організації ми хочемо збирати кошти і видавати гранти на переклад творів — їх список складемо, виходячи з того, хто чим займається в Україні. Адже щоб перекласти певний твір, треба не просто знати мову, а й контекст навколо того, і потрібних фахівців у нас небагато.
— Ви перекладали самурайські пісні ХІ—ХХ століть. Яку роль відіграє поезія у сучасній Японії? Адже у давнину кожна освічена людина у цій країні віршувала.
— Зараз приблизно те саме. Технологія японського віршування нагадує конструктор Lego. Є певні «кубики», з яких можна складати вірші. Треба опанувати ці форми, і це дозволить складати поезії доволі швидко. Хоча, звичайно, гарні вірші — не лише поетична техніка.
І сьогодні будь-яка освічена людина в Японії, хоча це не обов’язково, складає чимало віршів. Відбуваються національні поетичні конкурси, щотижня на телебаченні виходить програма, під час якої задають тему, глядачі надсилають свої вірші, і найкращі з них зачитують на всю країну, а переможці отримують нагороди.
До речі, у Києво-Могилянській академії віршування було обов’язковим. Будь-який спудей мусив уміти складати відповідний вірш: оду чи ще щось. Інша справа, чи були ці вірші «талановитими», але вміти робити це мусив кожен. Тому можна сказати, що ця культура у нас подібна, просто в Україні вона зникла, а в Японії залишилась.
САД ЯК 3D-ІНСТАЛЯЦІЯ
— Токіо є одним з найбільших мегаполісів світу, і там багато парків, люди дбають про природу. Що формує таке ставлення до довкілля?
— Будь-яке суспільство, яке досягає певного рівня добробуту, починає замислюватись не лише про те, що поїсти й одягти, а й про те, що навколо. Це абсолютно універсальна історія. У 1970-ті роки японські регулювальники носили кисневі маски, бо не можна було нормально дихати через смог.
— Ви є головним консультантом конкурсу зі створення садів у японському дусі у Національному ботсаду імені Миколи Гришка. Що головне для японського саду?
— Японський сад будується принципово інакше, ніж звичні нам, а саме — як 3D-інсталяція. Ландшафтні архітектори зазвичай добре малюють плани зверху. Для мене важливо — і цьому я навчився в Японії, — що я бачитиму, наприклад, з цього вікна (показує на вікно поруч. — Авт.). Тобто я створюю сад, як картину. І замовникам зазвичай показую фотоколажі того, що вони реально бачитимуть з ключових точок саду. Японський ландшафтний дизайн — це, перш за все, мислення 3D-картинами.
— У Києві відбулася виставка ваших пейзажних світлин з Японії, названих фотомедитаціями. Чому обрали таке формулювання?
— Дуже люблю мандрувати на самоті, особливо горами, і з собою беру фотоапарат. Я можу кілька днів один жити в горах, дивитися на них вночі і зранку. Медитативний стан на межі дня і ночі є найбільш спокійним, найбільш врівноваженим, а гори тоді, на мою думку, найкрасивіші. Тож для мене це певні медитації. Фіксую це і намагаюся передати.
— Можете назвати улюблене місце для таких мандрівок?
— Це Нікко. В Японії була розвинена традиція ченців-відлюдників, які ходили горами, щоб там набиратися божественної енергії. Є місця, де, вважається, ця енергія міститься у найбільшій концентрації. Там ченці займалися і займаються сьогодні своїми практиками. Але якщо раніше Нікко було закритим для загалу, не всі наважувалися туди йти, то зараз повністю відкрите. Це дуже красиве місце, де я гарно почуваюся. Якщо мені хочеться очиститися фізично і духовно, йду туди на кілька днів.
«ДЛЯ МЕНЕ ЗАГАДКА, ЯК ЯПОНЦІ ПРИЙМАЮТЬ РІШЕННЯ»
— Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у матеріалі з подорожі Японією «Ідентичність і модернізація» («День» № 203 від 22 листопада 2007 р.) зазначала, що японці показали світу, як виходити з катастроф і вчитися жити з тяжким минулим. І цьому можна було б повчитися українцям, котрі мають виразний синдром жертви. На вашу думку, чим такий досвід Японії може нам допомогти?
— В японців специфічне ставлення до певних речей. Релігія не регулює їх суспільну мораль. Ця мораль базується на відчутті сорому перед іншими, насамперед перед громадою, за те, що ти зробив не так. Але за межами громади, оскільки немає внутрішньої регуляції, японці можуть поводитися не зовсім чемно. Тому, на відміну від німців, вони не визнають своєї провини за військові злочини, скоєні під час Другої світової війни, вважають, що така була ситуація. Це є основною причиною, чому Японія досі не відрегулювала свої відносини з країнами, де завдала найбільшої шкоди під час Другої світової, тобто з Кореєю і Китаєм.
— За час, який працюєте в Японії, що у тамтешньому укладі для вас досі залишається загадкою?
— Те, як японці приймають рішення. Зовсім не розумію, як вони досягають консенсусу. Я працював у великій японській компанії, працюю в університеті, і всі наші бюрократичні наради — ніщо, порівняно з нарадами японців, котрі тривають багато-багато годин. Те, що вже зрозуміло на рівні раціо, японці мають прийняти й емоційно, а на це потрібен час. Їм треба все продумати й відчути. Як це відбувається — майже для всіх людей західної культури залишається великою загадкою.
— Як Японія змінилась за останні два десятиліття?
— Ніяк. Коли приїхав туди у 1990-ті роки, там саме закінчився період шаленого економічного зростання, базований на сильному боці японців — згуртованості, коли вони збираються у великий колектив і швидко вирішують проблему. А коли світ почав швидко змінюватися під впливом комп’ютерних технологій, коли комп’ютер може дозволити людині, яка, умовно, сидить у гаражі, реалізовувати будь-які ідеї й обходитися без чималої кількості інших спеціалістів, вони почали трохи «провалюватися».
Японці перфектні у тому, щоб доводити до блиску чиїсь ідеї — вони самі це визнають. Але фактично всі японські нобелівські лауреати зробили свої відкриття за межами Японії, працюючи в іншому науковому середовищі. Бо японське суспільство традиційне, там зберігається ієрархія. Тому японська молодь на батьківщині має менше можливостей для реалізації своїх амбіцій порівняно з іншими країнами.
Майже 20 років у Японії триває певна стагнація, особливого розвитку і падіння немає. Японці вийшли на сталий рівень і поки не можуть знайти стимулів для нового економічного росту в існуючій культурі. Можна сказати, що зараз це їхня найбільша проблема.
