До центру можна доїхати за десять хвилин, але це вже периферія з геть інакшим ритмом життя. Років 100 тому тут були дачні селища без комунікацій, тепер — повноцінне місто. Блукаючи Солом’янським районом, можна побачити чимало оригінального, хоча ідея поїхати туди, щоб погуляти, багато кого здивує. Дослідників Києва цікавить насамперед історичний центр — Поділ, містяни воліють тусуватися в центрі — Хрещатик, район Золотих воріт, той-таки Поділ. Периферії приваблюють уже тим, що це «дещо зовсім інакше», як казали в шоу «Літаючий цирк Монті Пайтона».
Нещодавно кандидат технічних наук, дослідник архітектури Києва Семен ШИРОЧИН та києвознавець Олександр МИХАЙЛИК представили книжку «Невідомі периферії Києва. Солом’янський район». У виданні, яке містить десятки унікальних світлин, багато з яких публікуються вперше, розповідається про Олександрівську слобідку, селища імені 1 травня і Авіаторів, Чоколівку та Пост-Волинський, Караваєві і Новокараваєві дачі, які і не дачі вже зовсім, а також про Відрадний, Першотравневий і Залізничний масиви.
Автори кажуть, що прагнули відійти від стандартного прогулянкового формату, натомість спробували провести хронологічний та урбаністичний аналіз обраних територій. Тож ми можемо побачити, як на місці купки селищ менше ніж за століття виросло місто. «День» побував на презентації книжки в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені Володимира Заболотного й ділиться почутими цікавостями.
УСЕ ПОЧАЛОСЬ ІЗ КОСТОПАЛІВКИ
Обидва автори вже готували разом із Кирилом Степанцем дві книжки про історію київського Лівобережжя періоду кінця ХІХ — середини ХХ століття і 1960-х — 1980-х років. При цьому Семен Широчин і Олександр Михайлик живуть у Солом’янському районі, тож поява книжки і про нього не дивує. Хоча з’явилась вона раптово, Олександр жартома називає свій шлях до неї «14 років і 14 днів».
МАЙЖЕ СІЛЬСЬКА ІДИЛІЯ. НА ЦІЙ СВІТЛИНІ З КНИЖКИ «НЕВІДОМІ ПЕРИФЕРІЇ КИЄВА. СОЛОМ’ЯНСЬКИЙ РАЙОН» МОЖНА ПОБАЧИТИ СЕЛИЩЕ 1 ТРАВНЯ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
«Напевно, почалося все, коли мені було років дев’ять. Уявіть, ви — дитина, вчитесь у третьому класі, біля школи граєтесь з однокласниками, і тут до вас підходить чоловік, перехожий, і питає: «А ти знаєш, як називається місцевість, де ти живеш?» Вдома була радянська мапа, з дитинства розглядав її, знав, що це — Олександрівська слобідка. Так і відповідаю. А чоловік каже: «Ні, ще є назва «Костопалівка». Це запало в пам’ять. Що за Костопалівка? Згодом трапилась чудова книжка Михайла Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва», де пояснюється, що там були костопальні заводи», — згадує Олександр Михайлик.
В університеті, вже у 2005 році, Олександр знов зацікавився історією свого району — настільки, що пішов у Державний архів міста Києва, де знайшов чимало цікавих речей, про які у 2006 році розповів у газеті «Солом’янка».
Майже за 14 років, 31 грудня 2018 року, коли всі зазвичай займаються підготовкою до Нового року, Олександр листувався з Семеном, і з того з’явилась ідея книги про Солом’янку. До вечора був готовий план, а 15 січня видання здали в друк.
НОВИЙ РИТМ КАРАВАЄВИХ ДАЧ
За історичними мірками, 57 років — геть небагато. Але, каже Олександр Михайлик, для околиць Києва такий термін виявився феноменальним. Дослідник показує дві мапи Караваєвих Дач, 1880-х років і 1943-го. На першій мапі одинока залізниця розсікає пустирі, а на другій уже сформована мережа районів із магістралями та сітками вулиць.
Назва «Караваєві Дачі» з’явилась, бо в ХІХ столітті частина тих земель належала відомому хірургу Володимиру Караваєву. Топонім вписався в київську географію через однойменний зупинний пункт залізниці, хоча, акцентує Семен Широчин, сама місцевість змінилась докорінно.
На початку ХХ століття Караваєві Дачі, як, до речі, і Чоколівка, являли щільну сітку вузьких вулиць з одноповерховою забудовою, без натяку на транспорт, дороги, освітлення та електрику. Потім, за висловом Семена Широчина, все це було «розмазано історією».
