Дев’ятий день по раптовій смерті Олексія Левченка, давнього друга й партнера газети «День», який пішов із цього життя напередодні Різдва Христового, припадає також на свято, так званий старий Новий рік. Такий збіг, адже нікому з нас не дано знати ні часу, ні місця свого останнього подиху. Але прикметно, що й Олексій був для багатьох, із ким його зводило життя, своєрідним святом, світлим моментом.
Отож у вестибюлі респектабельного луцького готелю «Залєскі», де, до речі, до кави завжди подавали свіжий «День», спорудженого ним і названого на честь власного діда, керівника мандрівного українського театру 30-х років минулого століття, відвідувачів продовжують зустрічати новорічно-різдвяні атрибути: родина вирішила не виносити свою втрату і біль на люди. Попри те, на похоронах Левченка людей різного рангу, чину, віку та соціального статусу було надзвичайно багато. Адже він був людиною неординарною, творчою, а все, що робив, ставало своєрідним волинським брендом. Ким був Олексій для світу цього, розкажуть люди, які його добре знали.
Василь ВОРОН, заступник начальника управління культури й туризму Волинської облдержадміністрації, один із організаторів фестивалю «Оберіг»:
— Із Олексієм ми познайомилися в кінці 80-х років минулого століття. Я саме провів перший західноукраїнський фестиваль рок-культури, де першу премію за рок-музику отримав Леонід Репета, а за популярну пісню — В’ячеслав Хурсенко, які потім стали відомими та знаменитими. Опісля Олег Покальчук посприяв приїзду до Луцька Олександра Смика, Едуарда Драча, Андрія Панчишина, чиї виступи мали просто колосальний успіх. І постало питання про продовження нашого проекту та про його формат. Тоді при обкомі комсомолу створили молодіжний центр, і я рекомендував секретарю обкому комсомолу Олексія сюди на роботу, адже нам потрібні були кваліфіковані люди. Він же мав досвід і музиканта, й організатора. І саме Олексію вдалося залучити до проведення фестивалю, який отримав назву «Оберіг» і став стартовим майданчиком для десятків українських виконавців, чимало спонсорів. Це був час потужного початку національного культурного відродження. Пам’ятаю, як Володимир Давидов заспівав «Колискову для генерального секретаря», де були слова, що той може спати, і хай йому не насниться кошмар, що Україна буде самостійною. Як свого часу впала цегляна Берлінська стіна між двома світами, так і ми «Оберегом» розвалили уявну, але таку міцну завісу страху. Олексій теж мав у той час неприємності, бо всі плівки, на які Волинське радіо записувало концерти, слухали в КДБ, в залі сиділи люди з нотатниками... Але його це не зупиняло, не лякало. Він випереджав свій час.
Ольга ХУРСЕНКО, вдова співака В’ячеслава ХУРСЕНКА:
— Ми дружили з Левченками сім’ями, Олексій із дружиною Ніною були на нашому зі Славою весіллі, й хоча потім життєві дороги наших чоловіків трохи розвели, та згодом і звели. І, знаєте, дуже вражає, що в Олексієві не було творчої заздрості, котра часто, на жаль, присутня в людях, які займаються мистецтвом. Він завжди допомагав Славі за його життя, а коли того не стало, ми отримали друга ще більшого. Наша дочка часто заходила до Олексія на роботу просто поспілкуватися, запитати поради. Він збирав усі диски з творами Слави, допомагав їх оформляти, випускати. І часто, коли я заходила до нього в кабінет, то тут звучала котрась із пісень Слави, а Олексій казав: «Ні, ти чуєш, як він тут тонко повів лінію, яка тут знахідка?» На жаль, ми не встигли з ним видати книгу віршів Слави, Олексій на цьому наполягав, а нам усе не вистачало часу зібрати вірші докупи... Він допомагав нам і робити ескіз пам’ятника на могилі Слави. Хотів поставити пам ‘ятник Славі в місті, одну з вулиць назвати його іменем... Це була людина дуже рідкісної порядності та щирої душі.
Алла ДМИТРУК, директор готельного комплексу «Залєскі»:
— Ще незадовго до смерті Олексія Юрійовича ми з ним розмовляли на тему публічності. Адже йому не один раз пропонували навіть знімок на обкладинку того чи іншого престижного журналу, бо він був досить успішною людиною. Я запитала, чому ніколи на це не погоджується. Бо, власне, і його окремих знімків у нашому архіві не маємо. Ось і волинські інтернет-сайти, коли повідомляли про цю раптову смерть, подали не зовсім якісні знімки з прес-конференцій. Бо інших не було! Він сказав, що ніколи не прагне публічності, бо не кінозірка, не красива жінка... Але він мав і респектабельність, і вміння спілкуватися з людьми різного чину й навіть національності (бо ж у нас мешкають люди з різних куточків світу), мав стільки знань, стільки дипломатичності, що знаходив спільну мову і з зірками, і з просто відомими людьми. Цьому ми в свого керівника завжди прагнули вчитися. Мене вражало, скільки він мав ідей, і вони не завжди приносили прибуток у бізнесі. Ті ж «Фрески у «Залєскі», вечори авторської музики, пісні й поезії у ресторані, не були бізнесовим проектом, не давали прибутку, а хіба втрати в матеріальному аспекті. Проте Олексій Юрійович завжди вважав, що має бути місце, де збирається інтелігенція. Він не вмів працювати на півноги, все мало бути досконалим. Не шкодував ні свого часу, ні знань. Завдяки йому в мене піднялась і власна самооцінка, він не принижував підлеглих, що дуже важливо для командної роботи.
