Інтерв’ю українського теолога Юрія Чорноморця з керуючим справами Української православної церкви митрополитом Антонієм на початку цього місяця викликало великий резонанс. На адресу «Дня» одразу почали надходити численні тексти і листи наших авторів та читачів. Серед них — стаття викладача Острозької академії Петра Кралюка, який досить критично відгукнувся на згадану розмову Чорноморця з митрополитом Антонієм. Висловити свою позицію щодо двох протилежних точок зору ми запропонували Людмилі Філіпович з Інституту філософії НАН України. Релігієзнавець підкреслює, що «жодний з підходів не є об’єктивним, оскільки «страждає» або на конфесійність або на ідеологічність». Аргументи Кралюка та Філіпович пропонуємо нижче. Дискусія триває.
Останнім часом на шпальтах газети «День» почали з’являтися статті та інтерв’ю Юрія Чорноморця, в яких розглядаються проблеми релігійного життя в сучасній Україні. Зокрема в цих матеріалах проводиться думка, ніби Українська православна церква (УПЦ), яка є філією Московського патріархату, стоїть на українських патріотичних позиціях і прагне до діалогу з іншими Православними церквами нашої держави. Допускаю, Чорноморець щиро вірить у це. Інша річ — наскільки ця віра відповідає реаліям. Фактично ілюзорність цієї віри, попри бажання згаданого автора, показало зроблене ним інтерв’ю з керуючим справами УПЦ митрополитом Антонієм у газеті «День» за 4—5 квітня 2014 р.
КРЕАТУРА КРЕМЛЯ
Так ось, у цьому інтерв’ю Чорноморець у своєму запитанні каже: «...понад 20 років УПЦ існує як де-факто автокефальна Церква, і нічого страшного від того не трапилося, а невизначеність статусу УПЦ лише заважає на кожному кроці у внутрішній та зовнішній політиці УПЦ та РПЦ». М’яко кажучи, такі міркування виглядають дивними. Невже цей автор не розуміє, що «невизначеність статусу УПЦ» — зовсім не якесь непорозуміння, а вияв цілком свідомої політики Московської патріархії.
Дозволю собі нагадати, що УПЦ офіційно було проголошено на Архієрейському соборі Російської православної церкви (РПЦ) 30—31 січня 1990 р. На цьому Соборі було ухвалено «Положення про екзархати», де, зокрема, говорилося, що Український екзархат іменуватиметься тепер Українською православною церквою. На Архієрейському соборі РПЦ 25—27 жовтня 1990 р. були «даровані» УПЦ «незалежність і самостійність у її управлінні». Щоправда, вказане рішення мало бути закріплене Помісним собором РПЦ. Останній це здійснив лише в січні 2009 р. Тобто «самостійність», яку «дарували» УПЦ, тривалий час де-юре не існувала, а зберігався й далі Український екзархат. Отже, православні парафії України, котрі входять до РПЦ, розглядалися в складі церковно-адміністративної області Московського патріархату. Помісний собор 2009 р. де-юре поставив крапку на існуванні Українського екзархату, зробивши з нього Українську православну церкву. Тут я можу погодитися з Чорноморцем, коли він говорить про «невизначеність статусу УПЦ». Бо справді, що таке УПЦ, з точки зору канонічного права? Ця Церква не є автокефальною. Навіть не має статусу автономії. До речі, за часів президентства Леоніда Кучми були певні намагання зробити її автономною. Проте Леоніда Даниловича дуже швидко «поставили на місце». Де-факто УПЦ і далі лишається екзархатом. Їй лише змінили назву, а також дозволили українському єпископату обирати свого «предстоятеля», митрополита київського. Щоправда, цього «предстоятеля» УПЦ має благословити Патріарх московський. А може ж і не благословити. І тоді це обрання буде не чинним.
Події 1991—1992 рр. наглядно показали, чого вартує «незалежність і самостійність в управлінні» УПЦ. Не буду вдаватися до детального опису цих подій. Нагадаю лише, що 1—3 листопада 1991 р. відбувся Собор УПЦ, на якому були присутні українські єпископи, представники єпархій, монастирів та духовних шкіл. На цьому Соборі було ухвалено постанову звернутися до Московського патріарха та єпископату РПЦ, щоб вони дарували УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію. Під цим зверненням підписалися: тодішній глава УПЦ, митрополит київський Філарет (Денисенко) та всі (!) українські єпископи. Усе це відбувалося згідно з православними канонами. Однак дуже швидко московські емісари попрацювали з українськими архієреями, і троє з них, у т.ч. й нинішній місцеблюститель Київського митрополичого престолу Онуфрій (Березовський), відкликали свої підписи. Далі почалася кампанія проти Філарета.