ПОСТУПОВО НА ЗМІНУ КВАРТАЛЬНІЙ ЗАБУДОВІ ПРИЙШЛА МІКРОРАЙОННА, ЩО ОБ’ЄДНУЄ І ЖИТЛОВІ БУДИНКИ, І СОЦІАЛЬНУ ІНФРАСТРУКТУРУ: ШКОЛИ, МАГАЗИНИ, ДИТСАДКИ
Унікальний документ, опублікований у книзі про Солом’янський район, — генеральний план Києва 1935 року. По суті цей документ дає посил розвивати периферії як повноцінну частину міста, а не окремі селища «на задвірках». Взагалі це перший проект забудови багатьох периферій, перший проект, де зустрічаються нині існуючі магістралі, так зване Мале кільце: проспект Валерія Лобановського (до 2015 року — Червонозоряний), бульвар Чоколівський тощо. Як колись річки, часто саме ці магістралі визначали долю місцевості. І саме необхідність пробивки магістралі через Караваєві Дачі фактично знищила сітку вулиць, яка там була, адже широка автострада потребувала високої забудови.
ЖИТЛОВІ КОМБІНАТИ
Одним із перших «міських» типів забудови стали житлові комбінати. Семен Широчин звертає увагу, що саме на периферії для такого формату було більше свободи. «В одній із пояснювальних записок писали, що Київ може розвиватися двома шляхами. Перший, характерний для центральних районів — одиночна забудова на вільних ділянках або замість старих будівель. Другий — забудова не обжитих до того часу периферій, де можна звести житлові комбінати, де буде багато корпусів, власна інфраструктура, ясла, дитячі садки», — додає дослідник.
Ознаки такого підходу можна побачити в селищі Авіаторів. Йдеться про конструктивістську забудову за поширеним на початку 1930-х років проектом. За словами Семена Широчина, саме там з’явився один із найбільших будинків Києва того часу, п’ятиповерховий житловий будинок командирів авіачастин на Повітрофлотському проспекті, 32/2, корпус 8.
Після таких стрімких змін, життя в селищі Авіаторів стало доволі розміреним. Семен Широчин поділився такою історією: «Один мій родич колись жив у будинку командирів авіачастин. Він поїхав звідти, жив у Мінську, а через 60 років приїхав до Києва і просто постукав у свою колишню квартиру. Люди поставились до нього дивно, але потім з’ясувалось, що в них є спільні знайомі. Там доволі статичне населення, бо усі будинки зводились відомствами або заводами для своїх співробітників, відповідно, їх мешканці не надто змінювались упродовж тривалого часу».
ОСТРІВЕЦЬ ПРИВАТНОЇ ЗАБУДОВИ
Одразу за Караваєвими Дачами починається післявоєнне селище Новокараваєві Дачі. На відміну від Караваєвих, Новокараваєві Дачі повністю зберегли первинну структуру вулиць, там переважає приватна забудова. Винятком стала хіба що школа, яка порушила сітку вулиць, також була знесена частина будівель на Відрадному проспекті, де з’явились багатоповерхівки.
«НІМЕЦЬКІ» БУДИНКИ, СПРОЕКТОВАНІ В КИЄВІ
У післявоєнний час київські периферії нерідко забудовували типовими низькоповерховими будинками. Один із прикладів такої забудови, шлакоблочні двоповерхові гуртожитки, є на Чоколівці.
Такі будинки часто називають «німецькими», але Семен Широчин уточнює термінологію: «Побутує думка, що все це будували німці, хоча це загальнорадянські проекти, багато таких будинків зведені за серіями, розробленими київськими архітекторами. Так, праця військовополонених використовувалась на будівництві багатьох будинків, але далеко не всіх».
АНСАМБЛІ НА ОСВІТИ
Важливий поворот у розвитку району відбувається наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років. З’являються великі магістралі, а з ними і високі будинки, хоча ця висота сьогодні не видається великою: усього чотири чи п’ять поверхів.
Яскравий приклад такої забудови дає вулиця Освіти на Олександрівській слобідці. Зокрема, там з’явився цілий ансамбль — будинки з однаковою кладкою, за однаковими проектами, в основному, архітекторів Миколи Шила та Людмили Шкаруби. «На жаль, зараз усе це не цінується, руйнується та зноситься. У 2015 році на Освіти був втрачений один будинок, 2018-го — ще один, — констатує Семен Широчин. — Ми все це фіксуємо, в нас відстежуються адреси й те, як це колись виглядало».
