Середина серпня — апофеоз курортного сезону в Криму. Останні тисячі тих, хто прагне спекотного сонця й прохолодної морської води в поєднанні з іншими принадами вільного відпускного життя щодня прибувають сюди й розтікаються приморськими містами й селищами. Вони з різних країн і країв. Усе частіше в Криму чути польську й німецьку мову, між якими, поки що зрідка, лунає англійська. Переважає, звісно, російська, оскільки це загальновживана мова на півострові, та й відпочивальників із Росії все ще досить багато, хоча відпускники-українці в загальному підрахунку переважають вже кілька років і їхній процентний склад усе зростає. У Сімферополі це майже непомітно — приїжджі швидко пересідають в автобуси, таксі й маршрутки, залишаючи межі міста.
У мене також гості, і я везу їх у Ялту. Біля каси автовокзала жінка середніх років дивується, що касир не приймає в неї російські гроші і, засмучена, прямує до пункту обміну валют. Подібне трапляється рідко. Переважна більшість росіян уже знає, що, прибувши до Криму, вони потрапляють в іншу державу.
Менш двох годин у маршрутці — і ми в Ялті. Сівши біля автовокзалу в тролейбус, що прямує до ялтинської набережної, відразу ж чую українську мову із «западенською» вимовою: це чоловік середніх років розмовляє по мобилці. Тут же відзначаю про себе, що цьому гостеві Ялти можна було б вести телефонну розмову й тихіше — незалежно від мови спілкування. Неподалік мене дві жінки озвучують мою думку вголос російською. Але інша жінка, також російською, каже своїй сусідці доброзичливим тоном, що за останні роки звикла до української мови і розуміє її без проблем. Чоловік-«западенець», неначе схаменувшись, говорить своєму співрозмовнику, що їде в тролейбусі і, на мою радість, приглушує голос.
Цього дня я чую українську на набережній, на пляжі і в кафе — і, на мою втіху, це не зумисне гучна мова з претензією на виклик іншомовному оточенню (або просто як ознака безкультур’я), а природне спілкування рідною мовою. Хтось із приїжджих уже вживає українську і в спілкуванні зі сторонніми — в магазині, в кафе чи на базарі. Це нормально і не викликає жодних колізій.
Відправивши гостей у Лівадійський палац, я стою на доріжці перед ним. До мене підходить молода пара і питає українською, де продають вхідні квитки. Відповідаю також українською, і пара, анітрохи не здивувавшись, віддаляється. Проходять поляки, розмовляючи польською, з’являється невелика група німців, які спілкуються рідною мовою, є навіть трохи китайців. Але от до мене прямує молода пара з чотирьох-п’ятирічною дівчинкою і щось питає в мене російською, а їхня дитина в цей час звертається до них українською. Я відповідаю по-українськи. Тато й мама трохи ніяковіють і відповідають російською своїй україномовній дочці. Я й далі спілкуюся з ними українською, а вони мені — знову по-російськи. Усе ясно. Їм так хочеться здаватися росіянами або, принаймні, обрадуваними!
Під враженням поїздки в Ялту я кілька днів розмовляю в Сімферополі тільки українською: в маршрутці, на базарі, в магазинах тощо. Мене розуміють усі. Хтось зустрічає мою українську з напруженим виразом обличчя, хтось абсолютно байдуже, а дехто й з привітною усмішкою — адже, згідно з останнім переписом населення, десять відсотків жителів Криму вважають рідною мовою — українську.
Звертаюся українською до кримської татарки, що продає на ринку городину. Вона розуміє мене без проблем і повідомляє гордо, що її онуки в школі з української мови мають тільки хороші оцінки. Узагалі українська дається кримським татарам легко, адже більшість із них, живучи в Узбекистані, володіли не тільки рідною кримськотатарською, але й російською та узбецькою. Тому вивчити українську для них — не проблема, на відміну від багатьох представників «братнього» російського народу. Усі антиукраїнські випади, що ще трапляються, і провокації, частіше за все виходять з середовища етнічних росіян, а також, як це не дивне, від людей, що виросли в змішаних шлюбах. Проте все це — результат поганого виховання і навіювання. Багато залежить, серед іншого, від російських політиків і знакових фігур у культурі, які все ще чинять значний вплив на громадську думку в Криму. За єльцинських часів тут відчували себе зовсім як вдома російські «яструби», серед яких особливо виділявся Лужков, кожний візит якого до Севастополя супроводився скандальними антиукраїнськими висловлюваннями. У путінський час набіги Лужкова на Крим втратили колишню агресивну антиукраїнську спрямованість. А перевірка, яку Криму й Україні Путін влаштував Тузлівською кризою, явно принесла антиукраїнським силам нерадісні результати.
А от Феодосійська антинатовська провокація Москві вдалася блискуче. Причому українська влада й українські проєвропейські громадські організації виявилися абсолютно безпорадними.
Що ж до Росії, то її агресивно-шовіністична політика відносно колишніх союзних республік, і особливо України, є найбільшою помилкою російських правлячих кіл. Чим раніше в Москві це зрозуміють, тим краще буде для самої Росії. Московські стратеги досі не розуміють, що добрі відносини з Україною для майбутнього Росії набагато важливіші, ніж, скажімо, з Великою Британією чи Італією. Через антиукраїнську пропаганду для багатьох росіян «хохол» — це головний ворог, що розвалив любимий СРСР.
