...вірити ми не вміємо без люті, й творити — без заздрости й гордині
Часом історія минулих років може значно глибше відображати притлумлені небезпеки сьогодення. Буває, що на очі тобі потрапляють спогади людини, яка відчуває цей світ настільки тонко, що все, що стосується минувшини, на жаль, досить легко прикладається і до сучасності. І тоді розумієш, що майже нічого не змінюється на краще в цьому найкращому зі світів, а проблеми десятилітньої давнини перетворюються на величезну історичну виразку. Хіба що виникає запитання: і як таки Україна змогла вижити...
У цьогорічному журналі «Сучасність» у перших двох номерах (№1—2, 3—4) прочитав частини зі щоденникового роману поетеси Ірини Жиленко «Homo feriens». Наведу фрагменти цих рефлексій щодо минулого, занадто вже близьких до часу теперішнього.
(1) Роздуми про роздвоєність України: «Бо й важко таки українцям зараз межи Сциллою і Харибдою, між хижо розкритими обіймами Росії (з її звабливою романтичною класикою) і прагматизмом Америки, який, мов праска, напхана золотом, розгладжує мозкові звивини й нерви, трощить усе найтонше, найкрихкіше й найцінніше в людині. Зачавлює ельбрусами перевиробленого мотлоху, речей, під якими задихаються люди, бо їм втовкмачили (ніби вони — зомбі), що люди в цьому світі існують лише для того, аби «споживати». Якось прочитала в газеті, що в Гелрої підлітків, спійманих не вперше після 21:00 у місті (в них «комендантська година» для учнів) «піддають примусовому прослуховуванню класичної музики». І страшно, й смішно, і смертельно шкода людей, обділених найголовнішим. І подякувала я долі за свою прилученість до святая святих — МУЗИКИ — найбільшої радости земної та небесної...
Ні, не відштовхуватись і не відмежовуватися від світу навколишнього я закликаю, але взяти від Заходу і Сходу, від Америки та Росії все найкраще, відкинути нице».
(2) Щось до болю знайоме: «Уряд (бодай би він виздох до сотого коліна!) повідомляє заспокійливі факти. У Києві неможливо зняти гроші з ощадної книжки. Немає готівки. Складають списки. Я спробувала, і виявилася вісімдесят шостою. Це стояти чотири-п’ять годин, і гадки не маючи, чи грошей вистачить». Щось схоже ми мали рік тому, коли почалися виплати «радянських боргів». І насамкінець...
(3) «Єдине вбиває, що люди розучилися співчувати й співпереживати. Телепристрасті, як щоденні ін’єкції (співчуття крихітними дозами, бо все ж екран — це екран) виробило в людині імунітет до справжнього страждання за долі планети й людства».
Знаючи Ірину Жиленко як дивовижну поетку, тепер переконався, що талановита поетка справді може бути не менш талановита і в прозових формах. Після цих «розповідей про неспокій», навіть часом із красивими поетичними відступами, розумієш, що Україна й тоді, й сьогодні нікому не потрібна. Крім хіба що незначної кількості українців. Україна не потрібна тим, хто сидить у бункері на Банковій і рахує, скільки ще можна викачати з України і покласти собі в кишеню. Україна не потрібна кандидатам у президенти, які викидають мільйони доларів на рекламні кампанії, завішуючи власними обличчями небо над головою і сонце перед очима в період економічної чуми. І. Жиленко в щоденнику пише: «Найбільша втрата цивілізації в наш час — це втрата тиші. Вона вже ледь животіє, завалена найрізноманітнішим звуковим сміттям шоу-співаків та несамовитим язиковиляскуванням телеведучих, політиків, культурологів — ім’я їм леѓіон».