31 березня — 5 квітня 1992 р. на Архієрейському соборі РПЦ митрополит Філарет у своїй доповіді обгрунтував необхідність автокефалії для УПЦ. Але російський єпископат не захотів розглядати це питання, постановивши, що воно має розглядатися на Помісному соборі. Натомість від Філарета почали вимагати зректися Київської митрополії. Коли ж він заявив, що це має вирішувати Собор УПЦ, то єпископ Солнечногорський Сергій (Фомін) сказав: «Українська православна церква поки що не є автокефальною, в неї немає закритих внутрішніх питань, які б не були доступні компетенції Архієрейського собору Російської православної церкви». Ці слова, які були підтримані іншими єпископами, чудово демонструють ціну «самостійності» УПЦ. Із митрополита Філарета «витиснули» обіцянку зректися Київської митрополії й обрати нового главу УПЦ. Однак, прибувши до Києва, він не став цю обіцянку виконувати. Тепер московські батюшки звинувачують Філарета в тому, що той не дотримався своєї обіцянки. Воно-то так. Але ж у постанові цього ж Архієрейського собору чітко було прописано, що Помісний собор РПЦ розгляне питання автокефалії УПЦ. Помісний собор, який, зрештою, відбувся 2009 р., це питання так і не став розглядати. Не наполягав на його розгляді й «предстоятель» УПЦ Володимир (Сабодан). То, питається, хто більший «клятвопорушник» — Філарет чи Московський патріархат зі своєю УПЦ на додачу?
Потім відбулася спецоперація із захоплення УПЦ, яка багато в чому нагадує нинішню окупацію Криму. Було проведено відповідну роботу з єпископами УПЦ, які раптом відмовилися від автокефалії. Також з’явилися з Росії такі собі «чоловічки» (щоправда, не в зеленому камуфляжі, а в чернечих рясах), які встановили контроль за найбільшими православними святинями — Києво-Печерською та Почаївською лаврами. (Сам я був почасти свідком того, як ці «чоловічки» захоплювали Почаївську лавру, вигнавши звідти настоятеля.) Щоб закріпити владу православних путчистів, 27 травня 1992 р. був спеціально скликаний у Харкові «собор» УПЦ, який виглядає сумнівним, із канонічної точки зору. На цьому «соборі», що нагадує кримський «референдум» 16 березня 2014 р., було обрано нового «предстоятеля» УПЦ. Ним став присланий із Москви Володимир (Сабодан). Кремлівські куратори цього «собору» настільки не довіряли українським єпископам, що вирішили послати в Україну свого московського «варяга». До речі, зовсім недавно за таким же «варязьким» принципом було поставлено з Москви «предстоятеля» Білоруської православної церкви (БПЦ), котра є майже такою ж «самостійною», як і наша УПЦ. Очевидно, московських кураторів БПЦ налякало те, що президент Білорусі Лукашенко зустрічався зі Вселенським патріархом Варфоломієм.
При бажанні можна навести інші факти, які свідчать, що УПЦ аж ніяк не є самостійною структурою, а такою собі філією Російської православної церкви. Але, гадаю, й цих фактів досить. «Самостійною» УПЦ є настільки, наскільки «самостійними» були колишні республіки Радянського Союзу або теперішні суб’єкти Російської Федерації.
РОЗКОЛЬНИКИ ТА «КАНОНІЧНІ»
Зараз пропагандисти від УПЦ намагаються утвердити думку, ніби Філарет і очолювана ним Українська православна церква Київського патріархату є розкольниками, діють неканонічно, що вони внесли розбрат в українське православ’я. Водночас УПЦ є канонічною, признаною Церквою в православному світі тощо. Подібні міркування зустрічаємо в згадуваному інтерв’ю Чорноморця з митрополитом Антонієм. Насправді все це не більше, ніж пропагандистська маніпуляція, покликана дискредитувати противників.
Почнемо з канонічності. Канони — це правила, закони, за якими живе Православна церква. Переважно вони ухвалювалися на Вселенських соборах. Однак у Православних церков існує чимало проблем як із виконанням канонів, так і їхньою інтерпретацією. Останній Вселенський собор, який визнається православними, відбувся 787 р. Із того часу православ’я помітно змінилося, з’явилися нові автокефальні церкви. Відповідно, були прийняті нові правила церковного життя, а також відкинуті старі. Але для їхнього визнання потрібен новий Вселенський собор, який православні так і не можуть провести. Уже з цих міркувань варто дуже обережно використовувати термін «канонічний», наприклад, «канонічна церква» чи «канонічна територія».