За пару днів після повернення з Ялти я зіткнувся на сімферопольському поштамті з немолодим чоловіком, який, будучи чимось надто незадоволений, промовив із характерним московським акцентом, очікуючи від мене підтримки: «Знахабніли тут у вас в Криму ці бандерівці!»
У мене не було часу на дискусію про діяльність ОУН і УПА, тож я відповів йому коротко: «Не подобається — не приїздіть!». Він злобно блимнув поглядом, махнув рукою, вимовив: «А йдіть ви всі!..», — й ретирувався.
... Сімферопольський залізничний вокзал. Скрізь стоять чи метушаться пасажири. Час від часу лунають оголошення російською і українською. Відчувається, що для жінки-диктора рідною мовою є російська. Українські слова вона промовляє з російським акцентом. Звучить ця суміш, треба визнати, не дуже переконливо... Це другий бік язикової проблеми: ми дуже рідко чуємо справжню прекрасну українську мову — ту, що її поети назвали солов’їною, але коли чуєш — яку відчуваєш естетичну насолоду.
За старих часів наступ на українську мову йшов у двох основних напрямах: по-перше, вужчала сфера її застосування, а по-друге, саму мову поступово перетворювали на маловиразний і навіть смішний діалект російської. Хто не йшов цим курсом, обвинувачувався в «українському буржуазному націоналізмі». Полтавсько-київський діалект, що офіційно вважався основою літературної української мови в УРСР, насправді замінили неофіційно затвердженим немилозвучним суржиком. Один із моїх знайомих, що залишив Україну в тридцяті роки і повернувся лише у вісімдесяті, жахався від змін, яких зазнала українська мова.
У кожної мови є своя особлива звукова система та інтонація. Не існує двох самостійних мов із повністю співпадаючою вимовою. Українська розмовна мова до моменту розвалу СРСР майже втратила свою лексичну, звукову та інтонаційну своєрідність.
Під впливом кіно, радіо й телебачення російські звуки та інтонації поступово проникли навіть в мову селян, особливо на сході та півдні України. У результаті, коли слухаєш по телебаченню українські слова, вимовлені російськими звуками і з російською інтонацією, то все це назвати співучою «солов’їною мовою» просто язик не повертається. Українські слова й фрази звучать красиво тільки зі справжньою українською вимовою (в тому числі й у діалектних варіантах), тому що мова виникла і розвивалась у нерозривному поєднанні його елементів і в їхній гармонії.
Грубо звучить українська мова і в багатьох дикторів телебачення, особливо це стосується «Інтеру» та деяких інших каналів, на яких одні і ті ж співробітники ведуть передачі й українською, і російською. А оскільки основною їхньою мовою, судячи з усього, є російська, то в українській мові вона також домінує, перетворюючи «українську» мову на таку собі маловиразну говірку.
Вельми неприваблива українська й у вживанні більшості наших політиків, у тому числі й тих, хто явно володіє нею з дитинства. (На щастя є все ж таки й приклади граматично правильної, лексично багатої і милозвучної української мови й у політичному середовищі). Адже політики відносяться до тих, кому часто наслідують. Як колишній викладач іноземних мов з багаторічним стажем можу стверджувати, що будь-яка людина із середніми інтелектуальними здібностями може оволодіти іноземною мовою, в тому числі й з хорошою вимовою. Тож або наші політики страшенно ледачі, або вони дуже не люблять українську мову, або їхній інтелектуальний рівень не дотягує навіть до середнього.
Українською можна — і треба! — говорити красиво. Так, щоб мова звучала вишукано й навіть аристократично. Використовуючи при цьому справжню українську вимову, — нехай навіть злегка забарвлену діалектними особливостями, аби тільки вони не були абсолютно чужорідними.
Серед тих, хто приїздить і від’їжджає, на сімферопольському вокзалі все частіше лунає хороша українська мова. Але ще дуже часто можна почути скалічену українську або явно нерідну російську — так говорять ті українці, які соромляться, бояться або просто не вміють добре говорити рідною мовою. А деякі переходять на українську, лише сівши в «рідний» вагон. Часто користуючись поїздами «Сімферополь—Львів» і «Сімферополь—Ковель», я із задоволенням слухаю українську мову провідників і намагаюся спілкуватися з ними українською. Дивує однак, що провідники, спілкуючися між собою рідною мовою, при звертанні до пасажирів, негайно переходять на російську. Можливо, російська є негласною офіційною мовою української залізниці?
Помахавши вслід від’їжджаючому вагону, що везе моїх гостей, і залишаючи потім вокзал, я несподівано згадую анекдот, який почув років десять тому, і який закінчується оригінальним твердженням: «Хохли — це народ, який заважає українцям, росіянам і євреям будувати незалежну Україну».
З кожним роком в Криму з’являється все більше українців — висококультурних людей, що володіють почуттям власної і національної гідності, розмовляють хорошою українською мовою — людей, з якими приємно спілкуватися.
Загалом — «не все так погано в нашому домі».