Україна не потрібна народним депутатам, які в період гострої економічної кризи вирішують будь-що усунути міністра науки і освіти, оскільки він — «націоналіст». Такі «народні обранці» не працюють задля України, а блокують трибуни і тримають у кишенях путівки в найдорожчі курорти світу, коли більше половини населення України опинилося віч-на-віч із безробіттям (незабаром, якщо все складатиметься так само «спішно», то півкраїни стоятиме з протягнутою рукою на трасах, біля будинків, де сидять можновладці, а решта опиниться у прискореній черзі на цвинтар). «Нас узято в облогу мовчання й глумливої байдужости. Мовляв, виздихуйте, панове хохли, а ми зробимо вигляд, що ви на весіллі гуляєте», — зазначає Ірина Володимирівна. Так уже було колись. І. Жиленко, пишучи про «чорнобильські дні», пригадує: «Вчора на прес-конференції наш міністр енергетики заявив... безапеляційно (така фашистська, нахабна й жорстока дяка!), що «атомную энергетику не остановить! Она будет развиваться». Отже, смертонька нам усім — як не тепер, то в четвер»... «Держава винищує нас атомним («мирним») прогресом, убиває наших дітей по афѓаністанах, мордує найкращих (!) у таборах. А ми безпомічні. А скажемо «гав!» — то ще й отримаємо палицею по хребту. Будь-які перетворення — безглуздя, бо хай би яке овече, мирне суспільство ми вимріяли й сотворили, так чи так, рано чи пізно вівця народить вовка, ми такими є генетично».
«Де той великий поет, який зуміє навіяти нашому сучасникові нехай не «сон золотий», але хоч примиреність; або якщо не примиреність — то просто явить свою душу, рівну нашій — велику, скорботну, останню... Невже людство ніколи не сотворить нічого більшого й глибшого за «Євангелія...»? А треба! Бо зараз людство складніше, зневіреніше й безнадійніше, ніж на початку нашої ери. У нас уже немає надії на вищу справедливість і на спасіння. Хто автор цієї страшної містерії, в якій кожен із нас грає свою роль і яка так трагічно має закінчитись? Інтуїція підказує, що наш «похід смерти» — це не випадковість, що його запрограмовано або принаймні запущено.
Усі — кожен своїм шляхом — ідемо до загибелі. Ми покоління самогубців, хоч ох як хочемо жити, а ще більше хочемо, щоб жили наші нащадки». До болю правдиві слова, які так близькі нам сьогодні. Україна не потрібна тим, хто розвішує гасла на додачу мовою чужої держави в українському парламенті. А чи можна уявити таку ситуацію в Держдумі Росії, щоб якийсь депутат розвісив гасла туркменською мовою? Чуваською? У нас усе можливо, оскільки існуємо в окупованій країні. У Росії кожен «марш несогласних» — привід для світового розголосу. А в Україні засідання ВР — тривіальний цирк, коли вже майже ніхто не бачить, яка страшна пухлина приховується за всім цим.
Мільйони українців змушені шукати кращої долі в інших країнах, бо вони не потрібні на цій землі. Для депутатів і можновладців український народ як ефемерне поняття важить значно більше, ніж кожна людина окремо. Щодня на Контрактовій біля виходу з метро бачу стареньку жінку, яка тремтячим голосом просить подати їй гривню і ховає очі додолу від сорому, що вимушена просити, турбуючи людей. Це не шарлатани-прохачі, а люди, які нікому не потрібні в цьому українському світі великих ідеалів, коли голос звичайної людини нічого не важить і ніхто його не чує.
Українську культуру звели до форми піджину, чогось напіввідмерлого, зрештою, більше мертвого, ніж живого. Українську мову в Києві чуєш дедалі менше. У Борисполі серед персоналу аеропорту її немає на 90%. Повертаєшся додому й відчуваєш, що між рейсом Європа — Київ і Європа — Москва не так уже й багато відмінностей. Україна не — Росія?