Щодо РПЦ, а також її філії УПЦ, то говорити про їхню канонічність, — це приблизно те саме, що говорити про миролюбність СРСР чи нинішньої Росії. Наприклад, наскільки канонічною можна вважати діяльність митрополитів, які десь із 1325 по 1458 рр. сиділи в Москві, але йменували себе митрополитами київськими? Або наскільки канонічним було проголошення автокефалії Православної церкви в Московії в середині XV ст.? Або утворення Московської патріархії 1589 р., підпорядкування їй Київської митрополії 1686 р.? А наскільки канонічною була діяльність РПЦ у т.зв. синодальний період з 1721 по 1918 рр.? Зрештою, наскільки канонічно виглядає невизначений статус сучасної УПЦ? Про «дрібні» канонічні порушення з боку ієрархів і кліриків РПЦ й УПЦ говорити не будемо.
Тепер про розкольників. Це, як у приказці: свою біду на тебе кладу. Отже, для УПЦ, як зазначалося, розкольниками українського православ’я є Філарет і Київський патріархат. Насправді українське православ’я розкололи «канонічні» московські батюшки разом із українськими запроданцями. Якби Московський патріархат задовольнив прохання митрополита Філарета й українського єпископату щодо надання автокефалії УПЦ, ніякого розколу не було б. Адже канонічно обгрунтованих аргументів не надавати автокефалію для УПЦ не існувало. Але що важать канони, коли є політична доцільність? Московські батюшки сказали «ні», свідомо пішовши на ескалацію конфлікту в православному середовищі України. Не могли вони не знати, що більшість православних України -за автокефалію, що на «автокефальних позиціях» стояв тодішній президент України Леонід Кравчук і що їхнє вето на автокефалію УПЦ викличе відповідну реакцію.
Можна скільки завгодно критикувати Філарета, знаходити помилки в його діях. Як зараз, приміром, деякі зело мудрі люди вишукують помилки в діяннях нинішніх можновладців. Так, помилки були. Але не помиляється той, хто нічого не робить. Київський митрополит Філарет пішов на створення окремої від промосковської УПЦ релігійної структури — Української православної церкви Київського патріархату. Не все в діяльності цієї Церкви було гладко, і не все «канонічно». Має вона на сьогоднішній день й чимало проблем. Але саме цю Православну церкву можемо по праву вважати справді українською. Церквою, яка з українським народом, а не з кремлівськими окупантами. Це, зрештою, продемонстрували події на Євромайдані, де клірики Київського патріархату були активними учасниками, а в одному з їхніх монастирів, Михайлівському, постійно перебував шпиталь для майданівців.
ПРАВОСЛАВНІ МАЛОРОСИ
У своїх публікаціях Юрій Чорноморець намагається представити священиків УПЦ ледь не як «патріотів України», говорить про потужні проукраїнські сили в середовищі цієї структури. Навіть нинішнього «предстоятеля», місцеблюстителя Київського митрополичого престолу Онуфрія представляє як «проукраїнськи налаштованого». Уже говорилося, що цей владика свого часу одним із перших серед українських єпископів зрадив ідею автокефалії. Був він і активним учасником Харківського «собору». Відомі його неадекватні висловлювання щодо українського Голодомору. Також Онуфрій не виявляв бажання використовувати українську мову в богослужінні.
Під час останніх подій, коли Росія здійснювала неприховану агресію щодо України, деякі клірики РПЦ закликали українських військових не чинити опору окупантам, УПЦ зайняла «цікаву» позицію — ні однозначних засуджень агресорів, ні дієвої допомоги українській армії. Радше, таке собі «мовчання ягнят».
Звісно, в українському суспільстві доволі сильні «автокефальні настрої». Є серед духовенства УПЦ патріотично налаштовані священнослужителі, навіть окремі ієрархи. Щоправда, вони не становлять критичної маси. Та й Москва прискіпливо слідкує, щоб така маса не виникла. І все ж, враховуючи такі настрої у суспільстві й серед частини духовенства, керівники УПЦ мусять робити патріотичні заяви чи жести. Проте, за великим рахунком, все це не більше ніж імітація, і всьому цьому — гріш ціна. Реально ж і далі УПЦ проводить політику розбудови «Русского мира». Прикладів цьому несть числа.
ІЛЮЗІЯ ОБ’ЄДНАННЯ
Ідея об’єднання Православних церков України й створення Помісної церкви, яку там пропагує Юрій Чорноморець, фактично руйнується міркуваннями митрополита Антонія. Останній ніби не проти об’єднавчих процесів. Але об’єднуватися з «розкольниками», тобто з Київським патріархатом, не збирається. Він, наприклад, розповідає, що зараз, у піст, приходять до священиків УПЦ люди, які хочуть взяти другий шлюб, і вимагають, щоб їх негайно повінчали, бо бояться, що «канонічну» Церкву ліквідують, створять автокефальну, і тоді їм доведеться вінчатися у «розкольників». Навіть не хочеться коментувати таку дикість. Людина, яка розірвала шлюб (а це не вітається Православною церквою), хоче негайно, порушуючи канони, одружитися під час посту, бо боїться якихось міфічних «розкольників». І цю дикість владика Антоній подає майже як повчальний приклад. Допускаю, що такі речі поширені в середовищі УПЦ. Але ж не самі віруючі доходять до подібної «мудрості». Чи не навчають їх цього наші «канонічні» батюшки?
