Кожна ніч перегортає новий листок календаря, і щоразу все ближчими й ближчими стають якісь чергові вибори. Вибори до сільської ради, районної, парламенту, і скоро — президента. З кожними виборами все ближчими стають наші якісь надії, сподівання — ось прийдуть нові керманичі й нарешті працюватимуть для народу. Для нас із вами. У всякому разі, на них покладено такі функції суспільством. Хочеться в це вірити, якби не одне «але»...
Якщо відбудуться дострокові парламентські вибори, то, швидше за все, парламент знову буде коаліційним — тобто без провідної політичної сили, яка б змогла розробляти закони і самостійно приймати рішення та нести відповідальність (опозиція радо скористається помилками). Тут є свої плюси та мінуси. Плюс полягає в тому, що безперечно відбулися б якісь «зачистки», розбирання по кісточках попереднього уряду, можливо, новий переділ власності на «законних підставах» — може, щось повернеться до держави. Присутність у парламенті двох і більше сил не дасть можливості узурпувати владу й відповідно однопартійно (одноосібно) розпоряджатись майном держави. Але насправді тут більше мінусів: відсутність провідної сили, створення коаліції з партій, де в кожній команді присутні пани-мільйонери (мільярдери), отже, годі чекати продуктивної державотворчої роботи. Там, як і зараз, будуть всі рівні, захищені квитком депутата. І тому буде й гризня із чварами, і пошук «конструктивних шляхів» (простіше кажучи, як поділити ще не поділене, або забрати в тих, хто ослаб, та так, щоб і себе не образити). А найголовніше — буде можливість завжди «скидати» якісь прорахунки на політичну силу, яка, керуючись різними мотивами, не підтримувала той чи інший законопроект. В будь-якому разі до влади прийдуть люди, в яких все-таки руки не дуже чисті, й при їхній майбутній діяльності навряд чи стануть чистішими — треба ж у першу чергу компенсувати гроші, вкладені у вибори. А вони досить великі (див. таблицю).
Тут досить схематично показано видатки на партію. Читачі повинні розуміти, що є разові видатки (реєстрація, розробка стратегії) і постійні, причому наростаючі в геометричній прогресії (з’їзди партії в залежності від міста чи регіону, палатки, прапори, розклейщики). Якщо бажанням партії є захопити владу в Україні на будь-якому рівні, то її діяльність повинна акумулювати від 50—100 млн. до 4 млрд. цих зелених папірців. Тому потужні партії (ПР, НУ-НС, БЮТ, блок Литвина, КПУ,СПУ) в українському середовищі навряд чи зможуть існувати тільки на членські внески. Та й майбутні утворення (ЄЦ, ФЗ) для своєї діяльності мусять мати достатньо фінансів. Я думаю, що зрозуміло, які це гроші, згідно витрат. Витрати на українську партійну діяльність, за словами оглядачів, найвищі в Європі. Але шкурка варта вичинки. Добравшись до влади, треба ці витрати компенсувати спонсорам з процентами, ну, і ще виплатити собі за свою «роботу» в уряді, парламенті (бо держава явно невірно оцінює їхні потуги на ниві державотворчої діяльності у вигляді офіційної зарплатні та пільг). Тож нічого дивного, що деякі жінки в Раді дозволяють собі прикраси, які дорівнюють офіційній дворічній зарплаті того ж таки депутата.