Кожній людині, яка п’є ранкову каву в нашому ресторані, подають і свіжу газету, й це саме «День». Чи українською, чи російською мовами, чи англійський дайджест — залежно від потреби людини. Це теж була ідея Олексія Юрійовича, який умів у житті відрізняти головне від другорядного. Адже подають лише одну газету, ту, яку він називав найінтелектуальнішою в Україні та найбільш українською. Бо й сам її читав і був реальним патріотом.
Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, заслужений лікар України, директор Інституту дерматології та косметології, автор і виконавиця українських романсів, лауреат III Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг»:
— На «Оберіг» у Луцьк я потрапила, ще не маючи майже ніякої творчої біографії, власних записів, бо тоді вдома не було й магнітофона. Пам’ятаю, що надіслала лише заявку, в якій перерахувала колгоспні поля, на яких співала, й закінчила її фразою, що хочу взяти участь у фестивалі, бо хочу змінити світ і зробити його кращим. З рук Олексія Левченка я отримала гран-прі «Оберегу», й це було моє перше гран-прі. А потім він організував для учасників «Оберегу» поїздку в Сопот, де був мій перший міжнародний виступ. Я приїжджала згодом до Луцька, щоб заспівати на його ювілеях, бо мені хотілося зробити приємне цій людині. Таких людей, як він, на світі багато не буває, бо є люди, які руйнують і забирають створене іншими. А він був із тих, хто і сам створював, і допомагав, давав шанс талановитим людям.
Анатолій ОСТАП’ЮК, лікар-кардіолог Луцької міської поліклініки №2, постійний учасник вечорів «Фрески у «Залєскі»:
— Ця людина відкрила для мене великий світ української пісні, українського патріотизму. Я згадую слова нашого волинського поета, лауреата Шевченківської премії Василя Слапчука: «Чужою мовою попросив у незнайомого, аби допоміг добратися мені на гору, з якої я б побачив Україну. Піднявся, хату свою — бачу. А України — нема». То Олексій якраз і відкривав в Україні Україну. Він був стовпом, на якому тримався жанр співаної поезії, авторської пісні. Він запрошував на «Фрески...» людей талановитих, але ці таланти без нього, без «Оберегу» могли залишитися невідомими пересічному українцеві. В інтелектуальному просторі Луцька з його відходом в інший світ утворюється діра, і хто його замінить, ще й не знаю. Хоча такі люди не помирають, бо живе їхня справа.
Ольга КУЛІШ, генеральний директор Волинської обласної державної телерадіокомпанії:
— За тиждень до трагічної звістки Олексій Левченко завітав до нас у телерадіокомпанію і з новорічними віншуваннями, і з новою ідеєю. Зазвичай приходив не часто, в добу глобальної «мобілізації» більше спілкувалися телефоном, а тут така розкіш — шляхетна розмова віч-на-віч уже вечірньої пори, коли і минуле згадується з романтичною ностальгією, і нові плани вибудовуються в чітких обрисах і деталях. «А чому б нам не записати нових пісень Василя Жданкіна у вашій студії звукозапису і не видати його диска? Нарешті я переконав його в тому, що його твори потрібні Україні», — це ідея Левченка. Охоче приймаю цю пропозицію, бо ж то буде не лише новий диск видатного співця, то ще й нові записи для радіостанції «Луцьк». Тут же Олексій набирає номер Жданкіна, домовляємося про дати, подробиці, вирішуємо: після Різдва й розпочнемо. «А чому б тобі, Олексію, не долучитися до нашої телевізійної ідеї: хочемо відродити «Оберіг» уже як Всеукраїнський телефестиваль співаної поезії, як спільний проект обласних державних телерадіокомпаній?» — це вже моя пропозиція Левченку. І його схвальна відповідь. І знову ж: після Різдва й розпочнемо.
А після Різдва Луцьк прощався з Олексієм... Олексій Левченко — людина з душею Митця. І бізнес його сприймається як мистецтво: не хвилювали його шалені прибутки від непевних операцій за схемою «купи — продай», він брався за справи, які приносили добру славу його рідному місту, возвеличували достойні ідеї та гідних людей. Виставкові «Мости», що започаткував Олексій у Луцьку, об’єднували Волинь з іншими регіонами України і з Польщею; фестивалі «Оберіг» стали духовними мостами для спраглих за світлою поезією, чистою мелодією, національною самобутністю, щорічні акції «Людина року Волинського краю» дарували своєрідні обереги визнання — «Крила натхнення» — славним, працелюбним, талановитим землякам. Його й самого можна було б номінувати в цій акції як Громадянина, Професіонала, Діяча культури, Гордість Волині... Пригадую, як щоразу вже на завершення урочистої церемонії на сцену облмуздрамтеатру виходив скромний чоловік і запрошував усіх переможців на колективне фото, це було так зворушливо... І уявити такий щорічний колективний портрет достойних волинян із «Крилами натхнення» без Олексія Левченка просто не можу.
Він випромінював світло і шляхетність. Мабуть, це від діда, поляка Олександра Залєського, керівника українського мандрівного театру, якому вдячний внук поставив своєрідний пам’ятник у Луцьку — унікальний вишуканий готель «Залєскі», в якому кожна деталь немовби осяяна світлом і шляхетністю. Олексій Левченко і сам був таким — світлим і шляхетним. Таким і залишається з нами — в наших спогадах і у своїх проектах, які мусять мати продовження... Тільки хто підхопить його крило натхнення?
