П’ятнадцять років тому музей Леніна перетворився на Український дім, а пам’ятник вождю пролетаріату замінили на годинник. Проте громадська думка змінюється значно повільніше, і до назви «Український дім» ще довгий час додавали «колишній музей Леніна». Сьогодні це вже центр ділової й культурної співпраці. У митців і поціновувачів мистецтва він асоціюється з великими мистецькими подіями, які проводяться тут двічі на рік — «Арт-Києвом» і «Великим скульптурним салоном».
— Приємно констатувати, що за останні 3— 4 роки назва «Український дім» стала справжнім брендом. І не потрібно додавати цей секретний пароль: музей Леніна, — розповідає Наталя Заболотна, директор Українського дому. — І це, можливо, сталося завдяки нашим великим зустрічам, акціям, які ми проводимо вже третій рік поспіль. Статистика говорить сама за себе. «Великий скульптурний салон» у березні цього року відвідало близько 70 тис. осіб.
Окрім культурних, тут відбувається безліч ділових заходів — національного і міжнародного значення. Зокрема, нещодавно тут був проведений економічний форум «Міні-Давос», у якому взяли участь п’ять президентів — Азербайджану, Молдови, Польщі, Естонії й Грузії.
— Це єдиний поліфункціональний центр, який може проводити одночасно декілька заходів різного формату, оскільки його архітектура і структура дозволяють це робити. Але найголовніше те, що Український дім останнім часом став відповідати своїй назві.
Український дух — це українські люди, обличчя, образи, природа, простір. Саме цей світ кожного вересня приносить із собою в Український дім газета «День» разом із традиційними щорічними фотовиставками. І тому ми так само почуваємося причетними до формування українського духу в колись зовсім не українській споруді. Про це говорила головний редактор видання Лариса Івшина під час урочистостей на честь 15-річчя Українського дому. І не випадково вже протягом десяти років газета «День» співпрацює саме з цим майданчиком, обравши його за найкраще тло для українських фотоетюдів.
— Фотовиставки газети «День» — це одна з тих подій, які щоразу приносили українське в Український дім, — стверджує Наталя Заболотна. — Вони завжди дуже цікаві. Часом добрі, часом іронічні, але завжди ніби змальовують українські простори. Ми і надалі хочемо бачити цю фотовиставку в стінах Українського дому.
Наталя Заболотна розповідає, що два роки тому було видано доручення Президента України щодо надання колишній радянській ідеологічній споруді українського духу.
— Ми були дуже спантеличені, — зізнається директор. — І оголосили конкурс про розбудову Українського дому, зміну інтер’єру і фасаду. Було дуже багато пропозицій від архітекторів і митців, але жодна з них не пасувала Українському дому, адже це монолітна і самодостатня споруда. Тоді ми зробили для себе такий висновок, що український дух — це українські люди. А люди приходять туди, де їм цікаво.
Перший директор Українського дому вже після 1991 року Світлана Іваненкова вважає, що центр не змінився з точки зору якості, але разом із тим він постійно набирає потужності.
— Ці виставки, ці заходи, які були започатковані, набирають обертів, стають усе міцнішими, гучнішими. Я вважаю, що змінювати стиль будівлі було б недоцільно. А щоб будувати щось нове, наша держава не достатньо багата. Скажімо, створити такий будинок, як Український дім, коштує дуже дорого. Подібні установи треба реформувати, надавати їм нового духу. А якщо виникає якась нова думка, нові ідеї, то їх треба втілювати. Чому б і ні? Ці речі одне одному не заважають. Я радію з того, що на території Лаври знайшли свої приміщення галереї. І що, як не складно було нашим маленьким театрам, яких у Києві багато, вони все ж таки витримали складні часи, і сьогодні люди туди йдуть.
Леонід Кравчук згадує, що відкриття музею Леніна в 1982 році було дуже помпезним. Експозиція музею Леніна була слабкою, вона налічувала мало експонатів. Тому музей швидше виконував роль суспільно-політичного центру. Після здобуття незалежності цю споруду вдалося зберегти від комерціалізації, й перетворити на центр культурної й ділової співпраці Український дім.
Між іншим, подібні установи після 1991 року почали створюватися по всій Україні, а потім і за кордоном — силами діаспори. Один із найвідоміших із них знаходиться у Нью-Йорку, поруч із Центральним парком на Манхеттені. — На мій погляд, Український дім має велике значення, тому що все, що тут робиться, відбувається як раз на зламі епох, коли руйнуються стереотипи, змінюються політичні системи, є спроба переписати історію, і по-іншому подивитися на культурну спадщину, — зазначає Анатолій Кінах із притаманною політикам патетикою. — Цей будинок виглядає зараз сучасним, він не був загублений у бурхливий період накопичення капіталу. Він зберіг своє державницьке значення, а у нас, на жаль, часто трапляються випадки протилежні.