Отже, скільки б народні обранці, представники від народу, не приймали різних законів, постанов, указів, розпоряджень, вони — люди, які сприймають і сприйматимуть Україну як годівницю. Доки у політиків не забрали цього права — писати правила для самих себе й суспільства, в нашій країні не вдасться здійснити вкрай необхідну модернізацію не тільки економіки, а й суспільства. Та вони цього й не дозволять. Відділити владу від бізнесу НЕМОЖЛИВО. Там крутяться дуже великі гроші, які нерідко вирішували долю держав, імперій. Тільки золота середина. Тим, що зараз твориться в нашому уряді, ми маємо завдячити головному пропагандистові та промоутеру реформи 2004 року О. Морозу. Ним було здійснено спробу написати правила гри, де він був би пупом землі. Але сталося так, що він не зміг утримати булаву від свого творіння. І тепер нові діячі хочуть писати правила для себе. А якби ті правила були чесні для всіх і один раз написані? Наші ж керманичі поводяться в державі, як внутрішні окупанти. І тому крастимуть, дертимуть так, щоб онукам вистачило, а після них — хоч потоп. Через те вони дітей своїх відправляють у закордонні школи, самі лікуються за кордоном — так би мовити, втягуються в життя. І проблема не тільки у витратах партії, частину цих грошей держава й так компенсує (згідно закону, держава виділяє з бюджету певні суми на діяльність партій), просто, так себе поводити дозволяємо МИ. Ми — це суспільство: селяни, підприємці, робітники, інтелігенція (освічені люди, що займаються розумовою роботою). Історія доводить, що провідною верствою повинна бути інтелігенція, рушійною силою — середній клас підприємців, робітників та селян. А в нас що? Інтелігенція займається чим завгодно, тільки не пошуком шляхів розбудови держави, а ще гірше, коли запродує інтереси України, обслуговуючи панівний клас. Робітництво перетягують та розпорошують по всіх політичних таборах, вважайте, що його не існує, як і більшості заводів та фабрик. Підприємці зайняті більше проблемою власного виживання і можуть підтримати будь-який рух, коли побачать масовість та спрямованість до конкретної мети. А середньому класу не дала сформуватися остання криза. Лишилося тільки селянство. Селянство — це ВИ, масова неорганізована група, необ’єднана частина українського суспільства, але яка традиційно вирішує свої проблеми колективно. Селянство в Україні було рушійною силою при будь-яких рухах, заворушеннях, повстаннях, революціях. Селянство — це спільнота, яка своєю неорганізованістю терпіла поразку за поразкою, але своєю жертовністю змушувала владу, суспільство дивитись на себе іншими очима. Змушувала розбиратися, допомагати в вирішенні хоч якихось проблем, які в багатьох моментах виявлялись поступом вперед. Європа деякі питання вирішила 200, 100, 50 років тому, а ми все тупцюємо на місці. Саме з села все українське черпало свої сили, саме з села виходили провідники, які будували Україну. Саме село ставало живою силою всіх війн та будівництв. 87% сучасної «української еліти» — це вихідці із села або маленьких містечок, які за стилем життя мало чим відрізнялися від села. Та і зараз селяни, переїжджаючи із села в місто, дають останньому сили. Але... Але... Але... Ви, та й ми, нащадки пращурів-селян, маємо величезного внутрішнього ворога. Хоч ви цього й не розумієте. Це — колгоспи! Колективні господарства, радянські господарства....
СИСТЕМА ПРОТИ ГОСПОДАРЯ
Історично склалося, що селянство в нас є представником найнижчої соціальної верстви. Хоч свого часу і годували ми Європу, зате поваги не мали, особливо зневажливо ставилися свої, «городські». І зараз, коли хочуть показати людині її якесь незнання чи нерозуміння, кажуть: «От село!». Хоча для них ви були просто селянами, серед вас не було однакових. Село ніколи не було однорідним. Завжди, за будь-якої влади чи сили, були заможні, так звані середняки і бідні (голота). Але щось об’єднувало їх в одне ціле — це громада. Де були всі рівні, незалежно від статків, і кожен мав свій голос. Проте оця громада, чимось схожа на колгоспи, передбачала одноосібність у веденні господарства. Адже й зараз, певно, кожен з вас має якесь господарство і чітко розуміє: це моє, я буду це захищати, хоча й існує сільська рада та збори при ній, де вирішуються як загальносільські питання, так і окремі випадки.
Починаючи з 1917 року, а особливо після 1921, 1933, 1937, 1947 років (голод у порівнянні з репресіями — це був найдешевший спосіб зламати ваш опір) колгоспна система саме радянської влади (в українських селян до революції була поширена кооперація) знищила сільського господаря. Саме господаря. Який працював на себе, для себе, а там, де треба, входив у громаду, яка захищала спільні інтереси (наприклад, будівництво мосту, церкви, школи). В колгоспи загнали зломлених господарників, п’яниць, безсловесних та непутящих бідняків. Колгоспна зрівнялівка, залежність від голови колгоспу, сільради у всіх питаннях, зробила всіх однаково бідними, замученими, сірими, однаково «думаючими» (для активістів та голови) а найголовніше — БЕЗВІДПОВІДАЛЬНИМИ. І саме з цього часу розпочалися наші проблеми — ми втратили потребу думати про своє громадянське покликання творити державу. Думати не тільки за своє село та хату, а загальнодержавно — наскільки це буде корисно й нам, і внукам нашим, і Україні? Партія в нас була тоді «керманичем», і вона мала думати. І зараз, у багатьох моментах, ви не надто переймаєтесь колгоспними справами, сільськими проблемами, якщо вони не стосуються вас особисто. Я маю на увазі не сидіння за столом та чаркою і обговорення (кухонний патріотизм зараз нам таки властивий), а дію. Думати, як тоді, так і зараз, має голова колгоспу, голова сільської ради, економісти, агрономи, зоотехніки, бригадири, Президент врешті-решт. Ось саме це і є головною бідою. Добре, коли перераховані вище посадовці справді вболівають за село, державу. А якщо він/вона доривався до влади, аби хоч якимось чином покращити своє матеріальне становище чи зібрати гроші на квартиру дитині в рай- чи облцентрі. Як тоді? І найголовніше — ви відчуваєте, розумієте та знаєте, чого майбутньому голові захотілося булави!
