19 червня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, перше після обрання Місцеблюстителем митрополита Онуфрія. Яку лінію поведінки обере керівництво УПЦ під час тимчасового головування цього консервативного ієрарха, — це була загадка для багатьох. УПЦ КП та Департамент зі справ релігій та національностей Мінкульту очікували найгіршого: повного повороту до Москви, згортання поміркованого проукраїнського курсу митрополита Володимира, запрошення Патріарха Кирила до України та навіть «капітуляції» УПЦ перед РПЦ. Усі ці побоювання на Синоді не справдилися, хоча УПЦ КП підняла навколо теми зради УПЦ масштабну інформаційну кампанію за радянськими лекалами: оголошення про наміри керівництва УПЦ продатися Москві можна було використати після Синоду у двох варіантах — «ми ж попереджали» і «вони не зрадили, бо ми вчасно попередили». Насправді ця інформаційна війна, що УПЦ КП розгорнула проти УПЦ, була спробою розколоти значно більшу Церкву на «проросійську» і «проукраїнську» частини (див. «Війна інтерпретацій», День № 110 за 19 червня). Знищення єдності УПЦ допомогло б УПЦ КП вивищитися як головній національній Церкві ще більше, а можливе приєднання «проукраїнської частини» додало б сил УПЦ КП, яка залишається на сьогодні на диво невеликою організацією (4,5 тисячі парафій проти 13 тисяч в УПЦ!). Між тим творення таким способом Єдиної помісної церкви шляхом нового розколу становить пряму загрозу національній безпеці України: намагаючись забрати із УПЦ «проукраїнський елемент», УПЦ КП власною агресією відштовхує від себе (і України!) більшість вірних УПЦ, провокує УПЦ до скочування в нішу проросійської Церкви, яка обороняється від всього українського як чужого. Додаткової гостроти конфлікту додають зусилля митрополита Олександра Драбинка із УПЦ повернути собі владу «сірого кардинала» УПЦ (див. «Війна в УПЦ», День № 66-67 за 11-12 квітня).
• В умовах такої істерії засідання Синоду відбулося на диво спокійно. Владика Олександр був неофіційно попереджений про можливі наслідки своєї діяльності та про те, що його питання стане предметом особливого розгляду у найближчому майбутньому. Останні посади, які він обіймав в УПЦ, були ліквідовані як непотрібні для управління УПЦ (так званий нагородний відділ, смислу в існуванні якого немає й не було). Наближених до нього людей, замішаних у різного роду оборудках на ниві освіти та політики, було знято зі своїх посад. Звісно, можна жаліти за кінцем кар’єри українофіла о. Віктора Бедя із Ужгорода. Але очолюване ним новостворене братство священиків-автокефалістів намагалося шантажувати керівництво УПЦ з подачі Владики Олександра. Сам о. Віктор зробив із власного українофільства індульгенцію, яка б легітимізувала і практично відкриту торгівлю дипломами, і плагіат майже в усіх дисертаційних роботах, захищених в Ужгородській академії, і фантастичні історичні оповідки про неперервне існування Української церкви з часів апостола Андрія Первозванного. Насправді дискредитація українофільської течії в УПЦ такими особами, як о. Віктор Бедь, була тільки вигідна ворогам всього українського, і очищення УПЦ від авантюристів є кроком необхідним і закономірним. Це митрополит Володимир (Сабодан) терпів усіх. Він прийшов до влади, змінивши на кафедрі диктаторськи налаштованого митрополита Філарета (той створив УПЦ КП). Де-факто в УПЦ при митрополиті Володимирі панувала самостійність кожного єпископа і навіть кожного сильного священика (який або сам був впливовим, або мав хороших покровителів). Митрополит Онуфрій як новий (хоч і тимчасовий) голова УПЦ взявся за наведення порядку, і чи буде це означати повноцінну «люстрацію», — побачимо найближчим часом.
• Де-факто керівництво УПЦ не має іншого виходу, крім наведення порядку, і відкидання екстремістів із обох флангів — проукраїнського і проросійського — вже відбувається. Відомі своїми антиукраїнськими настроями священики на чолі із знаменитими Андрієм Ткачовим і Андрієм Новіковим уже евакуювалися в Москву, і вони не останні. Деякі крайні українофіли втрачають посади та залишки впливу.