ОДНІ З ПЕРШИХ ВИСОТОК У СОЛОМ’ЯНСЬКОМУ РАЙОНІ — ТРИ 14-ПОВЕРХОВІ БУДІВЛІ НА ПРОСПЕКТІ ЛОБАНОВСЬКОГО. ЦЕ ВІДОМИЙ ВСЕСОЮЗНИЙ ПРОЕКТ, ТАК ЗВАНА БАШТА ВУЛИХА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ЗАМІСТЬ КВАРТАЛІВ — МІКРОРАЙОНИ
Серед унікальних матеріалів у книзі про Солом’янський район — світлина, зроблена під час будівництва Відрадного масиву архітектором Борисом Ведерніковим. Цей архітектор полюбляв гуляти і фотографувати місто, зокрема об’єкти, над якими працював, як і в цьому випадку. Семен Широчин розповідає, що в архіві Ведернікова, який зберігся дуже добре, було знайдено багато цінних кадрів, причому на деяких можна побачити об’єкти, які в реальному житті дослідники ще не ідентифікували.
Відрадний масив являє гібрид квартальної і мікрорайонної забудови. Особливість мікрорайонної забудови, яка з’явилась пізніше, в тому, що вона об’єднує і житлові будинки, і соціальну інфраструктуру: школи, дитсадки, будинки побуту, магазини.
Простір, якого бракувало в центрі, дозволяв експериментувати, на периферії з’являлось чимало новаторських модерністських споруд. Так, Відрадний масив може похизуватися першою так званою дев’ятиповерхівкою-коробочкою. Щоправда, зауважує Олександр Михайлик, цей проект доволі швидко визнали невдалим.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
В УРБАНІСТИКУ ВТРУЧАЄТЬСЯ ПОЛІТИКА
Боротьба з «надмірностями в архітектурі», розпочата за Микити Хрущова в 1955 році, раптово втрутилась у забудову міста. Наприклад, «сталінські» будинки Медмістечка проектувались до початку цієї боротьби, а зводились уже після того. Тому, з одного боку, вони позбавлені оздоб, а з іншого, зазначає Семен Широчин, помітно, що деякі будинки мають «підґрунтя» для башти, саме Медмістечко має симетричний палацово-парковий ансамбль.
«Ансамбль Медмістечка стоїть суворо за віссю симетрії до вулиці Метробудівської, яка будувалась у той самий час. І ця вулиця переривається у тому кварталі, на час будівництва якого припала боротьба з надмірностями. В цьому кварталі є три «сталінки», всі інші будинки — вже «хрущівки». Відповідно, вулиця, яка йшла як головна вісь і відображала центр симетрії Медмістечка, щезла, її перервали на найважливішій ділянці», — продовжує Семен Широчин.
Першотравневий масив, який створювався трохи пізніше, вже не має і натяку на якийсь декор. Олександр Михайлик каже, що ця місцевість є першим житловим масивом Києва. До речі, дослідникам вдалося знайти його унікальні кольорові фото 1964 року, зроблені іноземцем.
УНІКАЛЬНИЙ КОЛЬОРОВИЙ ЗНІМОК ПЕРШОТРАВНЕВОГО МАСИВУ, ЗРОБЛЕНИЙ ІНОЗЕМЦЕМ ЩЕ У 1964 РОЦІ
ОСЕРЕДОК АРХІТЕКТОРІВ
У всіх сенсах домінант району — Київський національний університет будівництва та архітектури. В 1963 році він переїхав у нову будівлю на Повітрофлотському проспекті, спроектовану архітекторами Вадимом Гопкалом, Левом Катком і М. Лібербергом. До цього там розташовувався Київський технологічний інститут харчової промисловості імені Мікояна, зруйнований при відступі німців під час Другої світової війни.
«Коли під інститут виділили ділянку, на цій землі дозрівав урожай. Були два варіанти: компенсувати вартість урожаю тим, кому він належить, і почати будівництво, знищивши його, або чекати, поки врожай зберуть. Обрали другий варіант, тому будівництво відклали до осені», — Семен Широчин наводить факт, знайдений у архіві нещодавно, коли книга вже пішла в друк.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Інститут харчопрому вплинув на розвиток району: цікавою була сама будівля в стилі конструктивізму, заклад «притягнув» чимало інших будівель, бо зводились гуртожитки, інше житло та загальна інфраструктура. Після війни інституту, чиї будівлі були знищені, виділили ділянку на вулиці Володимирській, а на Повітрофлотському почали зводити сучасний КНУБА, тоді — Київський інженерно-будівельний інститут.