Споконвіку селянина роздирали дві взаємовиключні речі. Селянство прагне, щоб земля і вся вироблена ним продукція належала йому (зараз це вже присутнє в селі), тоді як держава прагне максимально обмежити ці законні права. За радянської влади було націоналізовано землю і забиралася основна маса продукції за цінами нижче собівартості, за держпланом, пізніше, на початку нашої незалежності, — за держзамовленням. Це все відбувалося за ваш рахунок. Довести? Ану пригадайте, скільки ви отримували за радянської влади зарплатні й скільки в цей час отримували міські робітники? Чи часто мали можливість поїхати в санаторій чи на курорт? Тоді часто «міські» приїжджали до батьків і хвалилися. І взагалі, пригадайте, коли ви стали громадянином держави — отримали «серпасто-молоткастий» паспорт?
За умов низьких цін на пальне, техніку, міндобрива, це якось не дуже кидалося в очі. Зараз, за сучасних цін, державні та комерційні трейдери все ще хочуть працювати за старою схемою. За ваш рахунок.
Влада, як тоді, так і зараз, «законною» низькою оплатою вашої праці штовхала на крадіжку будь-якого майна, яким ви могли поправити своє становище. Вона розкладала морально. Вона відбивала охоту працювати. Хоча ні, брешу. Ви працювали. Де краще, де гірше, але за радянської влади ви працювали. Вона знаходила важелі, як вас змусити (город заберемо, пенсію не отримаєш, для прикладу). А ось за незалежності ми показали себе у всій красі. Ви тоді почали думати, як його краще зробити? Виписати тоді можна було все. Обрані на загальних зборах свої «керманичі», аби протриматися на посаді, заплющували очі на крадіжки. Брали хто скільки міг: голова — машинами, наступні — підводами, а всі решта — велосипедом, тачкою. І я це робив. Так і жили, живемо й доживаємо. Тільки якби ж то на користь. Якби після колгоспів створювалося нове господарство чи господарства. В більшості сіл господарств не стало. А збиралися ж за незалежної України зажити краще, аніж при Союзі.
КРАЇНІ — НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, СЕЛЯНИНУ — ЗЕМЛЮ І... БЕЗВИХІДЬ
До речі про незалежність. Усі сучасні прогресивні народи важко й довго завойовували свою свободу, а в Україну свобода прийшла сама, як епідемія грипу на дітей чи пора року. Багато чим ми повинні завдячувати нашій «керівній» партії. Компартія України першою зрозуміла переваги незалежності й під керівництвом Леоніда Кравчука дружно виступила могильником Радянського Союзу. Зникав контроль Москви, партійний контроль, і діячі в Україні самі ставали владою, непідзвітною нікому. Розпад найбільшої у світі багатонаціональної держави відбувся катастрофічно швидко, тому в нових державах ані політичні еліти, ані більшість населення не були готові до проблем і викликів незалежного існування. А через те, що у пострадянському просторі єдиною силою, що мала навички організації та державного управління, виявилась частина партійно-державної номенклатури, вона своєчасно перехопила ініціативу в національних і демократичних рухах або навіть стала їхньою складовою. У тих окремих випадках (деякі країни Балтії та Закавказзя), де на певний час влада перейшла до лідерів національно-демократичних рухів, швидко відбулося або повернення до влади представників партійно-державної номенклатури, що «націоналізувалися», або їхня успішна трансформація в нові еліти. У більшості ж випадків вони з влади і не йшли. Україна в цьому сенсі не була винятком. У незалежність вона увійшла з президентом, котрий з початку 80-х перебував на найвищих щаблях республіканської партійної ієрархії і вийшов з КПРС лише після провалу путчу 1991 року, з парламентом, обраним 1990 року. 52% керівників місцевих й 46% керівників центральних органів державного управління починали свою бюрократичну кар’єру за радянських часів. За підрахунками фахівців Центру ім. О. Разумкова, у 1991—2003 роках вихідці з партійно-комсомольської та радянської номенклатури серед вищих державних чиновників (прем’єр-міністри, віце-прем’єр-міністри, секретарі Ради національної безпеки й оборони, голови Адміністрації Президента) складали 73%, серед губернаторів — майже 80%. Незалежність України відкрила перед партійною бюрократією необмежені можливості. Отут і проявили себе колгоспи в душі — відсутністю патріотизму. Все для себе. Почалося розкрадання країни в таких масштабах, які не снилися в найфантастичнішому сні жодному партійному функціонерові. До всього ж, перебування при владі давало можливість приватизації державного майна, надбаного за роки радянської влади. Первісний капітал найбільших українських бізнесменів було украдено у держави або по-бандитському відібрано в тих, хто його вкрав. Я ще раз повторюю: в Україні всі без винятку політичні партії крадуть або мріють красти гроші зі скарбниці. Це вже стало національною традицією. Як тільки формується коаліція, між фракціями розподіляються міністерства, щоб можна було компенсувати кошти, витрачені на вибори, і запастися грошенятами на наступні вибори та власні потреби. А потреби в українських політиків великі...
