Репресії на Вінниччині, як свідчать архівні матеріали, розпочалися ще задовго до Сталіна. Нещадне переслідування політичних противників більшовицької влади було започатковане ще засновником совєтської держави Володимиром Ульяновим. Саме Леніну належить ідея будівництва концтаборів для людей, які «не підходили» владі. І це здебільшого були українські інтелігенти, які мали поважний родовід і статус у суспільстві, переконує головний спеціаліст Державного архіву Вінницької області, кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк.
«Хронологія терору насправді розпочалась не в 30-х роках, а з моменту встановлення радянської влади, про що свідчать матеріали досліджень. Деякі дослідники-краєзнавці стверджують, що відлік періоду репресій слід починати з 23 січня 1918 року, коли у Вінниці більшовиками була розігнана міська Дума, були заарештовані члени міської управи. Причому розгін Думи був як дві краплі води схожий на розгін Установчих зборів у Петрограді. Тільки були різні дійові особи: у Петрограді — матрос Желєзняк, у Вінниці — Євген Едельштейн, який наказав своїм підлеглим: «Введите славных литовцев!» Після цього до зали увірвалися озброєні солдати і заарештували членів міської управи. Ось, власне, з цієї події і розпочинаються масові репресії на Вінниччині», — констатує архівіст.
Ставлення Леніна до інтелігенції найкраще передають його слова-пояснення, які він висловив 18 вересня 1919 року російській актрисі Марії Андрєєвій, котра скаржилася на масові арешти творчих сил країни. Тоді Ленін сказав: «Не можна не арештовувати задля запобігання змовам всієї цієї білякадетської публіки. Злочинно не заарештовувати її. Ліпше б десятки та сотні інтелігентів посиділи деньочки та тижньочки. Їй-бо ліпше». Яскравим прикладом втілення ленінської ідеї на практиці є доповідь Червоного Хреста про діяльність «чрезвичайки» у 1919 році. У ній йшлося: «...Траплялися випадки масових арештів людей за фахом, і не лише офіцерів, а й банківських службовців, техніків, лікарів, юристів тощо. Величезна більшість арештованих була винна просто в тому, що вони освічені люди чи належать до буржуазії. Офіцер, поміщик, священик, юрист, вчитель завжди були в комуністів під підозрою. Їх арештовували, тягли до каземату, а там кінець визначався не напрямом думок арештованого, не його активністю, а забаганкою співробітників ЧК... Захочуть — вб’ють, а захочуть — випустять».
«Серед тих, кого не відпустили, а вбили, було чимало наших земляків-подолян, — продовжує переповідати Костянтин Завальнюк. — У Вінниці в ніч з 9 на 10 червня 1919 року відбулися масові розстріли подільських кооператорів, які працювали у Подільському Союзбанку. Також більшовики розстріляли діловода міської управи Михайла Котляревського, надвірного радника Михайла Хруцького, купця Сергія Скоробогача-Богуцького, генерал-майора у відставці Павла Коршуна з сином Борисом і дружиною Марією та багатьох інших поважних у місті осіб. Жертви більшовицької сваволі були поспіхом поховані у братських могилах в різних районах міських околиць. І такі свіжі могили були у всіх куточках нинішньої Вінниччини».
Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли у місто увійшла українська армія. 10 серпня 1919 року Вінниця стала українською, і нова влада почала розкопувати братські могили. В архіві зберігається публікація в газеті «Шлях» від 15 серпня 1919 року. У ній кореспондент пише про розкопки могили поблизу палацу Грохольського (нині це мікрорайон П’ятничани): «Страшне місце! Люде-звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв’язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов’язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею. Голодні собаки, що блукали в лісі, легко виривали трупи і розтягали тіла, які ще не розклалися...»
Згідно з архівними даними, у одній з могил (біля насіннєвого заводу) комісія з розкопок знайшла 19 понівечених людських тіл. Усі трупи були понівечені, на них були сліди жахливих знущань. Були й такі, на тілах яких не було вогнепальних поранень, а це може свідчити про те, що ховали їх живцем, коли вони непритомніли через побиття.
«Розкопки могил тривали до листопада 1919 року, перепоховано було до півсотні вінничан і козаків, які загинули під час здобуття міста більшовиками. Закатованих більшовиками було значно більше, але, на жаль, окупація міста Добровольчою армією Денікіна і наступні бурхливі події призвели до припинення розшуку поховань жертв червоного терору. І майже жодних згадок про тих вінничан не збереглося, — з сумом визнає історик. — Більше того, варто відзначити, що коли більшовики відступали у серпні 1919 року, вони вивезли із собою чимало арештованих вінничан, розстрілювали їх дорогою, на залізничних станціях. Точна кількість розстріляних вінницьких інтелігентів також не встановлена. Але, за деякими даними, того нещасливого літа 1919 року було знищено до трьох тисяч вінничан».
Резюмуючи, Костянтин Завальнюк зазначає, що витоки масових репресій 30-х років сягають періоду окупації України більшовицькою Росією. А системне нищення духовної еліти української нації московсько-більшовицькою владою випливає з агресивної природи більшовизму як політичної течії. Вона, власне, і призвела до Великої Вінницької трагедії 37—38 років. Тоді, за архівними даними СБУ, засудили майже 200 тисяч вінничан, до вищої міри покарання — розстрілу — було притягнуто 120 тисяч осіб.
«Український інтелігент завжди був під прицілом. Він страждав найпершим, бо був розумним, авторитетним і вільним у думках, а цього більшовики боялися найбільше. Тому й системно знищували художників, музикантів, письменників, журналістів, архівістів і музейних працівників. Спротив діям влади чинили українські селяни, вони виступали з антирадянськими виступами у повітах і за це були «пограбовані» владою, а під час Великого Голодомору знищені. Третій удар прийшовся на духовенство, — підсумовує історик. — Але найстрашніше те, що метастази тоталітаризму ще не знищені, вони якимось чином навіть зараз перетворюються на щось зовсім інше, але не менш небезпечне».
За роки незалежної України справді відкрили багато нових справ, які багато років зберігалися під грифом «Цілком таємно». І нині історикам і краєзнавцям доводиться по крупинках збирати втрачені і перекручені факти у кривих дзеркалах ідеології. Але одна справа — знайти і розказати, а інша — дізнатися і зрозуміти. Зрозуміти, щоб більше не допустити, не повторити.
