Утопія винаходиться у відповідь на виклик часу. Утопія — вигаданий світ, у якому люди живуть, як того хоче автор. Але автор вірить, що багато хто захоче так жити. І тоді утопія стане реальністю. У моїй утопії живуть люди, які вміють щось робити. Там віє духом справи і панує принцип: людина не може навчити іншу людину робити те, що вона сама не вміє робити. За моїми спостереженнями, сьогодні існує ціла сфера громадського життя, в якій багато які люди вчать багатьох інших людей робити те, що вони самі не вміють робити. Ця сфера — вища освіта.
Я хочу виставити на перший план саме прилучення до справи. Цим справжня вища школа відрізняється від нижчої. Проте у реальності ці дві школи розрізняються лише за рівнем чи ступенем. У вищій школі триває соціалізація людини або те, що раніше називали «формуванням всебічно розвиненої особистості». Там намагаються завантажити молоду людину інформацією описового характеру, не потрібною ні для якої справи. Тим часом людина з пристойними манерами і яка вміє підтримати розмову вельми запитана в широкій сфері послуг, торгівлі, а також у нових сферах, де цінується вміння спілкуватися. Це відчули просунуті роботодавці, мимовільно породивши освітній бум — сьогодні в приватному секторі без диплома не приймуть ні на яку роботу. Так, вища школа за своїм призначенням все більше є схожою на інститут шляхетних дівчат, кузню більш чи менш культурних людей, і це, звичайно, добре, хоча для держави накладно.
Є, проте, більш серйозна причина, яка спонукає розмiрковувати про вищу освіту. Ця причина — КІНЕЦЬ НАУКИ. Кінця науки, здається, ніхто у нас поки не помічає. Боязкі розмови на цю тему викликають здивування, а часом атестуються як марення. Спробую пояснити. З антропологічного погляду знання можна представити як результат ВИДІННЯ і РОБЛЕННЯ. Іншими словами, знання є справа, так би мовити, рук і очей людських. Це — два істотно різних за походженням типи знання. Перше — від здивування, друге — від необхідності пристосуватися до середовища мешкання. Слідуючи за Арістотелем, можна сказати, що знання від очей — умоглядне, відірване (від справ, і взагалі, від суєтного життя). Воно заради розуміння самого по собі. Споглядати з допитливості, зрозуміти, пояснити й передбачити феномени природи, створити витончену математичну конструкцію, яка схоплює саму сутність світу, а, точніше, задум Творця — це справді духовне життя. І насолода інтелектуальною владою. Доля небагатьох — вільних і щасливих. Знання від рук, навпаки, існує виключно заради якоїсь користі. Греки позначали його словом techne (мистецтво, вміння). Воно вплетене в працю. З нього, власне, починається історія людини — підкорювача природи. Воно полегшує долю людей, утішає їх у їхній праці. Його головне призначення — наповнювати життя побутовими зручностями, потурати всіляким тілесним забаганкам. Надалі для позначення цих двох типів знання я користуватимуся парою НАУКА і ТЕХНОЛОГІЯ.
Тепер можна декларувати головну думку: закінчується ера науки, починається доба технології. Це зовсім не революція, вся європейська історія свідчить про поступове згасання чистого пізнання як компонента духу. Для греків споглядальне знання було вищою цінністю. Ні про який додаток його до практичного життя не могло бути й мови. Доба Просвітництва — начебто перехідний період. Споглядання речей, які вони суть, все ще вважається більш гідним саме собою, ніж усі плоди відкриттів. Але той, хто проголошував цю сентенцію, вже заявив, що знання — сила, що людина повинна оволодіти своїм правом на природу. Щоб панувати над природою, потрібно підкорятися її законам. Тоді це й почалося: людина справи, точніше, могильник науки взяв до рук свій заступ. Що ж буде? Ось прогноз на найближчі 50 років, зроблений відомим американським письменником, футурологом, автором часописів Fortune, Wired, Newsweek Брюсом Стерлінгом: «Академічній сфері не вдасться зберегти традиції західної моделі, що існували протягом дев’яти сторіч. Вона стане схожою на індустріальні дослідні інститути — все розумне, мобільне, але жорстко сфокусоване на продукції та прибутку. Зникнуть штатні посади, і лише небагатьом резервуарам абстрактного знання вдасться сховатися від натиску ринку. Класичні дисципліни, ймовірно, зміняться, підлаштувавшись під практику бізнесу, причому нові академічні дисципліни можуть «запозичити» досягнення старих. Напрями досліджень із запаморочливою швидкістю переміщуватимуться з однієї галузі до іншої, залишаючи без роботи будь-якого професора, який виявиться дуже старомодним, щоб триматися на плаву».