Хоч би як би там було, але збулася мрія наших дідів-пращурів — Україна отримала незалежність, а селянин — землю. Все тепер наше. І що? Колгоспно-радгоспна система частково трансформувалася в КСП, за інерцією працювала за старою схемою і вибивала державні дотації до 1999 року. У грудні 1999 року, після обрання на другій термін, Л. Кучма видав справді епохальний для економіки країни указ — «Про негайні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». По суті, йшлося про повну ліквідацію колгоспно-радгоспної системи. На відміну від багатьох інших, «аграрний» указ було не просто видано, а досить енергійно впроваджено у життя урядом В. Ющенка.
Розподіл колгоспних та радгоспних земель на паї і перехід цих паїв до рук селян, що тягнувся з 1996 року, значно пожвавішав. До квітня 2000 року було ліквідовано колгоспи, радгоспи, як чинні, так і ті, що приховувалися під вивіскою КСП. До січня 2001 року 6,5 млн селян стали власниками пайових сертифікатів, які давали їм право власності на частину колишніх колгоспних і радгоспних земель загальною площею 26,5 млн га. На цей час було вже завершено приватизацію дрібних земельних наділів (підсобних і присадибних господарств), власниками яких стали 11,5 млн жителів України. Близько 400 тис. селян вилучили свої земельні паї в натуральному еквіваленті (тобто землею), 74% з них об’єднали отримані землі з власними особистими присадибними ділянками, заклавши основу для дрібних фермерських господарств. У 2000—2001 роках назавжди відійшли у небуття колгоспи та радгоспи — на їхньому місці постало 14,7 тис. нових господарств — господарські товариства (46%), сільськогосподарські кооперативи (23%), приватні підприємства (20%). Держава втратила монополію на землю сільськогосподарського призначення — у власність новостворених господарств перейшло 70,5% угідь. Зміни в структурі власності супроводжували заходи економічного стимулювання: держава списала борг у 7 млрд. доларів США, накопичений сільськогосподарськими підприємствами за попередні роки.
Отримання селянами прав на землю відкрило шлях орендним відносинам — проте саме тут виявилися суперечності земельної реформи. Із 6,5 млн. власників пайових сертифікатів майже 5,6 млн. вважали за краще передати свою землю в оренду, причому 85% договорів оренди було укладено з господарствами, із земель яких селяни отримали паї. Формально це виглядало чудово: селяни віддають землю в оренду великому власнику, не відбувається подрібнення земель, що створює добрі технічні умови для їхньої обробки й управління виробництвом. На практиці все було не так привабливо. Сільськогосподарські підприємства «нового типу» напрочуд нагадували колишні радгоспи та колгоспи — 15 тис. нових структур, створених на базі КСП (що, у свою чергу, виникли у другій половині 90-х на базі радгоспів та колгоспів), у багатьох випадках зберегли колишню управлінську ієрархію, яка були найвищою і часто єдиною реальною владою на селі. Її верхівка, колишні голови колгоспів і директори радгоспів та підлеглі їм місцеві управлінські структури, були не тільки фактичними реальними розпорядниками та власниками успадкованого від КСП майна, але також мали сталі зв’язки і вплив у районних і обласних структурах влади.