Знаєте, часом здається, що і в Україні треба застосувати такі ж методи, які московська влада застосовує до учасників «маршу незгодних», тільки в цьому разі потрібно застосувати ці методи до наших політиків, яких хочеться часом зібрати разом у одному вагоні й вивезти за межі України. Український народ зможе цілком обійтися і без наших нинішніх політиків. А головне, в нас немає тієї владної руки, яка б могла зробити такий рішучий крок. Часто доводиться чути про повернення диктатури з приходом Путіна-Медвєдєва. Для західного світу Путін — утілення тиранії, жорстокої антилюдяної політики. Але не треба забувати, що Росія виникала саме як деспотична монархія; російська нація здебільшого визнає політику Путіна справедливою, оскільки та політика орієнтована на покращання життя в країні методами, які походять від ментальності людей тієї самої країни. Тим більше, що економічні та соціальні зрушення були досить значними за часи ВВП. Путін — продовжувач традиції східної деспотії, яка була відома (й ефективна в Росії) ще століття раніше. Російська нація не може бути консолідована без цієї могутньої сильної руки верховного владики.
А продовжувачем чого тоді є наш український Президент? Продовжувач тієї традиції, що два гетьмани змагаються за одну булаву? Чи того, що без будь-якої підтримки самій Україні аж ніяк не вижити? Чи, що головне, — зробити все, щоб до влади не прийшов конкурент, який причетний до того, що сьогодні саме ти є керманичем держави. Якби не Юлія Тимошенко та той-таки Олександр Мороз, Ющенко все ж таки не зміг би стати народним Президентом України 2004 року, а залишався б «подлым трусом Леопольдом»... Яка коротка буває пам’ять...
А тепер от і Президент, і прем’єрка радо вітають московського Патріарха Кирила, який прилетів із «передвиборчою» божественною місією в Україну. І Янукович, і Ющенко, і Тимошенко — всі пішли на поклон замолювати гріхи. Кучма навіть до Криму прилетів. Янукович зустрів у аеропорту. У цьому немає нічого поганого, але основний меседж Московського патріарха Кирила — Україна має приєднатися до Росії. Важко писати щось критичне про людину, яка має бути посланцем Бога на землі, яка має закликати до любові та миру. Але не закликати до спільної пострадянської комуни, як це робиться зараз. Загальнолюдські питання часто підмінено політичними та державницькими. Крим зустрічає Кирила як свого патріарха. Єдиного і законного. Те, що говорить патріарх московський Кирило — мудрі речі, але зараз він мав би передусім їх адресувати пану Лаврову, який наважився викинути українських дипломатів у напливі гнівного приступу, мовляв, ці хохли наважилися піти проти Кремля, то ми їх і вздрючимо.
Ірина Жиленко в щоденнику згадує: «Десь на початку 92-го я вичитала в російській газеті таку «геніальну фразу»: «Красота спасет мир, — сказал Достоевский. Думаю, что это красота русского оружия. Авиация, армия и флот — вот та птица-тройка Руси, о которой говорит Гоголь».
Що ж, наслідки, як то кажуть, «на лицо». Бо вся «красота русского оружия» не може захистити простого москвича, який їде в столичному метро.
Нас винищать не радіація і не СНІД, а оця насиченість повітря тупою агресією».
Виступаючи в Севастополі, Патріарх Московський і всієї Русі Кирило назвав небезпечними будь-які суспільні об’єднання людей, які ѓрунтуються на ненависті, «на пошуку ворогів», «коли в основу об’єднання покладені помилкові ідеї, які розділяють народ». Дуже мудрі слова мудрої людини. Лише в такому разі Кремль — перший об’єкт, куди Святіший Патріарх Московський мав би їхати, щоб проповідувати, щоб нагадувати про мир і спокій, про єднання і гармонію, про благочестя і сумирність. «Прагнення об’єднати суспільство проти вигаданого спільного ворога не що інше, як ідолопоклонство». Гарно сказано. Але ж саме Кремль і пішов шляхом ідолопоклонства, витворюючи через усі ЗМІ Росії ворожий образ України.