Цю історичну ретроспективу і перспективу можна описати іншою мовою — якщо хочете, політичною. Згасання чистого пізнання є наслідком ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ, яку потрібно розуміти в широкому значенні, тобто не лише як політичний устрій, а й як витиснення аристократичних цінностей з усіх сфер культури. Коли ідеологія справи стає панівною, соціологічно це означає, що люди справи культурно домінують. Їхні цінності, стиль життя, їхня риторика — все це поступово заповнює простір культури. Прямим виявом цього процесу в пізнанні є звернення до експерименту. Це не просто відкриття критерію істини, це прийняття практичного аргументу (аргументу людей справи) як такого, що домінує над теоретичним аргументом. Експериментальна установка, а не природа сама собою стає об’єктом пізнання та маніпулювання, передвісником технологій ХХI сторіччя.
Справа, мистецтво, уміння, технологія, enterprise — ці слова-синоніми добре б прояснити, якщо розмова всерйоз. Бо розмови на злобу дня часто поверхові та емоційні. Є відповідне місце для нашої мети в «Державі» Платона. Сократ і софіст Фрасімах сперечаються про справедливість, і на побічній лінії суперечки натикаються на питання про природу мистецтва, інакше говорячи, справи. Такого як лікування, кораблеводіння чи пастушача справа. Чи не для того взагалі існує мистецтво, щоб виявляти, що кому корисно й забезпечувати це? Так, саме так. А для самого мистецтва — чи є для нього щось зовнішнє, в чому воно має потребу, і що йому корисно? Чи воно самодостатнє і само собою удосконалюється? Це положення також приймається. Якщо й ми, читачу, приймемо його, щось звичне з’явиться перед нами в новому світлі. Але спочатку прикрасимо це положення прикладом із Платона. Чи є достатнє наше тіло собі, чи воно потребує ще чого-небудь? Забутий нині чи спотворений за значенням вираз «бути достатнім» вжито тут у питомому значенні. Від нього — «задоволення» і «продовольство». Воно пов’язане з «велінням» і «волею» (свободою). Бути достатнім собі — значить бути задоволеним тим, що маєш, нічого іншого не хотіти, ні в чому іншому не мати потреби. Про тлінне тіло так не скажеш. А тому виникла й існує медицина — мистецтво лікування або управлiння тілами. І інші мистецтва мають призначення чимось управляти, відшукувати для свого предмета блага.
Отже, всяке мистецтво, чи роблення, самодостатнє, автономне. Мистецтво не потребує якогось другого мистецтва, що керує ним, що з’ясовує, що йому корисно й що забезпечує це. Сократ представляє справу так, що цю думку обґрунтовано теоретично. Не наполягатимемо на цьому, нехай вона має статус принципу, прийнятого апріорі. Чи побажання, бо відчувається, що відмова від неї, тобто визнання над мистецтвом іншого, нібито керуючого ним, мистецтва, веде до чогось вельми небезпечного.
Майстри, носії мистецтва, утворять цех, орден, братство. Це — сommunity, часом вельми герметичні. Співтовариства, в яких панують особливі цінності та правила життя. Ми знову перевели розмову в соціологічний план, і перша небезпека вже проглядається. Знову Сократ: «Всяке мистецтво — це ВЛАДА Й СИЛА в тій галузі, в якій воно застосовується». Дійсно, лікар має владу над тілом, бо він впливає на нього, приводить тіло до порядку. Але якщо припустити, що над мистецтвом лікування надбудовується більш високе мистецтво, то це означає наявність влади в прямому сенсі: одні люди знають, що корисно іншим (лікарям) і наказують їм відповідним чином себе поводити.
Відразу спадають на думку історичні приклади. Якщо підійти до пізнання як до справи (а чому б ні?), то Джордано Бруно, Галілей та інші, що цікавилися природою, постраждали якраз із цієї причини — вони не приймали вказівок з боку людей іншого цеху — церкви. Пізніше в ролі наглядачів виступили філософи на зразок Гегеля, а за радянського часу — методологи. І зрозумілий пафос Конта, всього руху, що отримав назву позитивізм. Це протест проти духовного насильства, вторгнення до мистецтва (в нашому випадку, пізнання) чужорідного чинника. Конт визначив критерії позитивного знання — точність і корисність. Все інше — зайве. Так що «мистецтво заради мистецтва» не химера естетів, а принцип самозбереження різних традицій, їх самоудосконалення.