Створення нових форм господарювання призвело до зміни структури кредитування: замість пільгових кредитів, які роздавали раніше, було відкрито програму субсидування під відсотки через комерційні банки — це підвищило відповідальність за їхнє використання, але разом з тим стало могильником села. Врожай — не врожай, а кредити віддай. Під благу мету не жити в боргу і пішла худоба під ніж, і почали активно різати техніку, спродувати свинокомплекси та ферми на будматеріал. Враховуючи загальну атмосферу свавілля бюрократії і новітньої буржуазії, особливо відчутну на селі, й успадковані від радянських часів традиції всевладдя начальства і безправ’я селян, неважко уявити, що залишилося після господарств. Різали та розбирали все — «...до основанія». А з новим світом якось не вийшло. Поки господарство якесь було, ще робили, трошки крали, що лишилося. Ну, й пили, скільки вигнали. А як не стало колгоспу/господарства — і села наче не стало. А біда не ходить одна. Пропало господарство — зникло джерело прибутку, і села почали провалюватися в ще більшу безодню, криницю, яр, як хочете називайте. Але так глибоко ми, напевно, ніколи не падали. Провалюючися далі в економічну яму, ми падали в глиб бездуховності, безморальності. Ми, нещасний народ, в умовах безгрошів’я, з відсутністю перспективи летимо в безодню злодійства, породженого й стимульованого інстинктом простого фізичного виживання. Ми дійшли вже до такої межі, що діти лазять по хатах ще живих сусідів і крадуть у них алюмінієві горшки, аби потім отримати за них гроші. І в цих умовах виростає ціле покоління. Більш розумна молодь, не маючи перспективи, активно потяглась в місто працювати на будовах, а в селах залишаються ті, хто після закінчення школи навіть не отримав професії, і, головне, — не бажає хоч би чогось знати, вміти. Скажіть-но, як вони далі житимуть? Ким вони стануть? Люди добрі! Та наше село й суспільство хворі, діагноз — ДЕГРАДАЦІЯ.
ПОТРІБНІ ЗМІНИ
У цьому винні не тільки держава, а й ви. Суспільство, яке ми будуємо, не буде життєздатним у державотворчому процесі. Нас із вами завоюють, а точніше — просто займуть.
Люди! Селяни! Я знаю, що таке робота на землі, що таке тримати худобу, птицю. Щоб хоч якось жити, треба працювати від зорі до зорі. Але якщо ви не будете знаходити час для самих себе — гріш вам ціна.
Потрібні зміни. І наскільки ви хотітимете змін, настільки зміниться ваше життя.
Усі сучасні соціологічні центри стверджують, що сучасне українське селянство ніякої активною участі в різноманітних акціях протесту не братиме. З усіх верств суспільства саме ви маєте найбільший запас стриманості. Голод вам не загрожуватиме. Ви — це мрія будь-якої влади, тому що ви задовольняєтеся мінімальним — годуєте себе самі й у політику не встряєте. Може, досить? Ставайте активним гравцем України.
Перш за все, випишіть декілька газет (окрім «Дня», який ви читаєте, можу порекомендувати «Голос України», «Дзеркало тижня», «Високий замок», можливо, ще якісь є цікаві, а головне — аналітичні у вашому регіоні). Тільки намагайтеся не брати «партійних» — вичерпної інформації не отримаєте, тільки голову половою заб’єте. Чому газети? Телевізійні канали в більшості «закріплені» за конкретною політичною силою, і вони через них прагнуть донести потрібну їм інформацію, яку ви мусите просто «проковтнути», тоді як газети можна перечитати, осмислити. У випадку відсутності грошей варто скористатися кооперацією — газети на декілька сімей, куток. Це в першу чергу потрібно, щоб народ вийшов зі стану безголосих овець, яких куди поженуть, туди й підуть. А по-друге, відбудеться живе спілкування між людьми, що ми втратили за повсякденними турботами, та сформується спільність за думками. До виборів ви повинні підійти осмислено і не кидатись на харизматичних осіб («Так за народ боліє! Так переживає!»). Адже ви є виборцями, потенційними голосами за якогось кандидата чи політичну силу — і вони за вас боротимуться. А ваша необізнаність дозволяє нав’язувати другорядні проблеми, типу вступати-не вступати до ЄЕП, ЄС, НАТО чи ШОС (ви хоч знаєте розшифрування цих абревіатур?), а це не є головним на даний момент. Треба вирішити спочатку проблеми в своїй хаті, а потім кудись іти, входити, лізти. Люди добрі! Зрозумійте! Часи, коли держава мала народити, вивчити і довести до пенсії, вже минають, як зникає сніг з полів теплої весни. Ви будете отримувати гроші за продукцію, яку самі виробили та продали. Ви тепер самі. Та й були, чесно кажучи, самі. Але ви маєте скинути з себе отой колективізм в побудові свого майбутнього, оту ману з очей, що хтось має турбуватися про вас та дітей. Одну ковдру, яка би всіх зігріла, неможливо виготовити. Кожен має рухатися вперед, в міру своїх можливостей. Воно так було, є й буде. Це аксіома. Навіть психологи кажуть, що за будь-якої влади, системи близько 10% населення будуть «крутитися» і жити не так, як усі.