Не менш красномовно висловився і Петро Порошенко:
— Мені згадуються, передусім, буремні часи 2004 року, коли двері Українського дому відчинилися для величезної кількості людей, які приїхали до Києва боротися за демократію. І тоді цей Дім підтвердив свою назву українського.
До п’ятнадцятиріччя Українського дому дирекція вирішила презентувати своїм гостям доволі серйозний подарунок — найбільше зібрання творів Марії Приймаченко. Такий вибір Наталя Заболотна мотивує тим, що більш українського автора складно знайти, і розповідає, що ідею подав Олег Пінчук. Експозиція складається з робіт, що зберігаються в приватних колекціях відомих у державі осіб, зокрема, Міністра культури і туризму України Василя Вовкуна, скульптора Олега Пінчука, народного депутата Богдана Губського та інших.
Коли йдеться про такі масштабні мистецькі заходи, завжди постає проблема кураторства, тобто правильної організації експозиції у просторі.
— Питання кураторства постає на кожній нашій мистецькій акції. Хтось нас нахвалює, хтось — критикує, але ми робимо самі свою справу, — каже Наталя Заболотна і додає, — на своїх великих мистецьких акціях у якості родзинки ми завжди використовуємо такий хід, коли поруч із сучасними митцями представлено колекцію антикварного мистецтва з приватних колекцій. Коли з цим я зверталася до відомих особистостей три роки тому, коли готувався тільки наш перший проект, різні люди ставилися до цього по-різному, але більшість із них погоджувалася надати роботи з власних колекцій. Ми пишаємося саме тим, що ми можемо показати людям те, що вони ніколи не побачать у музеї. І ми горді за тих колекціонерів, які готові відкрити поціновувачам прекрасного власні фонди.
На думку відомого мистецтвознавця і куратора галереї «Da Vinci» Олексія Титаренка, колекціонерство в Україні розвивається:
— Я вам це дуже зрозуміло проілюструю. В неділю на аукціоні в одного з провідних антикварів на Андріївському узвозі була продана робота Миколи Глущенка майже за 300 тисяч доларів. В 1996 році, коли я робив персональну виставку художника і брав із приватних колекцій близько ста робіт, вони коштували від 800 до двох тисяч доларів.
На жаль, наші класики не конвертуються на світовому арт-ринку, вони вважаються там доволі провінційними. Але якщо говорити про авангард і таких митців як Малевич, Татлін і так далі, то ці роботи коштують за кордоном шалені гроші. Потроху, я думаю, все зміниться. В Москві зміни вже відбулися. Так, вихідці зі столиці Росії відкрили в Лондоні аукціонний дім «Макдуглас», який спеціалізується на російському мистецтві. Там є й наші художники, і протягом останніх декількох років вони продаються за дуже пристойні гроші.
Окрім виставки робіт Марії Приймаченко, була представлена також колекція живопису, графіки, скульптури, ікон, тканих рушників і японської гравюри з фондової колекції Українського дому, яка нараховує понад 70 тисяч експонатів XVIII—XXI століття. Власна мистецька колекція тут почала формуватися ще за доби соціалізму і після незалежності стала стрімко розростатися. Цю колекцію громадськість мала можливість побачити вперше. Серед представлених були роботи художників: Тетяни Яблонської, Михайла Дерегуса, Якова Ромоса, скульпторів: Олександра Сухоліта, Миколи Теліженка, Романа Романишина, графіків: Олександра Губарєва, Олександра Дубовика, Петра Шпорчука та багатьох інших. Частину експозиції і окреме приміщення зайняла унікальна виставка японської гравюри XIX століття — роботи художників школи Утагава.
У той час, як з’являються доволі успішні спроби трансформувати радянський простір і замінити його українським духом, є потреба також у створенні принципово нових культурних центрів, галерей, музеїв.
— Є абсолютно унікальний «PinchukArtCenter», біля якого стоїть черга молодих людей з дев’ятої ранку. В Києві давно не було таких черг. Будується також «Арсенал», — перелічує Олексій Титаренко. — Я мистецтвознавець і можу сказати, що Український дім енергетично не дуже приємний, офіціозний, холодний, імперський. Але тут зараз працюють абсолютно інші люди. Директор тут розгорнула таку бурхливу діяльність — можливо, з відтінком офіціозу, але дуже масштабно. І художники вже це місце потроху полюбили, бо тут є життя. Їх сюди запустили, як кішок. Я вже теж звик. В музеї Леніна я не був жодного разу, а зараз я тут буваю доволі часто, і тут дійсно кипить життя. А могло бути навпаки. Скажімо, в муніципальній галереї «Лавра», яка, по ідеї, є міською галереєю, немає такої, як Наталя Заболотна, і тому вони здають цю площу в оренду. І один чи два рази на рік роблять щось — тільки для відмазки.
Для відвідувачів виставка, присвячена 15-річчю Українського дому, відкрита з 16 до 20 квітня 2008 року з 10 до 19.