Ніхто не згадує про те, що хрещення відбулося в Києві, і вже через століття було створено московський град. Патріарх Філарет опинився на маргінесі, чомусь Патріарх Кирило не захотів провести спільної зустрічі задля збереження миру та примноження добра у двох народів. Я не можу уявити, щоб таке прийняття відбулося в Москві, якщо туди приїде патріарх Філарет. Але в нас усі перші особи держави схиляють голови. Так само, як кілька місяців тому в дуеті з російською примадонною Аллою Пугачовою прем’єр-міністр України проспівала «Happy Birthday». У цьому також немає нічого поганого, але дивує готовність перших політиків України ставати «хохлами» в перемовинах зі старшим братом, який і досі вважається старшим. Історія їх нічого не навчила.
Проблеми, які набувають розголосу, стосуються не здеморалізованої політики депутатів та державних керманичів, а того, чи можна показувати фільм «Бруно», чи можна випускати в люди роман Олеся Ульяненка. З одного боку, кожна людина сама має вирішити для себе, що їй дивитися і що читати. Але проблема в тому, що рівень культури та моральності в Україні настільки високий, що ще трохи, і може розпочатися самонищення України. Як пише Ірина Жиленко: «Прочитала у «Слові Просвіти» інтерв’ю з Василем Шклярем, який на запитання, чи відчуває він відповідальність перед читачем за свої твори, відповів заперечно, бо, мовляв, «література не має виховного значення». А що ж тоді — має? Політики чубляться за владу, їм нема коли думати про відповідальність перед народом за свої гасла і платформи. Науковці теж відмахуються від відповідальности за свої «клони» та інші нелюдські відкриття. На-ро-до-на-плю-ва-тель-ство у планетному масштабі. Пофіѓізм. Якщо не ми, письменники, станемо на оборону добра — то вже ніхто не стане... І стільки іронії на адресу «неперевершеного філософа» Сковороди! Ні, пане Шкляр, Сковорода не зменшиться від Вашої зневаги до його не-україномовності. Він залишиться неперевершеним Філософом і довіку випікатиме «білі млинці духовности». А Ваша «ніша» — зручнотравного, модного й задіяного сучасністю письменника — соромливо закриється з часом, якщо у людства ще є якийсь резерв розвитку духовного. Я вірю, що Ваш час мине. Я вірю геніям. Вірю словам Пруста: «Людство — феномен могутній і прекрасний у своїй драматургійно-трагедійній складності, в боротьбі добра і зла, віддзеркаленні й переломленні прекрасного... Ми — на своєму місті. Закономірна, необхідна реальність, у якої попереду — розвиток і своя велична мета».
Насамкінець хотілося б згадати один фрагмент, який наводить Ірина Володимирівна в своєму романі: «Якось сиділи ми з Ліною Костенко, журилися нашими політичними кризами, й Ліна сказала: «Хоч би що було на цій землі — праві чи ліві, Америка чи Москва — ми з тобою будемо сидіти за своїми столами й писати. Бо для нас Україна завжди є. Чи під Росією, чи під Америкою, чи сама по собі, але завжди ми українці й живемо в своїй державі. Писали, пишемо й будемо писати до кінця своїх літ». Ми — українці, наша земля — Україна, спадкоємиця не СРСР, але самої Київської Руси. Тож не варто плазувати перед привидами минулих тиранів, якщо українські князі і духовенство створювали нашу ауру століття до того.
«Важко писати «для вічности», — зазначає Ірина Жиленко, — тепер, коли всі ілюзії подерто на клоччя, коли вже так гостро відчуваєш, що нікому не потрібні ані твоє горіння, ані жертви, ані вірші — нічогісінько (а майбутнього нема!). Тепер би тільки й писати задля заробітку — все-таки за гроші купуються сякі-такі радощі. Але...».
Але...