Можна сказати, що Солом’янський район вирізняється високою концентрацією архітекторів ще й тому, що на проспекті Лобановського розташовується Науково-дослідний інститут будівельного виробництва (фото 3), оригінальна модерністська споруда, що наче здіймається в небо. Як розповідає Семен Широчин, там проектували багато відомих об’єктів, зокрема займались реконструкцією спорткомплексу «Олімпійський», проектували новий Бескидський тунель.
СЕРЕД АРХІТЕКТУРНИХ ДОМІНАНТ РАЙОНУ — КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ. У 1963 РОЦІ ВІН ПЕРЕЇХАВ У НОВУ БУДІВЛЮ НА ПОВІТРОФЛОТСЬКОМУ ПРОСПЕКТІ. ДО ЦЬОГО ТУТ РОЗТАШОВУВАВСЯ КИЇВСЬКИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ХАРЧОПРОМУ ІМЕНІ МІКОЯНА, ЗРУЙНОВАНИЙ ПРИ ВІДСТУПІ НІМЦІВ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
НЕСТРИМНО ВГОРУ
У 1980-х з’являються будинки, які більше відповідають сучасним уявленням про висотки. Починалось усе з 14-поверхівок, як приклад — три 14-поверхові будівлі підряд на проспекті Лобановського, відомий всесоюзний проект, так звана башта Вулиха. Зазвичай такі будівлі ставили вздовж магістралей, хоча траплялись і винятки, наприклад, у селищі 1 Травня.
На Новокараваєвих Дачах, які, нагадаємо, у період розбудови міста змінились найменше, є єдина 16-поверхівка — доволі рідкісний для Києва проект майстерні архітектора Георгадзе. Це перший у місті будинок, зведений за цим проектом, потім з’явилось ще два на проспекті Лобановського і кілька на лівому березі.
З початком будування висоток архітектурний ландшафт району знов почав змінюватися. Чимало таких будинків з’являлись у вже сформованих у першій половині століття місцевостях, усередині обжитого мікрорайону, таким чином серед п’ятиповерхівок могла раптово вистрибнути «свічка». Між тим, Семен Широчин відзначає, що радянські проекти будинків не припинили існування разом із розпадом СРСР. «По-моєму, деякі з них використовуються й досі», — зауважує дослідник.
МОДЕРНІСТСЬКА СПОРУДА, ЩО НАЧЕ ЗДІЙМАЄТЬСЯ В НЕБО, — НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ БУДІВЕЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА НА ПРОСПЕКТІ ЛОБАНОВСЬКОГО, 51. ТАМ ПРОЕКТУВАЛИ БАГАТО ВІДОМИХ ОБ’ЄКТІВ, ЗОКРЕМА Й НОВИЙ БЕСКИДСЬКИЙ ТУНЕЛЬ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ПОБУТОВИЙ ВАНДАЛІЗМ
Чи то через комплекс меншовартості, чи то через невігластво деякі жителі Солом’янки не усвідомлюють крутості того, поряд із цим живуть. З чотирьох великих мозаїк другої половини минулого століття, що прикрашають житлові будинки, зараз цілою залишилась лише одна. Основна причина, через яку понівечили твори мистецтва, — нестримне прагнення мешканців будинків утеплитися.
Перше панно пошкодили 2017-го, через що обурились дослідники київських мозаїк. «Увесь світ фанатіє від модернізму, а у нас його знищують. Хоча у нас багато таких речей, при чому недосліджених, — говорить Семен Широчин. — І ось люди починають утеплюватися, активісти піднімають хай, а керівник району Максим Шкуро (звільнений у листопаді 2018-го. — Авт.) стверджує, що панно не має художньої цінності. Це каже людина, яка не має повноважень оцінювати художню вартісність».
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Ще гірша ситуація склалась із панно «Народні ремесла» на вулиці Вацлава Гавела, 54. Жителі однієї з квартир цього будинку теж вирішили утеплитися і написали заяву до районної адміністрації з проханням демонтувати мозаїку. Це був той рідкісний випадок, коли влада швидко почула громадян і мозаїку з двома панно в національному вбранні збили.
«Одним із головних ворогів міста є його жителі, бо вони відповідальні за знищення багатьох культурних цінностей. А потім люди кажуть, що в нас нічого немає і треба їхати до Європи», — підсумовує Семен Широчин.
Власне, щоб бачити і розуміти цінність місця, де ти живеш, варто не лінуватися його досліджувати, хоч із книжкою, хоч ногами.