Ще владика Антоній розповів таку собі «притчу». Мовляв, незадовго перед святкуванням 1020-річчя хрещення Русі «предстоятелю» УПЦ Володимирові сказали, що скоро його Церкві настане кінець й утвердиться автокефалія. «Предстоятель» відказав — мовляв, на все Божа воля. І УПЦ лишилася. Отже, на автокефалію немає волі Господньої.
Коментарі зайві...
ЧИ НАСТАНЕ ПОКАЯННЯ?
На початку інтерв’ю з митрополитом Антонієм Юрій Чорноморець поставив йому запитання: «Чому в УПЦ так багато єпископів, священиків і мирян спокушаються тим, що диявол пропонував Христу в пустелі, — матеріальними благами, владою, оманливими чудесами?» На це митрополит Антоній, особливо не переймаючись, заявив: «...я не вважаю, що відсоток тих, хто потрапив у пастку цих спокус та не хоче з них вирватися, в Українській православній церкві більший, ніж в інших». Звісно, владика не бачить, у яких розкошах живуть єпископи, настоятелі великих монастирів УПЦ. Не бачить він і показної розкоші деяких владик, наприклад, скандально відомого настоятеля Києво-Печерської лаври Павла (Лебедя). При цьому Антоній звинувачує журналістів, що ті звертають увагу на такі кричущі факти. Більше того, Антоній починає просторікувати про благодійність УПЦ. Зокрема, подає як приклад Банченський монастир на Буковині, де виховують дітей-сиріт.
Не розповідатиму про деякі «чудеса» в цьому монастирі, про які говорять буковинці. Певно, ці розповіді Антоній сприйме як «плітки». Але ж, гадаю, він не заперечуватиме, що цьому монастирю надавав допомогу екс-президент Янукович. Як і інші «богомільні» люди з його оточення.
Давайте пригадаємо, що УПЦ завжди підтримувала Януковича, який реально був маріонеткою Кремля. Клірики УПЦ «кували» перемогу йому та його партії на виборах, ревно агітуючи за них вірних. До речі, на Буковині, де тривалий час владикою був нинішній місцеблюститель Київської митрополії, в церквах навіть поширювалася молитва за Януковича. Натомість Янукович, прийшовши до влади, демонстративно відвідував лише богослужіння в храмах УПЦ, ігноруючи інші Церкви. Тим самим цей екс-президент порушив традицію своїх попередників, які намагалися демонструвати прихильність до різних Церков України.
За правління Януковича УПЦ помітно збагатилася, укріпила свої позиції, фактично перетворившись у такого собі колективного олігарха. Як і олігархи, котрі, щоб покращити свій імідж, дещицю багатств віддають на благодійність, те саме робить і УПЦ. Але якби порахувати ті величезні кошти, які витрачаються на ієрархів цієї церкви, то можна було б утримувати не один сиротинець і не одну лікарню... Лише автопарк владики Павла (Лебедя) чого вартує!
Тому заява митрополита Антонія — ми, мовляв, у своєму грошолюбстві нічим не кращі й не гірші за інші українські Церкви, м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності. До того ж гроші, які отримувала УПЦ за часів Януковича, часто були результатом грабунку народу, який здійснювала влада. Чи розуміють це священики УПЦ?
Та справа не лише в матеріальних благах. УПЦ, отримуючи щедрі пожертви від влади, стала надійною опорою режиму Януковича. Ви чули, щоб ієрархи цієї Церкви осуджували сумнівні діяння екс-президента? Навіть у часи Євромайдану вони намагалися цього не робити. А дехто з них, наприклад, неодноразово згадуваний Павло (Ле.05бідь) виправдовував репресії влади й співав осанну Януковичу.
Можливо, це прозвучить різко, але за кров режиму Януковича відповідальні також ієрархи УПЦ, які навіть не зробили спроби зупинити свого «вірного вірянина».
І вони не збираються каятись!
У них все добре...
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Відомо, що в синодальний період РПЦ остаточно перетворилася в інструмент політичного та ідеологічного впливу російської імперської влади. Сучасна ж Росія апелює до імперських традицій. Зокрема й у сфері церковній. Для російської влади конфесії, передусім РПЦ, є інструментами «потрібного» впливу як усередині держави, так і за її межами.
Нещодавно представники Росії, зокрема міністр закордонних справ Лавров, поставили перед українською владою свої «вимоги» — позаблоковий статус нашої держави, її федералізація, проголошення російської мови другою державною і... недоторканність УПЦ.
Із якої радості наші окупанти так переймаються цією Церквою?
Може, над цим варто задуматись її адептам?