З червня стартує президентська виборча кампанія. До майбутніх виборів підійдіть більш прагматично. Політичні сили стандартно обіцятимуть: от виграємо вибори, прийдемо до влади, тоді.... В цьому випадку ви повинні для себе чітко з’ясувати, що вам потрібно — газ, вода, дорога, міст, лікарня, дитсадок чи школа — і хоч це виглядає фантастично, але оформити це в договорі і підписати його з офіційним політичним емісаром (керівником районної, обласної парторганізації), який агітуватиме вас за силу чи кандидата, в обмін на ваші голоси. Якщо це великий об’єкт і він потрібен багатьом, можна об’єднатися декільком населеним пунктам. У випадку проходження в парламент партії чи обрання на посаду президента її представника і невиконання нею підписаних зобов’язань — подавати в суд (прописати в договорі). Можливо, на сільські збори (перед цим визначтеся з ціллю) запросіть керівників з різних політичних партій, щоб повести конкурс на краще виконання вашої цілі. Хоча це здається нереальним, але спробуйте.... У випадку відмови представників лідера підписати, одностайно стверджуйте, що проголосуєте проти всіх... Вибори — це поки що один із кількох варіантів впливу на владу.
Кожного літа я намагаюся подорожувати Україною. Під Києвом (с. Пирогів), у Львові, Івано-Франківську та Переяславі-Хмельницькому бачив музеї під відкритим небом, зроблені у вигляді сіл XVII — поч. ХХ ст. Вже трохи пізніше звернув увагу на те, що казали екскурсоводи: в кожному селі завжди були ковалі, стельмахи, теслі, слюсарі, в кожній хаті — ткачі, де дозволяють природні умови — гончарі, гутники (склярі). А зараз? Тоді люди не сиділи, не чекали, поки держава обернеться до них обличчям, приймаючи чергову програму «Рік села». Вони працювали, вчилися... і жили. А ви? Чого більшість із вас чекає? Адже можна прочекати все життя і так нічого й не отримати. А життя-то в нас одне. Мене завжди дивувало, як у селах сприймали односельців, які чогось досягли — придбали машину, будинок, набули статків і собі, і дітям, в місто їздять, одягаються. Ви їх роздерти ладні. А чому? Так, він де чесно, а де не дуже складав свої статки. А ви що робили? І що зараз робите? Зараз ви голі й босі, ще й приїхали діти з міста, бо немає роботи. І будете такими, якщо нічого не розпочнете робити. Шукайте літературу з ремесел, вчіться чого-небудь і робіть для себе та людей. Я зараз відчуваю вашу саркастичну посмішку. Що, кошики плести чи личаки? І даремно ви так думаєте. Навіть всіма, здається, забуте ремесло — крити хати соломою — знайшло своє відродження у вік черепиці, шиферу чи металопластику. В Києві зараз виникло багато стилізованих «під українське» кафе, забігайлівок, дахи яких вкриті тією ж соломою. Але це для прикладу. Знайдіть свою нішу в цьому житті. Чоловіки нехай навчаться чоловічих професій, жінки — жіночих. Зараз придбати справжні рукотворні сорочку чи килим можуть дозволити собі лиш «крутелики». І поспішайте, поки є люди, які бачили, знають, вміють щось робити. Вони ідуть на той світ дуже швидко, а по книжках складні, технологічні професії дуже не просто освоїти. І Бог вам у поміч.
Р.S. І наостанок, знайте, чим менше ви залежатимете від влади та її дій, чим сильніші будете в усіх питаннях (об’єднані для загальної мети, сильні фінансово, емоційно позитивно спрямовані), тим слабша буде влада у своїх протиправних діях. Ось тоді влада буде з вами домовлятися, а не диктувати свою волю. Бог дає нам це право.