• На порядку денному УПЦ — консолідація єпископату, священства і мирян навколо багато в чому застарілого гасла «єдність заради єдності». Але висунути жодного іншого програмного курсу керівництво УПЦ сьогодні не може. Патріарх Філарет категорично відмовився йти у відставку і насправді пропонує лише приєднання до себе. Єпископат УПЦ, священство і миряни до такого сценарію не тільки не готові, але будь-яка спроба здійснити хоча б крок у цьому напрямі викликала б внутрішню «громадянську війну» в УПЦ, яка могла б стати ударом у спину справі загальнонаціонального примирення, започаткованій новим Президентом. Українська держава де-факто не має єдиної політики в релігійній сфері. Експерти, які пішли на державну службу, та більшість керівників держави висловлюються за те, що Церкви мають самостійно усвідомити власну історичну відповідальність, і підганяти їх означало б лише зірвати еволюційні процеси усамостійнення українського православ’я та консолідації релігійної сфери. На користь такої концепції працює позитивний приклад консенсусу всіх Церков на рівні ВРЦіРО, а також необхідність реалізації Програми діяльності уряду, в якій записано зобов’язання захищати права віруючих всіх конфесій та релігій. Меншість «романтиків», що опинилися в Департаменті Мінкульту і яким відверто не вистачає професіоналізму, підтримуючи утопічні проекти УПЦ КП та маргінальні сили в УПЦ, де-факто провокує дестабілізацію, з найменшими наслідками якої справитися вони не зуміють так само, як і з будь-якими позитивними завданнями щодо забезпечення прав віруючих чи захисту інтересів Церков.
• За цих надскладних умов досягненням є те, що УПЦ вирішила повністю підтримати мирний план Порошенка. Відповідні ідеї було покладено в основу звернення до всіх вірних УПЦ і листа до Президента. УПЦ ще раз категорично висловилася за збереження єдності та територіальної цілісності України. Водночас УПЦ дала зрозуміти, що збереження України має бути справою політичної еліти, а церкви та народ можуть лише допомогти у цьому, але не можуть бути головними відповідальними. Із цією тезою можна сперечатися, але для УПЦ вона має цілком позитивні для України наслідки: Синод категорично забороняє будь-яку політичну проповідь в межах храмів та поза цими межами. Категорично засуджено випадки дієвої підтримки сепаратистів з боку окремих священиків УПЦ. Підкреслено, що єдність України та УПЦ є аксіомами, а всі політичні та геополітичні доктрини в УПЦ не можуть мати місця. Тим самим УПЦ де-факто заборонила у власних храмах проповідь ідей «русміра» чи будь-яке інше політичне православ’я: російське, українське, імперіалістичне, націоналістичне, європоцентричне. Дискусії відкладено до примирення, а підгрунтям для примирення вибрано чисто релігійна доктрину: євангельське за духом християнство. Синод пропонує вчинити на кшталт проповіді Ісуса Христа: прийняти ближнього таким, яким він є, а вже потім перевиховувати загалом весь народ у дусі оновлених національних цінностей. З точки зору ієрархів, Україна — це цілий всесвіт, в якому різні ментальні, етнічні, релігійні і навіть часові моделі життя знаходили можливість для мирного співіснування. Синод висловив упевненість у тому, що повернення до мирного стану не лише можливе, але де-факто немає альтернативи. УПЦ свідчить, що примирення сходу, Донецької та Луганської областей із всією Україною можливе і необхідне. А примирення всієї України із власним крайнім сходом — взагалі є більш, ніж можливим. Треба просто поставити себе на місце іншого, на місце «ближнього» чи «дальнього». Зрозуміти глибину його трагедії та обманутості, глибину дезорієнтації та катастрофічних очікувань. Це вміння поставити себе на місце іншого і може зробити можливим те, що так часто здається недосяжним: національне примирення сьогодні та спільне майбутнє завтра.
• Звичайно, від УПЦ хотілося б ще більш проукраїнської позиції та рішучого розриву із Москвою. Суспільні настрої зашкалюють, і щоб не казали ієрархи про те, що храми як і раніше сповнені народом, кожний знає ближнього, який тепер не може переступити порога «канонічної церкви», не маючи сил піти до іншого храму... Але офіційне ствердження з боку УПЦ її фактичного стану автокефальної церкви та відрив від Москви, неможливі з цілої низки внутрішніх та зовнішніх причин. Якби УПЦ вчинила так, як очікує від неї більшість народу, вона опинилася б у вакуумі: як свідчать події останніх двох місяців, підтримки з боку інших церков та держави не було б; власні вірні були б дезорієнтовані; шансів на успішне визнання з боку Москви чи Константинополя немає жодних без єдності всіх православних України (що, нажаль, нереально через властолюбство і бажання помститися деяких історичних діячів українського православ’я). Константинопольський патріарх Варфоломій неофіційно довів до відома українських ієрархів: сьогодні не 2001-й, 2004-й, 2008-й чи 2009 рік, коли вимагалася лише єдність УПЦ КП та УАПЦ; сьогодні — 2014 рік, перемовини із Москвою щодо проведення всеправославного собору в 2016 році успішно просуваються вперед, і отримати томос про автокефалію українське православ’я зможе лише за умови повної або майже повної єдності.