Повернемося до вищої освіти. На мій погляд, вона не відповідає на виклик часу. Вона все ще орієнтована на застарілу модель знання. Її просунуті представники сьогодні волають: потрібно не інформацію повідомляти, а вчити мислити. Заговорили про дослідні університети. Час, однак, зрозуміти, що головне — залучати до справи, іншого способу навчити мислити не існує. Самодостатність та автономія справи (мистецтва) означає: а) мистецтво не має потреби в зовнішньому управлінні; будь-яка інституція, що претендує на це, не являє собою мистецтва, а є формою влади (як філософія чи методологія щодо мистецтва пізнання), б) мистецтво також не потребує іншого мистецтва, нібито покликаного готувати для нього майстрів. Грек часів Платона, щоб освоїти мистецтво лікування, йшов до лікаря, а не до вчителя лікування — таких просто не було.
Педагогіка, методика, дидактика… в парадигмі залучення все це — пусте, одна занудність. Про це вже сказано: хто вміє, той робить, хто не вміє, той вчить. Проте можна визнати, що в цьому щось є, що це придатне для нетямущих. Але вірно й те, що всякий метод, метод узагалі — це маска, що приховує творчу неспроможність, відсутність у людини уяви та фантазії. Метод є вульгарність. Там же, де освоюють справу, досить прикладу й образу. Там здійснюється таїнство прилучення, в якому, як у справі віри, все залежить від того, хто сам прилучається. Справа ж, якщо подивитися ширше — це не обов’язково з матеріальної сфери. Складати вірші, малювати картини, філософствувати — ще й яка справа! Узагальнено можна сказати так: ти вмієш щось робити, якщо твої продукти комусь цікаві, а ще точніше, якщо в них хтось має потребу й готовий за них платити. Ще можна сказати, що фізика (біологія і под.) — це наука про те й те. А все ж таки точніше висловився той, хто вперше сказав: фізика — це те, що роблять фізики. До речі, при складанні віршів і філософствуванні не обов’язково прилучатися в натурі, лікоть до ліктя з майстром. Можна стати поетом, живучи в глухому селі. Була б божа іскра, та й книжок удосталь. І до цеху філософів можна прилучитися таким же чином. Тільки в нас це доволі складно: мало якісних текстів, багато методичок. Це такі брошурки, що видаються для звітів за валом і добування вчених звань. Це — жуйка!
А тепер — один спогад. На початку дев’яностих у моєму місті відкрився приватний інститут. Група ще молодих людей, сп’янілих повітрям свободи, порвала з монстроподібним, до коріння бюрократизованим державним закладом, щоб створити комп’ютерну Касталію. Вони хотіли робити свою справу, заодно залучаючи до нього зовсім молодих, тих, хто марить прогами, інсталяхами, девайсами та іншим залізом, хто проклинає мілкософт і признається, що жити без нього не може. Вони сповідали принцип — нічого зайвого, ніяких предметів для загального розвитку (це — особисті проблеми), справа і лише справа. Ми — майстри, якщо захочете, ви станете такими, як ми, більш майстерними за нас. Справа пішла, але за два роки держава заявила, що не визнає дипломи приватних ВНЗ, якщо їхні навчальні плани не відповідатимуть її стандартам. — А навіщо їм визнання держави? Це я так говорив, охоплений ліберальною ідеєю. — Вони вчать справи, а ті, хто вміють щось робити, завжди знайдуть роботу. — Ідеаліст, — сказала мені досвідчена людина. Ніхто до них не піде прилучатися, батьки не платитимуть. У нас не довіряють нічому, що не визнано державою. І довелося там запроваджувати зайві предмети.
Держава за своєю природою не терпить різноманіття, щоб було і те, й інше, і відмінне від них третє. Так їй, державі, легше керувати, коли управління існує заради самого управління. Але ж головна справа нормальної держави — не заважати життю урізноманітнюватися. Вільно структуруватися потокові, що вливається в суспільство. Для того життя й винайшло цей феномен — прилучення!