• За умов збереження єдності з Московською патріархією (а інших варіантів вже немає чи ще немає — і не з вини УПЦ було втрачено історичні шанси цієї весни) УПЦ робить максимально проукраїнські заяви. Можна сказати, що складається парадоксальна ситуація: патріарх Кирил із Москви вже навіть перестав говорити про Україну, але веде мову лише про «південні терени історичної Русі», а УПЦ відстоює абсолютну єдність України як соборного організму із природним різноманіттям, в якому потрібні і Львів, і Донецьк, і Рівно, і Луганськ, і Київ, і Сімферополь. Все це ще раз свідчить: якби не особисті амбіції, що розривають українське православ’я, єдність релігійна була б фактом, а не лише кінцевою метою українських православних (див. «Нове народження українського православ’я», «День», № 46-47 від 14-15 березня 2014). Якби не війна проти УПЦ із спробами розколоти її, не було б слів митрополита Онуфрія із критикою Європи як цивілізації, що встигла забути про власне християнське коріння і переживає антропологічну катастрофу. Якби не намагання розірвати УПЦ з боку київського та московського патріархів, то мали б і рішуче засудження агресії цілком конкретної держави. Якби не деструктивні дії всередині та ззовні щодо УПЦ — вже мали б люстрацію Церкви, і не було б соромно, що деякі єпископи продовжують бути чинними, а не перебувають на «заслуженому відпочинку» в Москві чи Парижі відповідно. А отже, за умови збереження єдності із Москвою, УПЦ і вчиняє максимально проукраїнськи, керуючись при цьому християнською, а не політичною логікою. Якби ще Україна вміла скористатися позитивним патріотичним, миротворчим, цивілізаційним потенціалом своїх церков, ми б давно були в Євросоюзі та творили оновлену Європу, а не боролися за виживання із євразійським монстром із минулого.
Показова провокація
Намагання посіяти релігійний розбрат через різноманітні провокації з боку релігійних екстремістів яскраво виявилися 22 червня в ситуації навколо Києво-Печерської лаври. Дві сотні прихильників проросійського «політичного православ’я», засудженого в УПЦ ще в грудні 2007 року, проводили свій демонстраційний молебень біля Успенського собору на території Лаври. Кілька сотень національно свідомих громадян, спровокованих закликами маргінальних священиків із УПЦ КП — які або вже заборонені в служінні, або їх питання розслідується Київською патріархією — прийшли шукати на території Лаври «колорадів».
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Підстави для стурбованості справді були з таких причин. По-перше, відомий сепаратист Павло Губарев анонсував збройне повстання. По-друге, для російського телебачення гостро потрібні картинки протистояння в Києві, а організувати його зараз можна виключно на релігійному грунті, використовуючи залишки своєї агентури та маніпулюючи російськими й українськими націоналістами в релігійному середовищі. Місяць тому серед документів Януковича в Межигір’ї було знайдено кошториси за хресний хід представників проросійського «політичного православ’я» 6 грудня 2013 року, під час якого планувалося організувати зіткнення релігійних екстремістів із протестувальниками на Майдані. Якщо зв’язок із Януковичем «політичні православні» приховували, то з Росією та «Українським вибором» відносини були цілком офіційними. Також зіткнення проросійськи налаштованих віруючих і протестувальників на Майдані намагалися організувати 19 грудня 2013 року. Цих зіткнень вдалося уникнути і в грудні 2013 року, і в червні 2014-го завдяки систематичній роботі керівництва УПЦ із маргіналізації проросійського «політичного православ’я». Також у грудні 2013 року було проведено велику роботу із інформування про можливі провокації протестувальників на Майдані, а 22 червня оперативно спрацювала міліція. Тривожно, що під час подій 22 червня не було видно діяльності Департаменту Мінкульту, який за законодавством відповідає за стан справ у релігійній сфері України. Також 22 червня на телеканалі «1+1» знову вийшов сюжет, метою якого була б дестабілізація стану в УПЦ і міжправославних відносинах. Звісно, журналісти потребують сенсацій, усі сподіваються, що після дестабілізації вдасться «у скаламученій воді зловити рибку» Єдиної помісної церкви України. Таким чином, замість систематичної діяльності церков, суспільства, відповідальних державних органів із сприяння природній еволюції, бачимо дивні намагання спровокувати і хаос, і релігійні війни як всередині УПЦ, так і у відносинах УПЦ та УПЦ КП. Не можна забувати, що Росія систематично намагається спровокувати і православно-уніатський конфлікт, і навіть православно-протестантське протистояння. За цих умов стає ще більш гострою потреба повноти професійного забезпечення державної політики в релігійній сфері. Ані реалізація забезпечення прав віруючих, ані уникнення провокацій на релігійному грунті, ані сприяння єдності українського православ’я та згоди всього релігійного середовища України не можуть бути забезпечені самі собою. Занадто складною є ситуація, занадто різновекторними стають виклики, занадто заплутаними є історії в анамнезі хвороб усіх конфесій, особливо — УПЦ. Усі провокації необхідно професійно знешкоджувати не в момент силового протистояння на вулицях та інформаційних зіткнень в ЗМІ, а в момент продукування самих цих задумів. Релігійне середовище взагалі й УПЦ, зокрема, відкрите до оновлення релігійної політики Української держави сьогодні. Завтра такого шансу вже може не бути
